І перед нею помолюся, мов перед
образом святим тієї матері
святої…

Т. Шевченко

У цієї ікони довгий шлях. Від того року, коли її вишили сирітські дитячі руки.
Ф.О.Н.Д. отримав цю ікону в подарунок від інтернату, що в Часів Ярі. Свого часу ми евакуювали інтернат з лінії фронту. Йшли бої в Дебальцево, лінія вогню була нетривкою, і вирішено було перевезти інтернат в Святогірськ. Ми обіцяли допомогу в перевезенні, в нас була колона транспорту. Транспорт був тоді потом і кров"ю фронту.
- Нам би транспорт. А діти готові до евакуації. - говорила директор інтернату.
Транспорт в нас був.
Ми влетіли в інтернат одразу з Дебальцево, після обстрілу наших автобусів. Один автобус вийшов з ладу, ми ледве пригнали його назад. Одна з наших машин лишилась там.
Ми вивозили поранених в той день. Десь півтора десятка цивільних людей було поранено в той день. І одна з них теж була дитина. Осколок увійшов в шию і почав свій небезпечний шлях. Ми мусіли у той же день забрати ту дитину до Харкова, бо в Артемівську не брались за цю небезпечну операцію.
Екіпаж АСАПа чекав. Але ми мусіли ще вивезти інших дітей - часів-ярських сиріт.
Не дай Боже комусь робити такий вибір. Що спочатку? Одна дитина з осколком в шиї чи більше сотні сиріт з лінії вогню.
Ми тоді встигли все. І діти дійсно були готовими до евакуації. Вони сиділи перед телевізором і дивились новостійні сюжети про те, як наш обстрілювали в Дебальцево. Вони плакали і запитували вихователів:
- Мама, а вони вже не приїдуть?
Там усіх вихователів називають так - мама...
Дітям потрібне слово МАМА. Навіть сиротам. Сиротам у першу чергу.

Ми приїхали. Діти скочили в автобуси за п"ятнадцять хвилин - вони дійсно були готовими до евакуації. І ми повезли їх у Святогірськ. Щоб потім піроку бути в тому Святогорську постійними гостями.
Дітей треба було годувати, взувати, вдягати, лікувати. Чомусь саме ці діти там були не дуже потрібними. Я пам"ятаю, як вони ходили до столової по черзі. Бо взуття було не у всіх. Спробуй взуй одночасно сотню дітей, а вони ж ростуть.

А за півроку, коли діти повернулись до Часів Яру - ми отримали список випускників інтернату. Перша двадцятка того року виходила у самостійне життя. І ми стали постійними гостями в Краматорську. Де вчились діти. Де жили вони в гуртожитку.
Ото було випробування. дітей треба було годувати, взувати, вдягати, лікувати.
Багато випробувань ми пройшли з тими дітьми. Зараз вони майже дорослі. І, не дочекавшись своїх сімей, самі намагаються будувати собі сім"ї.

Цю ікону Ф.О.Н.Д.у подарували в інтернаті. І я не знаю святішої ікони - вишитої дитячими сирітськими рукками.
У дітей інтернатів та дитячих будинків багато мрій - але є одна, однакова на всіх - мама. Мати маму та сім"ю.
Усе, що пов"язане з сім"єю, святе для них.
Я пам"ятаю, як шукав хлопчик, евакуйований з Донецьку в інтернат на українській території свою сестру. Єдиний уламок з сім"ї, яка в нього була.
Сестру евакуювали іншим ешелоном. І хлопчику сказали, що вона загинула. А він продовжував шукати.
Я пам"ятаю, як казала дівчинка, від якої відмовились одразу дві мами - та, що народила, і та, що потім удочерила, але не справилась і повернула дитину назад, до інтернату:
- Я вже нікому не вірю. - і, помовчавши, все ж з надією... - А ви мені знайдете маму?

Так і не знайшли.
Цих дітей важко всиновлювати та удочеряти. У них іноді десь є батьки. А коли є живі батьки - нічого не зробиш. І шукай тих батьків, аби вони відмовились від свого дитяти офіційно. А коли батьки на окупованій території?
А коли вони просто загубились у вогні цієї війни?
Та й занадто дорослими були ці діти для всиновлювання. усиновителі люблять брати до сімей дітей маленьких. А ці підлітки. З усіма їх підлітковими проблемами.

... я знову повертаюсь до ікони. І знову й знову збиваюсь, розказуючи про дітей. Я можу довго говорити про них. Безкінечно довго.

У Ф.О.Н.Д.і гості.
Це Ліля, Паша та Галина.
Гості з Австралії - але ж які вони гості? Це такі самі фондери, як і ми. З 14-го року вони разом з нами. Їх внески йшли свого часу на захист наших бійців. Ми купували та робили власноруч бронежилети.
Їх внески йшли свого часу й на тих сиріт, дітей війни.
І ми даруємо їм ту ікону.
Ікона полетить через океан. І буде подарована Українській Автокефальній Православній Церкві святого Миколая в Канберрі, Австралія. З подякою за домогу. З подякою за те, що українці завжди лишаються українцями. Навіть якщо вони живуть далеко-далеко. Навіть якщо вони вивчають українську мову, жодного разу не бувавши в Україні.
І наш біль війни болить їм так же само. Бо це і їх біль.

Настоятель православної церкви Св.Миколая в Канберрі Отець Михайло Соломко прийняв нашу ікону.

Я покажу дітям ці фото. Я розкажу їм колись, як далеко полетіла вишита ними ікона.
... хоча, не впевнена. З цими дітьми треба бути дуже обережними. Якщо вони почнуть мріяти про нові сім"ї десь в далекій Австралії - як я поясню їм, що це неможливо?

- Діана, знайди мені роботу. І десь би жити. Я вже закінчив училище, а роботи нема. кому я потрібен?
- Діана, я вже народила. Але я не змогла народити сама, мені зробили кесарево. За кесарево з мене грошей не брали, але на медикаменти треба.
- Діана, а ти знайдеш мені сім"ю?
- Діана, я так і не знайшов сестру. Мабуть, вона тоді дійсно загинула. Тепер в мене нікого нема.

Чуєш, Австралія?
Це наш біль. Це голоси дітей війни.
Нічого, що я валю на ваш і наш біль ще й цей?
Почуйте ці голоси, дивлячись на ікону. Молячись їй.
Почуйте всі...
https://www.facebook.com/pg/ukrainianorthodoxcentre/about/?ref=page_internal



( Read more... )

https://www.facebook.com/diana.makarova.37/posts/1432136313513732

Реквизиты Ф.О.Н.Да Дианы Макаровой.