Діана Макарова: СОН

[nazavzhdy]

Наснився сон.
Рим, Колізей, кінчаються сто днів боїв. Трибуни на трибунах, патріції в ложах, плебеї вольготні по-плебейськи.
На арену виповзають гладіатори. Кульгаючи, притримуючи одне одного. Хтось спирається на гачкувату палицю. Хтось стрибає на одній нозі. В когось вискочило вставне око і покотилось по пісочку арени. Хрррррр... - чується у Колізеї. Патріції здивовано піднімають брови.
То кульгавий гладіатор, контужений на всю голову ударами ста днів, схилився на чиєсь плече й заснув від втоми.
Гладіатори, що притримували кульгавого, одночасно штовхають його в бік, той скидається, гнівно стріпує косматою головою, виструнчується - аж раптом трісь! В когось ламається дерев'яний протез.

- Убий! Убий!
- Бийся, бийся!
лунає на трибунах. Патріції й плебеї в як є одному пориві скочуть на ноги і скандують:
- Стояти! До останньої краплі крові! Убий, убий! Борись, борись!

на арену випускають лева.
Лев пошарпаний, закусаний блохами, шерсть линяє, місцями злізає разом зі шматками шкіри. У лева тирчать ребра, одне око вибите, грива пошматана.
- Убий, убий! - лунає на трибунах!
- Бийся, бийся! - кричать патриції й плебеї.

- Оооосподи... Коли ж я вже здохну? - питається у гладіаторів лев.
Ті кивають розуміюче. Вони давно знають, що це не останній бій. Патріції й плебеї після усього підуть до своїх римських хаток, пожеруть лежачи, потім підгребуть під бочок якусь гетеру чи навіть власну дружину і смачно захроплять, поринувши у свої давньоримські сни.
Гладіаторам - на солом'яну підстилку, спати ті кілька годин, спати, намагаючись не зважати на біль у старих ранах, намагаючись не зважати на тремтіння старого лева, від якого дзвенить пошарпана клітка. А чули б ви, як хропе той лев, а які натовпи блох сиплються з нього!

- Стояти! До останньої краплі крові! Убий, убий! Борись, борись! - чують гладіатори уві сні.

... - АААААААА! - кричу я прокинувшись.
- Стояти! До останньої краплі крові! Убий, убий! Борись, борись! - репетую я.
- Тихо, тихо. Це лише сон. - шепче мені хтось, чи то мій чоловік, що давно звик до моїх криків ночами, чи то іграшковий ведмедик, без якого не спиться жодному гладіатору.

Мені скоро знову в дорогу. Я повзу по фронту. Скриплять мої суглоби. В животі булькає пухлина, вирізати яку я мрію вже років так з п'ять, але не виріжу і цієї осені, схоже. Бо йде ротація, бригади виходять знову неготовими для фронту. Де я візьму грошей, аби допомогти собі? Я ледве беру гроші на допомогу тим бригадам.

Машина знову застрягає у глибокому багні донбаського глинища. Ми вистрибуємо з машини, виштовхуємо. Я теж підставляю плече, щоб виштовхати машину. Трісь! - ламається моя палиця. Машина повільно виповзає з багна, ми, брудні, сірі від втоми, сідаємо в кабіну. Зараз зігріємось. Якщо знову не зламаєтьс пічка.
О, зламалась. Їдемо, кутаючись в спальники.
- Уф. Вискочили і цього разу. - з полегшенням зітхаю я.
і це останнє, що я кажу. В контужених мізках знову стається коротке замкнення.
- Приступ, в неї приступ! - чую я як в тумані. - Стаємо.
- Та де стаємо, зараз вискочимо з червоної зони, там станемо!

- Стояти! До останньої краплі крові! Убий, убий! Борись, борись! - чую я наче в тумані.

... десь чухається зранений блохастий лев.

- Це сон... Це просто сон... - шепоче хтось.
- От слава богу, що це лиш сон. - слухняно повторюю я.

https://www.facebook.com/diana.makarova.37/posts/25498875084

Реквізити Ф.О.Н.Ду Діани Макарової.