![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
nazavzhdy posting in ![[community profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/community.png){kind=small}
lenta_ua- ГОЛОД НЕ ТІТКА?
- НІ. ДЯДЬКА. З ВЕЛИКИМ МІШКОМ…
- Затірку їли. Коли затірка, то ми пани. Тоді виживемо. А вже коли не було з чого затірку робити, то вже страшно. Діти пухли… Та то ще не так страшно було. Страшно, коли мати опухне. Бо комусь треба робити. А коли ноги в валянки не влазять, то й робота стане. А вже коли весна, тоді найстрашніше. Те. що заховали, врятували, скінчилось. Та й що могли врятувати? Мішечок муки на всіх. А самих дітей було вже п"ятеро. А навесні лише трава підніметься, люди її й вискубуть. Кору з дерев об"їдали.
(Затірка – забілена борошном вода, доводиться до кипіння, споживається порціонно, бо на усіх не вистачить)
- Мені було чотири, Павліку шість років. Маму посадили «за колоски», батько втік на ситі хутора до полюбовниць. Старших сестер забрали тітки, бо вони вже були дівками, могли по дому допомогти. Нас трьох лишили помирати в холодній хаті. А папа твій, мій брат, нас і врятував. Дванадцять йому було. Їли? Що дістане, те й їли. Мерзлу картоплю спочатку знаходив на полях. Потім йшов до людей працювати за окраєць хліба. Ніс той окраєць додому, ділили на трьох. Коли вдасться кота зловити якогось, то кота їли довго. Але котів та собак люди поїли у першу чергу. Ми опухли й вмирали.
Я під ці розмови засинала усе дитинство.
Наші бабусі, мами, тітки мали цю страшну казку для нас обов"язковою. Ми мусіли для чогось знати, як робиться затірка, яка рослина їстівна, а яка не дай Боже. І мали ми твердо знати, як вижити під час голоду, не скотившись в людоїдство.
Бо лишити дітей вмирати в холодній хаті – то теж форма людоїдства.
Як вижити, зберігши дітей, рід, пам"ять та честь.
То були діти Голодомору. Потім з"явилось поняття – діти війни.
… діти війни – це поняття вживу, а не у фільмах есесесерщини, звалилось на нас років зо три тому.
Ви знаєте – мабуть, не лишилось волонтерів, які б, їдучи по фронту, не заглядали у якийсь інтернат чи дитбудинок. Завалюючи сиріток солодощами та секондхендом, щедро зібраним нашими сердобольними громадянами.
Дехто з волонтерів починає займатись інтернатами чи дитбудинками щільно, зробивши це заняття основною своєю роботою.
Робота складна, але не потребує великих грошових вкладів. Чого-чого, а секонду люди назбирають та завалять вас ним по самі вуха. Ну, а ті невеликі гроші, які люди скинуть на картки, можна витратити на вагоміші потреби інтернату або дитбудинку – музичний центр, холодильник, телевізор тощо…
… я сиділа на садовому столику і дриґала ногами, аби зігрітись. На плечі мені мама накинула стару ватянку, голову накрила теплою хусткою. Я ніколи не носила хусток, мусіла вередувати. але тепер лише вдячно кивнула. Руки мої, зігріті вовнями рукавичками, охоплювали величезний, мій же, живіт. Я була вагітною. І на столик мене висадили, аби сирість ранньої весни не дібралась до моїх закутаних та взутих у валянки, ніг.
Мама була недалеко, вона розбирала мокрі дощаті ящики, куди ми склали зелені помідори, знявши їх перед заморозками та заховавши до підвалу. Помідори встигли за зиму вигнити з половини, і мама відбирала ціліші. Поруч з нею бобралась у помідорній кваші моя невістка і четверо наших дітей
Ми жили усі разом, і це тоді було найкраще, що ми могли зробити. Бо на нас усіх сунули прокляті дев"яності. І ми вже відчували їх подих і їх шалене випробування.
Ми вийшли на вулицю за сонечком, аби хоч трішки зігрітись. В домі давно було відключене та навіть відрізане опалення. Ми грілись електричними «камінами», так їх тоді називали – але вже другу добу не було електрики в селищі. Старезну мережу порвала весняна буря. Ремонтувати ті проводи ніхто не поспішав. До того ж в нас закінчився газ у балоні. І ми вийшли на вулицю в надії розвести вогнище й зварити сяку-таку кашу чи юшку.
Балон нам видавався один на два тижні. Як і всім. Але в нас було четверо дітей, п"ятеро дорослих. І, звичайно, того нещасного балону на два тижні не вистачало.
Продукти закінчувались. Крупи лишалось на одну кашу. І картоплі на казанчик юшки. Про м"ясо ми не мріяли.
Біля сараю бродили курки. Але то був НЗ, курки несли яйця, а скоро мали стати квочками – і ніякий караючий ніж не мусів впасти на курчину шию аж до того часу, доки не підростуть майбутні омріяні курчата.
Ми чекали на наших чоловіків, мама чекала на сина й зятя – обом з них вже другий тиждень затримували зарплатню, і ось сьогодні, ми сподівались, що хоча б хтось отримає ті нещасні купони. Хоч скількись.
Діти хотіли їсти. Я теж хотіла їсти, і стиха плакала, намагаючись сховати ті сльози, аби не помітили мама та невістка.
… діти війни.
Нас теж не оминуло це поняття, наздогнавши й вдаривши взимку 2015-го року. Ми познайомились з дітьми одного дитбудинку й одного інтернату для підлітків.
І, побачивши ті сирітські оченята, звичайно ж, ми не змогли пройти повз них – і на довгий рік ми теж стали збирачами одягу секондхенд, взуття, сумочок, платтячок для випускного, прикрас та косметики, іграшок, годинників, телефонів та плеєрів – тобто, усього того, що забезпечує дітям звичайна сім"я. Якщо вона в них є, звичайно.
В цих дітей сімей не було.
Цілий рік ми тягали повні машиним того добра і дарували його дітям. Аж доки раптом не перестали цього робити.
Чому?..
… ми лежали під десятком ковдр – я і мої діти. А їх було в мене вже троє.
Поруч лежала під ковдрами моя мама. І губи її були синіми від холоду.
Мама вже не ходила – а я ще не ходила. У мами були хворі ноги, покриті страшними ранами від діабету. А я пересувалась повільно, на милицях – бо нещодавно попала в таку аварію, після якої – казали лікарі – взагалі не мала б ходити.
На кухні кипів чайник. І варилась кукурудза.
Кукурудза була зимовою, твердою, як мамине слово і наша біда – і варилась вона вже другу добу. Кукурудзу треба було витягти, остудити, полити ложкою олії та посипати покришеною цибулею. І їсти з порційним шматком хліба. А більше в домі й не було нічого з їжі.
Чи були гроші в домі? – так, іноді бували. Зарплатня чоловіка, мамина пенсія. І все. І тоді ми мусіли вирішити, на що їх пустити – отже, крупи. Найдешевші, але щоб побільше. М"ясо буде з сараю. Там ще лишались кури. І одну курку можна розділити на тиждень. Картопля та морква. Це було вирощене, але вже скінчилось – зима закінчувалась. Трохи молока мамі й дітям. Хліб. А краще борошно, ми й самі перепічок напечемо.
На усе це йшли крихти грошей – найбільше ж їх розходилось на медикаменти. У домі було дві каліки і одна дитина, якій лікарі усе просили оформити інвалідність дитинства. А ми усе не могли на це піти, бо рідня сказала, щоб ми не позорили рідню й саму дитину. А рідня – то важливо. рідня іноді заскочить та й підкине чогось поїсти дітям.
На цей раз рідня про нас тимчасово «забула» - у самих повно проблем. Кабанчика зарізати, забити індиків, перебрати овочі в підвалі.
Ми й самі мали такі плани – індики, кури, качки. Але моя аварія та мамине каліцтво перекреслило усі ті плани. Якесь хазяйство я розвела, навіть стрибаючи на милицях – але те все давно було забите, поїдене й забуте.
Так і вийшло, що мусіли ми два тижні жити в холодній хаті, на кукурудзі та цибулі з олією.
- Спіть, діти… - я шепотіла, збираючись с силами, аби встати, спертись на милиці та поповзти на кухню, аби зробити мамі чаю з вишневих гілочок та дітям тієї проклятої кукурудзи. – Спіть, діти. Коли спиш, їсти не так хочеться.
Цю мантру я чула ще від бабусі, коли вона розказувала мені страшну казку мого дитинства – казку про голодні роки. Тоді я не могла уявити, що зараз мені знадобиться ця бабусина пісенька – спіть, діти, коли спиш, їсти не так хочеться…
… - Боже, я уже не знаю, що з цим робити. – шепнула мені директор битбудинку.
Я привезла памперси для малюків та холодильну камеру для дитбудинку. І ми пішли в комірчину, завалену тюками, недбало зав"язаними пакетами, мішками, з яких сипались бруднуваті кофтинки, сто разів випрані, від чого зовсім зваляні, іграшкові ведмедики й собачки кислотних кольорів.
Я здивовано усе те розглядала.
- Секонд. – пояснила директорка. – дітям таке віддати не можу. Особливо ці іграшки. А люди везуть і везуть.
І я пораділа, що привезла дорогоцінні памперси, соки, суміші для малюків та холодильну камеру – і жодної тряпчини.
- Як добре, що ви взяли на себе ці проблеми з взуттям, медикаментами та одягом для дітей. – сказала мені якось інша директорка дитячого сирітського будинку. – Ми хоч змогли зробити ремонти у приміщеннях та нові штори почепити.
Я здивовано на неї дивилась.
- А вам хіба не видають фінанси на ремонт? – спитала я.
- Та це ще треба вибивати, їздити, клопотатись. А так ми зекономили й зробили ремонт. – безтурботно кліпаючи якісно підфарбованими віями, пояснила мені вона. – І ті продукти, що ви привозили, так нам допомогли.
- Економія? – здогадалась я.
- Так! – радісно ствердила вона.
Мені було цікаво, як вона те все провела на папері. Як із статті в статтю поперекидала гроші, які виділялись на медикаменти, продукти, одяг та взуття – і доклала їх до ремонту. І чи лише до ремонту – ось що цікавило мене найбільше. Бо коли людина починає залізати у дитячі кишені й шарудіти там – спокуса взяти більше постане обов"язково.
- Ой, які у вас гарні платтячка! – похвалила я дівчаток третього інтернату.
- Ми самі вибирали! – похвалились у свою чергу вони.
- А нічого, що вони усі однакові? – спитала я, розглядуючи ті дешевенькі сукенки.
- Діана, ти що! Нічого, звичайно. – засміялись вони. – Зате вони НОВІ!
І я почервоніла. Бо саме сьогодні я привезла оцим дівчаткам тюк чудового секонду. І там були маєчки й шортики, сукні хорошої тканини, джинси порвані, як велить мода, й джинси з люрексом, як люблять ці малі сороки. І я була дуже здивованою, коли ці принцесси з сиротинцю зустріли усе це з якоюсь незрозумілою мені прохолодцею.
Ну, тут як завжди – є питання, повинна бути відповідь. І я озвучила своє питання дівчаткам.
І полилась на мене хвиля, якої я зовсім не чекала – але ж я знала, знала… Я ж теж виросла на обносках. Хороших, якісних, але чи мені не пам"ятати ту мрію про НОВЕ? Нехай найдешевше, нехай у ньому жарко, бо жарка дешева та тканина. Але воно нове, і ти сама зріжеш ту бірочку, перш нід вдягнути оце, ніким не ношене до тебе.
- Діана, ти привезла хороші речі. І ми їх будемо носити. – казали дівчата.
- Але у нас такого, ношеного, дуже багато. І нам везуть і везуть. – казали вони.
- Ми дякуємо, ну, звичайно. треба дякувати. Люди від себе відривали. – казали.
- Але так хочеться новенького. Хоч маєчку. Нехай хоча б носочки…
Отак ми припинили збирати тюки секонду для сиріт. Ми припинили їздити до дитбудинків. Ми не дуже потрібні там, повірте.
Там непогано годують дітей. Там оці ваші тони солодощів зустрічають, закочуючи очі – вихователі, звісно. Бо солодощі то не завжди добре для дітей. Особливо коли вони йдуть на свята тонами – а в нас же є такий закон, що про сиротинці згадують найперше на свята.
Там, у дитбудинках, зрадіють фруктам та овочам, а особливо ягодам. Оце завжди потрібне, багато не буває.
Там зрадіють взуттю. Бо що-що, а взуття – знає кожна мама – то найперша стаття в сім"ї, де підростають діти. Але. Потрібне НОВЕ взуття. Самі подумайте – ношене псує ногу.
Там будуть раді спортивному інвентарю та електронним та музичним приладам.
А тюки секонхенду – то вже на любителя.
Але ж чому ви перестали їздити до дитбудинків та інтернатів? Невже не маєте, що привезти нового? Запитає читач.
Я поясню.
Кожен з нас, зіткнувшись з дитячим сирітством на війні, обирає свою нішу для допомоги. А іноді та ніша обирає його сама.
Так сталось з нами. Коли раптом на нас звалились проблеми випускників дитячих будинків та інтернатів. Звалились і обрали нас – мені здається, що віднині назавжди.
Коли дитина йде на випуск з інтернату…
коли вона виходить з чистого дитячого будинку, де її люблять – а зараз в більшості дитячих закладів у нас вихователі налаштовані саме так…
коли сирота виходить з-за того спільного, але ситного й загалом смачного столу на свої хліба…
отут і починаються проблеми.
Бо випускник інтернату чи дитячого будинку стає нікому не потрібен. Так, нікому. Я не помилилась у виборі слова.
Оті училища, ліцеї, куди їх влаштовують для навчання – загалом вони бачать у сиротах лише джерело для наживи.
- Діана, мо голодні. – уперше після найпершого нашого випуску з інтернату прозвучало в телефонній трубі.
І з тих пір я чую це постійно.
Так, вони голодують. Ті нещасні обіди, якими їх годують у столових училища – те ще випробування. Десь це схоже на тюремну їжу. Десь на лікарняну. Але не на їжу для дитини, яка мусить рости й вчитись.
Вони хворіють.
Якісь фінанси на них виділяються, але я, що провела два роки, гасаючи за цими дітьми по лікарнях, викликаючи на відстані їм Швидку, закуповуючи їм центнери медикаментів, оплачуючи обстеження, в результаті яких виявляються язви, гайморіти, пневмонії та бронхіти – я стверджую, що цих дітей ніхто серйозно не лікує. Що якщо не простежити, в лікарнях з них, з сиріт, здеруть та злуплять по найвищій таксі. А я не завжди мала змогу простежити. І не завжди ми мали змогу здійняти благородний гнів на хапуг-лікарів, які виставляють рахунки сиротам.
Отут вже ці діти зрадіють і секонду – кажемо вам ми, які лікували запалення хлопчику, в якого просто не було зимової куртки, він чекав стипендії, аби її купити.
(ми не стали чекати стипендії, ми купили ту куртку, але вже було й запалення)
Ми лікували бронхіти дівчаткам, які стрибали по морозу в дешевеньких чобітках або навіть кросівках – на відміну від хлопчиків, які стрибали по морозу в кедах.
А потім вони дорослішають, і…
- Так, Діана. Катя вже народила. А я ось-ось. А плачу я тому що в мене може не вистачити на кесарево. А мені рожати не можна. Кажуть, буде кесарево, а це три тисячі гривень.
- Так, Діано. Все обійшлось. Після того як ви з ними поговорили по телефону, мене пожаліли й за кесарево з мене грошей не взяли.
Пожаліли. Чуєте? Жалісливі які в нас лікарі.
Чула б ти, моя дитино, ЯК САМЕ я з ними говорила, з тими лікарями, що здирають з дитини, народившої дитину – з двох сиріт – гроші.
У мене є в запасі такий спеціальний тон, яким дуже вдало ставляться на місце лікарі та чиновники, які обдирають сиріт.
Оце моя ніша. Оці діти – вони неначе й не наші. А виявляється, що наші, Ф.О.Н.Д.ові. І буде так, аж допоки – не знаю навіть.
І іншого виходу нема.
- Діана, ми голодні! Я не плачу. – схлипує. – Просто в нас скінчились памперси. Нам видають по два на тиждень.
- ЩО??? Два памперси на тиждень???
- Ну да. І суміші кінчаються. Ми вже останню коробку тягнемо, тягнемо…
Це вони живуть в такому спеціальному будинку, куди йдуть одинокі матері-сироти. Це наша держава щедро виділяє по два памперси на тиждень.
- Діана, ми голодні! – о, це вже хлопчики.
- Чому знову стипендію не розрахували?
- А ми ж їздимо до дівчаток, допомагаємо їм бавитись з дітьми. І купуємо то памперси, то суміші, то щось поїсти. Дівчата голодні.
Паршивці знають, чим мене взяти. Паршивці знають, що я завжди за командний підхід. Ось ми, мовляв, команда. Ми допомагаємо нашим породіллям.
Але насправді вони сім"я. Ситуативна, командна, нетривка, погана, заздрісна одне до одного – але й завзято злітаюча на крило, коли треба встати за когось з наших. За сім"ю.
Вони найбільше в світі мріють про сім"ю – і намагаються триматись разом, наскільки це можливо.
Їх там близько двадцяти чоловік в одному місті. І двадцятеро в іншому. Допомога потрібна не усім. Не завжди. Зараз близько десятка їх потребують допомоги.
Вони нікому в цьому світі непотрібні.
Вони потрібні нам – але теж лише тому, що ми не можемо зійти з цієї дистанції. Бо раз ми вже взялись тримати цих дітей, то мусімо тримати. І їх маленьких, щойно народжених дітей, тримати мусімо.
Я мало вам розказую про них. І що розказувати? – підтримали, нагодували, підлікували, ще одна народила, готується до родів наступна. І теж буде жити сама.
Хіба це цікаво?
Є люди, які постійно нам допомагають, висилаючи гроші на картку для переселенців – ось з цієї картки ми й підтримуємо цих дітей. Але найбільше туди йде наших власних грошей. І йдуть вони як в прірву.
… Але вже четвертий день до мене чомусь приходять оті страшні спомини мого життя, життя моїх мами, тіток та бабусь. Голодні наші дні, голодні тижні, голодні роки – кому що випало.
Голод…
Це те, що я розумію. Цим криком – Діана, ми голодні! – мене можна брати голими руками.
Я НЕ МОЖУ СПОКІЙНО ЖИТИ, КОЛИ ДІТИ ГОЛОДНІ
На картці мало, дуже мало. Те, що там є, не покриє на сьогодні потреби цих дітей та їх новонароджених дітей.
І я починаю піднімати тих спонсорів, хто колись звертався до мене з проханням «підібрати якийсь дитбудинок, де потрібна допомога»
Я телефоную й розповідаю, що в дитбудинках зазвичай сито й весело. Що ця ніша не так тривожно б"є в набат, як діти-випускники, непотрібні нікому, окрім нас.
Я починаю розповідати цим спонсорам про дітей, які взимку кутаються в ковдри і сплять без подушок в своїх гуртожитках, бо подушками затикуються щілини у вікнах.
Я розказую цим людям про два памперси на тиждень, про те, як ці молоді матері розтягують останню коробку суміші, з жахом і тривогою відраховуючи дні, коли вона закінчиться.
- Ми розуміємо. – відповідають мені спонсори. – Але і ви зрозумійте, що ці ваші діти вже дорослі. І наша допомога буде…. еее… невиграшно виглядати. Ви ж розумієте, про що ми кажемо? Над нами ж теж спонсори. І спонсорам хочеться бачити дитячі мордашки, а не ваших оцих мамок… До речі, а чому вони не вийшли заміж?
І я кладу трубку…
... - І як же вижили, тьотю?
- А вже наприкінці зими, коли смерть була близько, твій папа й знайшов батьків тайник. Там було сортове насіння. І був мішечок якоїсь дивної великої квасолі. Ото квасолю ту їли, тим і врятувались. Останню доварювали, коли батько в хату увійшов. То він вже твого папу, сина свого, ломом бив, бив, папа твій ледве вирвався та й щез на довгі роки.
... - А як ви вижили, бабушка?
- А твій дідусь, голова колгоспу, вирішив посіяти озимі прорідженими. І так вони зберегли частину зерна. В селі влаштували столову, де кожна людина мала право на одну тарілку затірки на день. З кількома краплинами олії, або навіть шкварками. І це допомогло. В селі ніхто не вмер тієї зими.
... - Господи, Алісо Іванівно! – біжать до нас двоє хлопців, які розвозять газові балони селами. – Що ви робите? Киньте той костьор! Ми дамо вам балон поза чергою. Хіба ж можна? Діночка вагітна, діти… Та нас ваш Кость Йосипович з того світу прокляне!
... - А чого це мене ніхто не зустрічає? – заходить в тиху холодну хату, де лежимо ми під ковдрами, свекруха. – Ось зараз машину розгрузимо, приготую їжу. Я там тушонки привезла, ковбас, того-сього…
На тому-сьому ми й протягли, доки я не навчилась ходити.
- І пам"ятай, Ді. – каже мені мій вмираючий папа. – Як би не було скрутно, йди до людей. Люди поможуть.
… і я, прокинувшись та знову згадавши про свій десяток далеких, нерідних, але голодних дітей, знову тягнусь до власної кишені і відправляю їм певну суму:
- Але так. Мені потрібні будуть чеки. За все. що ви купите, чек. Зрозуміли? – суворо я начитую їх, посміхаюсь, та боюсь, що вони відчують в моєму голосі посмішку. – Вам протриматись до неділі. А у неділю до вас вже приїде Ріта. І привезе усе, що потрібно.
Чи ж ми не знайдемо грошей голодним дітям?
Навіть якщо картка порожня чи напівпорожня.
Чи ж можна у наш час, щоб діти голодували?
Та й два памперси на тиждень – це якесь знущання від нашої жалісливої держави.
- Мене пожаліли, то пустили з дитиною сюди пожити.
- Мене пожаліли, то не стали брати грошей за кесарево.
- Мене пожаліли, то виділили кімнату в якомусь гуртожитку. Але там зараз поки що жити не можна, там чорні стіни. Там колись хтось помер. Я ось отримаю гроші за дитину, зроблю ремонт. Може, мене пожаліють та дадуть гроші швидше?
- Мене пожаліли, то дозволили вже з животом не приходити на останні дні навчання. Але за це сказали принести двісті гривень. Або фарбу для ремонту.
Жалільники прокляті.
Не треба їх жаліти, чуєте?
Це сильні душі. Хтось з них уперто йде вчитись. І ці два місяці між училищем та технікумом, до якого вони вступили – стипендії не буде. Ці два місяці нам їх годувати. А потім вони самі. У них є ще гордість, і чимало.
Хтось обрав материнство, чи воно їх обрало – і ці малявки, які самі недавно від ляльок, виявляються непоганими матерями.
Я ніколи не покажу вам їх фотографії, навіть для звіту - а в мене величезний архів тих фото, де ці діти отримують від нас пакети, мішки, ящики з продуктами. Потім - медикаментами, памперсами, сумішами для їх новонароджених дітей.
Я не покажу вам цих фото, бо дітям жити. Не треба їм світити свої мармизи на увесь інтернет.
Сама ж я іноді ті фото розглідаю. Цікаво спостерігати, як вони ростуть - ростуть й дорослішають, незважаючи ні на що.
У них нелегке життя. Але - не треба їх жаліти.
Але допомогти потрібно.
Бо не можна, аби в наш час були голодні діти. Навіть, якщо цим дітям вже аж від шістнадцяти до вісімнадцяти.
Навіть якщо це не так виграшно виглядає, як бачиться це деяким спонсорам.
Картка для допомоги цим дітям:
4731 2171 1344 8573, Приватбанк, Анна Косінова
https://www.facebook.com/diana.makarova.37/posts/1491566927570670
- НІ. ДЯДЬКА. З ВЕЛИКИМ МІШКОМ…
- Затірку їли. Коли затірка, то ми пани. Тоді виживемо. А вже коли не було з чого затірку робити, то вже страшно. Діти пухли… Та то ще не так страшно було. Страшно, коли мати опухне. Бо комусь треба робити. А коли ноги в валянки не влазять, то й робота стане. А вже коли весна, тоді найстрашніше. Те. що заховали, врятували, скінчилось. Та й що могли врятувати? Мішечок муки на всіх. А самих дітей було вже п"ятеро. А навесні лише трава підніметься, люди її й вискубуть. Кору з дерев об"їдали.
(Затірка – забілена борошном вода, доводиться до кипіння, споживається порціонно, бо на усіх не вистачить)
- Мені було чотири, Павліку шість років. Маму посадили «за колоски», батько втік на ситі хутора до полюбовниць. Старших сестер забрали тітки, бо вони вже були дівками, могли по дому допомогти. Нас трьох лишили помирати в холодній хаті. А папа твій, мій брат, нас і врятував. Дванадцять йому було. Їли? Що дістане, те й їли. Мерзлу картоплю спочатку знаходив на полях. Потім йшов до людей працювати за окраєць хліба. Ніс той окраєць додому, ділили на трьох. Коли вдасться кота зловити якогось, то кота їли довго. Але котів та собак люди поїли у першу чергу. Ми опухли й вмирали.
Я під ці розмови засинала усе дитинство.
Наші бабусі, мами, тітки мали цю страшну казку для нас обов"язковою. Ми мусіли для чогось знати, як робиться затірка, яка рослина їстівна, а яка не дай Боже. І мали ми твердо знати, як вижити під час голоду, не скотившись в людоїдство.
Бо лишити дітей вмирати в холодній хаті – то теж форма людоїдства.
Як вижити, зберігши дітей, рід, пам"ять та честь.
То були діти Голодомору. Потім з"явилось поняття – діти війни.
… діти війни – це поняття вживу, а не у фільмах есесесерщини, звалилось на нас років зо три тому.
Ви знаєте – мабуть, не лишилось волонтерів, які б, їдучи по фронту, не заглядали у якийсь інтернат чи дитбудинок. Завалюючи сиріток солодощами та секондхендом, щедро зібраним нашими сердобольними громадянами.
Дехто з волонтерів починає займатись інтернатами чи дитбудинками щільно, зробивши це заняття основною своєю роботою.
Робота складна, але не потребує великих грошових вкладів. Чого-чого, а секонду люди назбирають та завалять вас ним по самі вуха. Ну, а ті невеликі гроші, які люди скинуть на картки, можна витратити на вагоміші потреби інтернату або дитбудинку – музичний центр, холодильник, телевізор тощо…
… я сиділа на садовому столику і дриґала ногами, аби зігрітись. На плечі мені мама накинула стару ватянку, голову накрила теплою хусткою. Я ніколи не носила хусток, мусіла вередувати. але тепер лише вдячно кивнула. Руки мої, зігріті вовнями рукавичками, охоплювали величезний, мій же, живіт. Я була вагітною. І на столик мене висадили, аби сирість ранньої весни не дібралась до моїх закутаних та взутих у валянки, ніг.
Мама була недалеко, вона розбирала мокрі дощаті ящики, куди ми склали зелені помідори, знявши їх перед заморозками та заховавши до підвалу. Помідори встигли за зиму вигнити з половини, і мама відбирала ціліші. Поруч з нею бобралась у помідорній кваші моя невістка і четверо наших дітей
Ми жили усі разом, і це тоді було найкраще, що ми могли зробити. Бо на нас усіх сунули прокляті дев"яності. І ми вже відчували їх подих і їх шалене випробування.
Ми вийшли на вулицю за сонечком, аби хоч трішки зігрітись. В домі давно було відключене та навіть відрізане опалення. Ми грілись електричними «камінами», так їх тоді називали – але вже другу добу не було електрики в селищі. Старезну мережу порвала весняна буря. Ремонтувати ті проводи ніхто не поспішав. До того ж в нас закінчився газ у балоні. І ми вийшли на вулицю в надії розвести вогнище й зварити сяку-таку кашу чи юшку.
Балон нам видавався один на два тижні. Як і всім. Але в нас було четверо дітей, п"ятеро дорослих. І, звичайно, того нещасного балону на два тижні не вистачало.
Продукти закінчувались. Крупи лишалось на одну кашу. І картоплі на казанчик юшки. Про м"ясо ми не мріяли.
Біля сараю бродили курки. Але то був НЗ, курки несли яйця, а скоро мали стати квочками – і ніякий караючий ніж не мусів впасти на курчину шию аж до того часу, доки не підростуть майбутні омріяні курчата.
Ми чекали на наших чоловіків, мама чекала на сина й зятя – обом з них вже другий тиждень затримували зарплатню, і ось сьогодні, ми сподівались, що хоча б хтось отримає ті нещасні купони. Хоч скількись.
Діти хотіли їсти. Я теж хотіла їсти, і стиха плакала, намагаючись сховати ті сльози, аби не помітили мама та невістка.
… діти війни.
Нас теж не оминуло це поняття, наздогнавши й вдаривши взимку 2015-го року. Ми познайомились з дітьми одного дитбудинку й одного інтернату для підлітків.
І, побачивши ті сирітські оченята, звичайно ж, ми не змогли пройти повз них – і на довгий рік ми теж стали збирачами одягу секондхенд, взуття, сумочок, платтячок для випускного, прикрас та косметики, іграшок, годинників, телефонів та плеєрів – тобто, усього того, що забезпечує дітям звичайна сім"я. Якщо вона в них є, звичайно.
В цих дітей сімей не було.
Цілий рік ми тягали повні машиним того добра і дарували його дітям. Аж доки раптом не перестали цього робити.
Чому?..
… ми лежали під десятком ковдр – я і мої діти. А їх було в мене вже троє.
Поруч лежала під ковдрами моя мама. І губи її були синіми від холоду.
Мама вже не ходила – а я ще не ходила. У мами були хворі ноги, покриті страшними ранами від діабету. А я пересувалась повільно, на милицях – бо нещодавно попала в таку аварію, після якої – казали лікарі – взагалі не мала б ходити.
На кухні кипів чайник. І варилась кукурудза.
Кукурудза була зимовою, твердою, як мамине слово і наша біда – і варилась вона вже другу добу. Кукурудзу треба було витягти, остудити, полити ложкою олії та посипати покришеною цибулею. І їсти з порційним шматком хліба. А більше в домі й не було нічого з їжі.
Чи були гроші в домі? – так, іноді бували. Зарплатня чоловіка, мамина пенсія. І все. І тоді ми мусіли вирішити, на що їх пустити – отже, крупи. Найдешевші, але щоб побільше. М"ясо буде з сараю. Там ще лишались кури. І одну курку можна розділити на тиждень. Картопля та морква. Це було вирощене, але вже скінчилось – зима закінчувалась. Трохи молока мамі й дітям. Хліб. А краще борошно, ми й самі перепічок напечемо.
На усе це йшли крихти грошей – найбільше ж їх розходилось на медикаменти. У домі було дві каліки і одна дитина, якій лікарі усе просили оформити інвалідність дитинства. А ми усе не могли на це піти, бо рідня сказала, щоб ми не позорили рідню й саму дитину. А рідня – то важливо. рідня іноді заскочить та й підкине чогось поїсти дітям.
На цей раз рідня про нас тимчасово «забула» - у самих повно проблем. Кабанчика зарізати, забити індиків, перебрати овочі в підвалі.
Ми й самі мали такі плани – індики, кури, качки. Але моя аварія та мамине каліцтво перекреслило усі ті плани. Якесь хазяйство я розвела, навіть стрибаючи на милицях – але те все давно було забите, поїдене й забуте.
Так і вийшло, що мусіли ми два тижні жити в холодній хаті, на кукурудзі та цибулі з олією.
- Спіть, діти… - я шепотіла, збираючись с силами, аби встати, спертись на милиці та поповзти на кухню, аби зробити мамі чаю з вишневих гілочок та дітям тієї проклятої кукурудзи. – Спіть, діти. Коли спиш, їсти не так хочеться.
Цю мантру я чула ще від бабусі, коли вона розказувала мені страшну казку мого дитинства – казку про голодні роки. Тоді я не могла уявити, що зараз мені знадобиться ця бабусина пісенька – спіть, діти, коли спиш, їсти не так хочеться…
… - Боже, я уже не знаю, що з цим робити. – шепнула мені директор битбудинку.
Я привезла памперси для малюків та холодильну камеру для дитбудинку. І ми пішли в комірчину, завалену тюками, недбало зав"язаними пакетами, мішками, з яких сипались бруднуваті кофтинки, сто разів випрані, від чого зовсім зваляні, іграшкові ведмедики й собачки кислотних кольорів.
Я здивовано усе те розглядала.
- Секонд. – пояснила директорка. – дітям таке віддати не можу. Особливо ці іграшки. А люди везуть і везуть.
І я пораділа, що привезла дорогоцінні памперси, соки, суміші для малюків та холодильну камеру – і жодної тряпчини.
- Як добре, що ви взяли на себе ці проблеми з взуттям, медикаментами та одягом для дітей. – сказала мені якось інша директорка дитячого сирітського будинку. – Ми хоч змогли зробити ремонти у приміщеннях та нові штори почепити.
Я здивовано на неї дивилась.
- А вам хіба не видають фінанси на ремонт? – спитала я.
- Та це ще треба вибивати, їздити, клопотатись. А так ми зекономили й зробили ремонт. – безтурботно кліпаючи якісно підфарбованими віями, пояснила мені вона. – І ті продукти, що ви привозили, так нам допомогли.
- Економія? – здогадалась я.
- Так! – радісно ствердила вона.
Мені було цікаво, як вона те все провела на папері. Як із статті в статтю поперекидала гроші, які виділялись на медикаменти, продукти, одяг та взуття – і доклала їх до ремонту. І чи лише до ремонту – ось що цікавило мене найбільше. Бо коли людина починає залізати у дитячі кишені й шарудіти там – спокуса взяти більше постане обов"язково.
- Ой, які у вас гарні платтячка! – похвалила я дівчаток третього інтернату.
- Ми самі вибирали! – похвалились у свою чергу вони.
- А нічого, що вони усі однакові? – спитала я, розглядуючи ті дешевенькі сукенки.
- Діана, ти що! Нічого, звичайно. – засміялись вони. – Зате вони НОВІ!
І я почервоніла. Бо саме сьогодні я привезла оцим дівчаткам тюк чудового секонду. І там були маєчки й шортики, сукні хорошої тканини, джинси порвані, як велить мода, й джинси з люрексом, як люблять ці малі сороки. І я була дуже здивованою, коли ці принцесси з сиротинцю зустріли усе це з якоюсь незрозумілою мені прохолодцею.
Ну, тут як завжди – є питання, повинна бути відповідь. І я озвучила своє питання дівчаткам.
І полилась на мене хвиля, якої я зовсім не чекала – але ж я знала, знала… Я ж теж виросла на обносках. Хороших, якісних, але чи мені не пам"ятати ту мрію про НОВЕ? Нехай найдешевше, нехай у ньому жарко, бо жарка дешева та тканина. Але воно нове, і ти сама зріжеш ту бірочку, перш нід вдягнути оце, ніким не ношене до тебе.
- Діана, ти привезла хороші речі. І ми їх будемо носити. – казали дівчата.
- Але у нас такого, ношеного, дуже багато. І нам везуть і везуть. – казали вони.
- Ми дякуємо, ну, звичайно. треба дякувати. Люди від себе відривали. – казали.
- Але так хочеться новенького. Хоч маєчку. Нехай хоча б носочки…
Отак ми припинили збирати тюки секонду для сиріт. Ми припинили їздити до дитбудинків. Ми не дуже потрібні там, повірте.
Там непогано годують дітей. Там оці ваші тони солодощів зустрічають, закочуючи очі – вихователі, звісно. Бо солодощі то не завжди добре для дітей. Особливо коли вони йдуть на свята тонами – а в нас же є такий закон, що про сиротинці згадують найперше на свята.
Там, у дитбудинках, зрадіють фруктам та овочам, а особливо ягодам. Оце завжди потрібне, багато не буває.
Там зрадіють взуттю. Бо що-що, а взуття – знає кожна мама – то найперша стаття в сім"ї, де підростають діти. Але. Потрібне НОВЕ взуття. Самі подумайте – ношене псує ногу.
Там будуть раді спортивному інвентарю та електронним та музичним приладам.
А тюки секонхенду – то вже на любителя.
Але ж чому ви перестали їздити до дитбудинків та інтернатів? Невже не маєте, що привезти нового? Запитає читач.
Я поясню.
Кожен з нас, зіткнувшись з дитячим сирітством на війні, обирає свою нішу для допомоги. А іноді та ніша обирає його сама.
Так сталось з нами. Коли раптом на нас звалились проблеми випускників дитячих будинків та інтернатів. Звалились і обрали нас – мені здається, що віднині назавжди.
Коли дитина йде на випуск з інтернату…
коли вона виходить з чистого дитячого будинку, де її люблять – а зараз в більшості дитячих закладів у нас вихователі налаштовані саме так…
коли сирота виходить з-за того спільного, але ситного й загалом смачного столу на свої хліба…
отут і починаються проблеми.
Бо випускник інтернату чи дитячого будинку стає нікому не потрібен. Так, нікому. Я не помилилась у виборі слова.
Оті училища, ліцеї, куди їх влаштовують для навчання – загалом вони бачать у сиротах лише джерело для наживи.
- Діана, мо голодні. – уперше після найпершого нашого випуску з інтернату прозвучало в телефонній трубі.
І з тих пір я чую це постійно.
Так, вони голодують. Ті нещасні обіди, якими їх годують у столових училища – те ще випробування. Десь це схоже на тюремну їжу. Десь на лікарняну. Але не на їжу для дитини, яка мусить рости й вчитись.
Вони хворіють.
Якісь фінанси на них виділяються, але я, що провела два роки, гасаючи за цими дітьми по лікарнях, викликаючи на відстані їм Швидку, закуповуючи їм центнери медикаментів, оплачуючи обстеження, в результаті яких виявляються язви, гайморіти, пневмонії та бронхіти – я стверджую, що цих дітей ніхто серйозно не лікує. Що якщо не простежити, в лікарнях з них, з сиріт, здеруть та злуплять по найвищій таксі. А я не завжди мала змогу простежити. І не завжди ми мали змогу здійняти благородний гнів на хапуг-лікарів, які виставляють рахунки сиротам.
Отут вже ці діти зрадіють і секонду – кажемо вам ми, які лікували запалення хлопчику, в якого просто не було зимової куртки, він чекав стипендії, аби її купити.
(ми не стали чекати стипендії, ми купили ту куртку, але вже було й запалення)
Ми лікували бронхіти дівчаткам, які стрибали по морозу в дешевеньких чобітках або навіть кросівках – на відміну від хлопчиків, які стрибали по морозу в кедах.
А потім вони дорослішають, і…
- Так, Діана. Катя вже народила. А я ось-ось. А плачу я тому що в мене може не вистачити на кесарево. А мені рожати не можна. Кажуть, буде кесарево, а це три тисячі гривень.
- Так, Діано. Все обійшлось. Після того як ви з ними поговорили по телефону, мене пожаліли й за кесарево з мене грошей не взяли.
Пожаліли. Чуєте? Жалісливі які в нас лікарі.
Чула б ти, моя дитино, ЯК САМЕ я з ними говорила, з тими лікарями, що здирають з дитини, народившої дитину – з двох сиріт – гроші.
У мене є в запасі такий спеціальний тон, яким дуже вдало ставляться на місце лікарі та чиновники, які обдирають сиріт.
Оце моя ніша. Оці діти – вони неначе й не наші. А виявляється, що наші, Ф.О.Н.Д.ові. І буде так, аж допоки – не знаю навіть.
І іншого виходу нема.
- Діана, ми голодні! Я не плачу. – схлипує. – Просто в нас скінчились памперси. Нам видають по два на тиждень.
- ЩО??? Два памперси на тиждень???
- Ну да. І суміші кінчаються. Ми вже останню коробку тягнемо, тягнемо…
Це вони живуть в такому спеціальному будинку, куди йдуть одинокі матері-сироти. Це наша держава щедро виділяє по два памперси на тиждень.
- Діана, ми голодні! – о, це вже хлопчики.
- Чому знову стипендію не розрахували?
- А ми ж їздимо до дівчаток, допомагаємо їм бавитись з дітьми. І купуємо то памперси, то суміші, то щось поїсти. Дівчата голодні.
Паршивці знають, чим мене взяти. Паршивці знають, що я завжди за командний підхід. Ось ми, мовляв, команда. Ми допомагаємо нашим породіллям.
Але насправді вони сім"я. Ситуативна, командна, нетривка, погана, заздрісна одне до одного – але й завзято злітаюча на крило, коли треба встати за когось з наших. За сім"ю.
Вони найбільше в світі мріють про сім"ю – і намагаються триматись разом, наскільки це можливо.
Їх там близько двадцяти чоловік в одному місті. І двадцятеро в іншому. Допомога потрібна не усім. Не завжди. Зараз близько десятка їх потребують допомоги.
Вони нікому в цьому світі непотрібні.
Вони потрібні нам – але теж лише тому, що ми не можемо зійти з цієї дистанції. Бо раз ми вже взялись тримати цих дітей, то мусімо тримати. І їх маленьких, щойно народжених дітей, тримати мусімо.
Я мало вам розказую про них. І що розказувати? – підтримали, нагодували, підлікували, ще одна народила, готується до родів наступна. І теж буде жити сама.
Хіба це цікаво?
Є люди, які постійно нам допомагають, висилаючи гроші на картку для переселенців – ось з цієї картки ми й підтримуємо цих дітей. Але найбільше туди йде наших власних грошей. І йдуть вони як в прірву.
… Але вже четвертий день до мене чомусь приходять оті страшні спомини мого життя, життя моїх мами, тіток та бабусь. Голодні наші дні, голодні тижні, голодні роки – кому що випало.
Голод…
Це те, що я розумію. Цим криком – Діана, ми голодні! – мене можна брати голими руками.
Я НЕ МОЖУ СПОКІЙНО ЖИТИ, КОЛИ ДІТИ ГОЛОДНІ
На картці мало, дуже мало. Те, що там є, не покриє на сьогодні потреби цих дітей та їх новонароджених дітей.
І я починаю піднімати тих спонсорів, хто колись звертався до мене з проханням «підібрати якийсь дитбудинок, де потрібна допомога»
Я телефоную й розповідаю, що в дитбудинках зазвичай сито й весело. Що ця ніша не так тривожно б"є в набат, як діти-випускники, непотрібні нікому, окрім нас.
Я починаю розповідати цим спонсорам про дітей, які взимку кутаються в ковдри і сплять без подушок в своїх гуртожитках, бо подушками затикуються щілини у вікнах.
Я розказую цим людям про два памперси на тиждень, про те, як ці молоді матері розтягують останню коробку суміші, з жахом і тривогою відраховуючи дні, коли вона закінчиться.
- Ми розуміємо. – відповідають мені спонсори. – Але і ви зрозумійте, що ці ваші діти вже дорослі. І наша допомога буде…. еее… невиграшно виглядати. Ви ж розумієте, про що ми кажемо? Над нами ж теж спонсори. І спонсорам хочеться бачити дитячі мордашки, а не ваших оцих мамок… До речі, а чому вони не вийшли заміж?
І я кладу трубку…
... - І як же вижили, тьотю?
- А вже наприкінці зими, коли смерть була близько, твій папа й знайшов батьків тайник. Там було сортове насіння. І був мішечок якоїсь дивної великої квасолі. Ото квасолю ту їли, тим і врятувались. Останню доварювали, коли батько в хату увійшов. То він вже твого папу, сина свого, ломом бив, бив, папа твій ледве вирвався та й щез на довгі роки.
... - А як ви вижили, бабушка?
- А твій дідусь, голова колгоспу, вирішив посіяти озимі прорідженими. І так вони зберегли частину зерна. В селі влаштували столову, де кожна людина мала право на одну тарілку затірки на день. З кількома краплинами олії, або навіть шкварками. І це допомогло. В селі ніхто не вмер тієї зими.
... - Господи, Алісо Іванівно! – біжать до нас двоє хлопців, які розвозять газові балони селами. – Що ви робите? Киньте той костьор! Ми дамо вам балон поза чергою. Хіба ж можна? Діночка вагітна, діти… Та нас ваш Кость Йосипович з того світу прокляне!
... - А чого це мене ніхто не зустрічає? – заходить в тиху холодну хату, де лежимо ми під ковдрами, свекруха. – Ось зараз машину розгрузимо, приготую їжу. Я там тушонки привезла, ковбас, того-сього…
На тому-сьому ми й протягли, доки я не навчилась ходити.
- І пам"ятай, Ді. – каже мені мій вмираючий папа. – Як би не було скрутно, йди до людей. Люди поможуть.
… і я, прокинувшись та знову згадавши про свій десяток далеких, нерідних, але голодних дітей, знову тягнусь до власної кишені і відправляю їм певну суму:
- Але так. Мені потрібні будуть чеки. За все. що ви купите, чек. Зрозуміли? – суворо я начитую їх, посміхаюсь, та боюсь, що вони відчують в моєму голосі посмішку. – Вам протриматись до неділі. А у неділю до вас вже приїде Ріта. І привезе усе, що потрібно.
Чи ж ми не знайдемо грошей голодним дітям?
Навіть якщо картка порожня чи напівпорожня.
Чи ж можна у наш час, щоб діти голодували?
Та й два памперси на тиждень – це якесь знущання від нашої жалісливої держави.
- Мене пожаліли, то пустили з дитиною сюди пожити.
- Мене пожаліли, то не стали брати грошей за кесарево.
- Мене пожаліли, то виділили кімнату в якомусь гуртожитку. Але там зараз поки що жити не можна, там чорні стіни. Там колись хтось помер. Я ось отримаю гроші за дитину, зроблю ремонт. Може, мене пожаліють та дадуть гроші швидше?
- Мене пожаліли, то дозволили вже з животом не приходити на останні дні навчання. Але за це сказали принести двісті гривень. Або фарбу для ремонту.
Жалільники прокляті.
Не треба їх жаліти, чуєте?
Це сильні душі. Хтось з них уперто йде вчитись. І ці два місяці між училищем та технікумом, до якого вони вступили – стипендії не буде. Ці два місяці нам їх годувати. А потім вони самі. У них є ще гордість, і чимало.
Хтось обрав материнство, чи воно їх обрало – і ці малявки, які самі недавно від ляльок, виявляються непоганими матерями.
Я ніколи не покажу вам їх фотографії, навіть для звіту - а в мене величезний архів тих фото, де ці діти отримують від нас пакети, мішки, ящики з продуктами. Потім - медикаментами, памперсами, сумішами для їх новонароджених дітей.
Я не покажу вам цих фото, бо дітям жити. Не треба їм світити свої мармизи на увесь інтернет.
Сама ж я іноді ті фото розглідаю. Цікаво спостерігати, як вони ростуть - ростуть й дорослішають, незважаючи ні на що.
У них нелегке життя. Але - не треба їх жаліти.
Але допомогти потрібно.
Бо не можна, аби в наш час були голодні діти. Навіть, якщо цим дітям вже аж від шістнадцяти до вісімнадцяти.
Навіть якщо це не так виграшно виглядає, як бачиться це деяким спонсорам.
Картка для допомоги цим дітям:
4731 2171 1344 8573, Приватбанк, Анна Косінова
https://www.facebook.com/diana.makarova.37/posts/1491566927570670
Tags:
