- ГОЛОД НЕ ТІТКА?
- НІ. ДЯДЬКА. З ВЕЛИКИМ МІШКОМ…
- Затірку їли. Коли затірка, то ми пани. Тоді виживемо. А вже коли не було з чого затірку робити, то вже страшно. Діти пухли… Та то ще не так страшно було. Страшно, коли мати опухне. Бо комусь треба робити. А коли ноги в валянки не влазять, то й робота стане. А вже коли весна, тоді найстрашніше. Те. що заховали, врятували, скінчилось. Та й що могли врятувати? Мішечок муки на всіх. А самих дітей було вже п"ятеро. А навесні лише трава підніметься, люди її й вискубуть. Кору з дерев об"їдали.
(Затірка – забілена борошном вода, доводиться до кипіння, споживається порціонно, бо на усіх не вистачить)
- Мені було чотири, Павліку шість років. Маму посадили «за колоски», батько втік на ситі хутора до полюбовниць. Старших сестер забрали тітки, бо вони вже були дівками, могли по дому допомогти. Нас трьох лишили помирати в холодній хаті. А папа твій, мій брат, нас і врятував. Дванадцять йому було. Їли? Що дістане, те й їли. Мерзлу картоплю спочатку знаходив на полях. Потім йшов до людей працювати за окраєць хліба. Ніс той окраєць додому, ділили на трьох. Коли вдасться кота зловити якогось, то кота їли довго. Але котів та собак люди поїли у першу чергу. Ми опухли й вмирали.
Я під ці розмови засинала усе дитинство.
Наші бабусі, мами, тітки мали цю страшну казку для нас обов"язковою. Ми мусіли для чогось знати, як робиться затірка, яка рослина їстівна, а яка не дай Боже. І мали ми твердо знати, як вижити під час голоду, не скотившись в людоїдство.
Бо лишити дітей вмирати в холодній хаті – то теж форма людоїдства.
Як вижити, зберігши дітей, рід, пам"ять та честь.
То були діти Голодомору. Потім з"явилось поняття – діти війни.
… діти війни – це поняття вживу, а не у фільмах есесесерщини, звалилось на нас років зо три тому.
Ви знаєте – мабуть, не лишилось волонтерів, які б, їдучи по фронту, не заглядали у якийсь інтернат чи дитбудинок. Завалюючи сиріток солодощами та секондхендом, щедро зібраним нашими сердобольними громадянами.
Дехто з волонтерів починає займатись інтернатами чи дитбудинками щільно, зробивши це заняття основною своєю роботою.
Робота складна, але не потребує великих грошових вкладів. Чого-чого, а секонду люди назбирають та завалять вас ним по самі вуха. Ну, а ті невеликі гроші, які люди скинуть на картки, можна витратити на вагоміші потреби інтернату або дитбудинку – музичний центр, холодильник, телевізор тощо…
… я сиділа на садовому столику і дриґала ногами,
( Read more... ) привезе усе, що потрібно.
Чи ж ми не знайдемо грошей голодним дітям?
Навіть якщо картка порожня чи напівпорожня.
Чи ж можна у наш час, щоб діти голодували?
Та й два памперси на тиждень – це якесь знущання від нашої жалісливої держави.
- Мене пожаліли, то пустили з дитиною сюди пожити.
- Мене пожаліли, то не стали брати грошей за кесарево.
- Мене пожаліли, то виділили кімнату в якомусь гуртожитку. Але там зараз поки що жити не можна, там чорні стіни. Там колись хтось помер. Я ось отримаю гроші за дитину, зроблю ремонт. Може, мене пожаліють та дадуть гроші швидше?
- Мене пожаліли, то дозволили вже з животом не приходити на останні дні навчання. Але за це сказали принести двісті гривень. Або фарбу для ремонту.
Жалільники прокляті.
Не треба їх жаліти, чуєте?
Це сильні душі. Хтось з них уперто йде вчитись. І ці два місяці між училищем та технікумом, до якого вони вступили – стипендії не буде. Ці два місяці нам їх годувати. А потім вони самі. У них є ще гордість, і чимало.
Хтось обрав материнство, чи воно їх обрало – і ці малявки, які самі недавно від ляльок, виявляються непоганими матерями.
Я ніколи не покажу вам їх фотографії, навіть для звіту - а в мене величезний архів тих фото, де ці діти отримують від нас пакети, мішки, ящики з продуктами. Потім - медикаментами, памперсами, сумішами для їх новонароджених дітей.
Я не покажу вам цих фото, бо дітям жити. Не треба їм світити свої мармизи на увесь інтернет.
Сама ж я іноді ті фото розглідаю. Цікаво спостерігати, як вони ростуть - ростуть й дорослішають, незважаючи ні на що.
У них нелегке життя. Але - не треба їх жаліти.
Але допомогти потрібно.
Бо не можна, аби в наш час були голодні діти. Навіть, якщо цим дітям вже аж від шістнадцяти до вісімнадцяти.
Навіть якщо це не так виграшно виглядає, як бачиться це деяким спонсорам.
Картка для допомоги цим дітям:
4731 2171 1344 8573, Приватбанк, Анна Косінова https://www.facebook.com/diana.makarova.37/posts/1491566927570670