lenta_ua

СЕРЦЕ В ЖМЕНІ

товаришу моєму, високого калібру людині - присвячую.

… «Що є заставою порядності? Страх! У цьому і халепа. Вам вже нічого боятись, панове.»
(Локі) …

… тепер я сиджу на своєму троні, посеред тротуарної доріжки одного дуже близенького до передової містечка.
Чому якраз посередині – де знайшлось трохи тіні, там і сиджу. Обійдуть перехожі, не така я вже затовста, і бублика не з’їдять, поки обійдуть. І взагалі, не надто тут багато перехожих. І взагалі мені ніколи, у мене знову трубка приклеєна до вуха:
- То ви виїдете? Чи давайте ми до вас.
- Та ні. Вам до нас не варто. – смішок у трубці.
- Шукають таксі. – говорю я Санді та Паші.
- Так а машина? – всміхається неначе щось знає, Паша, начальник транспортного цеху.
- А кирдик машині. – піджимаю губи я, підраховуючи можливий кошторис ремонта.
Машина в них з першого року війни. Ми знаємо це точно, ми самі купували ту машину. А чи багато бігає фронтом машин, які ще йдуть з чотирнадцятого року?
Можете бути певними, їх зовсім мало. І коли раптом ми зустрічаємо підрозділ, де бігає ще машина першого-другого року війни – ми твердо знаємо, що з цим підрозділом варто працювати. Ми твердо знаємо, що ці вміють берегти майно і навіть вкладатись в нього. Бо життя автомобіля на фронті коротке, і лише фінансовими надзусиллями можемо ми його подовжити. Фінансовими – і любовним, вдячним відношенням.

Цей підрозділ ми знаємо давно і добре. Ми знаємо кожен автомобіль, що носить фронтом їх непосидющі жопи. Ми можемо навіть передбачити, коли і що там полетить, якщо від нас не приховають.
Від нас частенько приховувують, економлячи наші ж гроші – намагаються вкладатись самі. Але тепер я прилетіла і звалилась на голову, і сама взнала, що кирдик машині – тому, очікуючи на таксі, яке підвезе моїх героїв з передової, подумки підраховувала кошторис. Судячи з кислої міни начальника транспортного цеху – Павло Абрамов робив зараз те ж саме. Теж подумки, але з матюками.

Таксі? З передової? – спитає допитливий читач і додасть – Мадам, чи ви не здуріли? Яке нахрін таксі на передку?
Власне, допитливий-то так і не зробить, допитливий давно знає картину фронту, але в нас тут ходять різні читачі.

- «То він був на передку, кажете? А чому ж на тих фото така кількість цивільних? Який це нахрєн передок, коли там стільки цивільних?»
- «Аааа, то було КПВВ. Так і кажіть, що тил. А то нагнітають тут – передня лінія, передня лінія…»
- «Ой, нє могу, триста метрів до сепарів, та хто у це повірить? Подивіться, як вільно там движеться група, навіть не ховаються. А цивільних скільки, і ви нам кажете, що це передок?»

Це все коменти до одного нещодавнього мого посту. Це пишуть люди, які уявляють війну як суцільне пекло, передова порита окопами (вся!), окопами бігають люди в броніках та касках, батальйони просять огня, лунають вибухи (весь час), ось повзе санітарка, тягне пораненого на собі, ось політрук піднімає роту в бій, урааааааааа………..

Є ще і інший погляд.
Погляд на війну як на полігон, де військові виходять на передок, пострілюють, погримують – а потім повертаються до казарм, які розташовано тут же, у прифронтових містечках. І люди, що сповідують цю теорію фронту, ніяк не могли повірити мені, що військові живуть в оцих бліндажах по півроку чи й більше. Що – так, тут вони й миються, й какають, он сортір недалечко, пробиратись перебіжками, прострілюється, тут вони перуть свій одяг і готують тут же. Часом пострілюючи та погримуючи, так.

Насправді все набагато простіше і заразом складніше.
Ось я сиджу в своєму розкладному кріслі на тротуарі поблизу сільського магазина. Ось пройшла повз мене зграйка дівчаток-підлітків у шортиках і маєчках. Голосно обговорюють роман подружки:
- Та вона з ним познайомилась у кафе, а потім понеслось, любов, понімаєш.
Дівчатка живуть, схоже, на цій же вулиці. А вулиця поруч, отам, за огородами – то вже передова. Огороди пориті окопами й бліндажами.
Ось понеслись хлопці на вєліках. Зараз вони вийдуть на дорогу з містечка до містечка. Там військовим машинам треба їздити якомога швидше, все ж проглядається з сусідньої сепарської позиції. Цивільним – ну, тут таке. Вдень можна і повільно, увечері якомога швидше, а краще зовсім і не рипатись. А цим засмаглим сільським хуліганам на вєліках можна і пішки йти.
Ось йде цьоця з коляскою, вигулює онука чи пізню дитину. Не знаю, чи вариться у неї в голові постійна звична думка – куди бігти і де ховатись, раптом почнеться артобстріл? У мене б варилось. Але аби то була я – я б хапала дитину і бігла би світ за очі, лишень все почалось. Раз цьоця не забігла, то, може, й досі вона не розуміє небезпеки цього життя на фронтирі?

І таксі, так. Цей всюдисущий біч фронту:
- Мальчікі, водочкі, сігарєток, дєвочєк?
Але й полегшення фронту, бо будь-якої миті можна видзвонити, таксист примчить і вивезе чи то магазину, чи до Нової пошти, чи ось як зараз, на зустріч з волонтерами?
То таксистам можна пролітати на ті позиції, а вам не можна? – спитає допитливий читач. А ми допитливого читача похвалимо і пояснимо, що в нас же нема домовленостей з сепарами.
«Артистів, ізвозчиків та шлюх не чіпаємо!» - девіз будь-яких бойових дій.

То полишимо у спокої таксистів, бо ось я вже піднімаюсь назустріч друзям, ми обіймаємось, ось ми вже сидимо на тому пошлому тротуарі, і говоримо про найважливіше для нас наразі.

- Він каже, що виходив сам. Ти його не тягнув, так?
- Так, він вийшов сам, тільки ж бронік скинув, я потім за броніком повертався.
- Ну, відбули легким переляком, але коли я побачила перше фото після поранення, серце ловила в жменю.
- Ну, да. Пів обличчя осколками, не жарти.
- Добре, з оком обійшлось, а там подивимось. Він не бентежиться, каже, що на Алена Делона й раніше не був схожим.
- Ми вже за нього відповіли. – вступає в розмову ще один з друзів.
- Добре відповіли? – суворо питаю я.
- Добре… - всміхаються мрійливо.

Вони завжди мрійливо всміхаються чи навіть мружаться від задоволення, коли показують нам відео, де «ось ми поцілили…». І ми могли б хапатись за ці відео і виставляти їх до своїх сторінок – на такі відео багато лайків, шерів, такі сторінки охочіше листають люди.
Натомість ми даємо звичні фото деталей, передач волонтерської допомоги, де видно лише руки та самі коробки, мішки, пейзажів без перспективи, позицій без назв та прив’язок. Ну, ми так звикли, ми так вважаємо за правильне. Та, мабуть, це і є правильним висвітленням фронту. Жаль, що таке висвітлення не дає звичного й такого потрібного людським душам хайпа.

Тут потребують активних навушників. Тут завжди знали й цінували активні навушники, але після поранення цього товариша кілька людей та й він сам мені переповіли:
- А від акубаротравми його врятували активні вуха.
- А сам вибух я й не почув. А голос напарника чув чітко.

Ми ще не можемо забезпечити їх активними вухами. Ми ще винні за минулі партії 700 доларів. Доки не віддамо борг, не маємо права замовляти нові. Але де взяти разом 700 доларів, я не уявляю.
Тут потребує ремонта машина, та сама, що бігає фронтами з чотирнадцятого, а зараз вже кирдик. Сьогодні мене розбудив дзвінок, і знову я ловила серце в жменю – я завжди боюсь таких дзвінків, і, перш ніж схопити трубку, я думаю – ну, хто цього разу?
Цього разу була таки машина, таки вони здались і згодились прийняти допомогу. Ми відправили цю машину евакуатором до місцевого СТО, вирішивши питання звідси, з Києва. Разом з начальником транспортного цеха чекаємо з жахом на вердикт. Павлу Абрамову тут трохи легше, він вміє матюкатись.
Самі ж хлопці чекають на зарплатні, щоб знову скидуватись і сплачувати разом з нами ці рахунки.

… «Вслухайся в Метатрона, вісника всемогутнього гласа Бога істинного!»
(Метатрон) ...

… «Людина ані фізично, ані психологічно не в змозі витримати безмежну могутність істинного гласу Господнього. Якби ти його почула, твій мозок би закипів, а серце вибухнуло. Ми списали п’ятьох Адамів, доки не розібрались з цим»
(Метатрон) ...

… - Мої контузії з чотирнадцятого. – каже нам командир, наш добрий товариш.
Ми забігаємо до нього вже під кінець рейсу, ми кричимо у телефонну трубку:
- Обід, готуйте обід!
Нема смачніших обідів, сніданків та вечерь, ніж на цьому КСП. На кухарів їм би молитись, але ж у них завжди було так смачно, їм нема з чим порівняти, тому й не моляться, мабуть.
Їмо, махаючи ложками, розставивши лікті на столі, наплювавши на манери та етикет. О, ні, ми не їмо, ми жеремо. Кухар зворушено дивиться на нас, підносячи нові тарелі.
Потім куримо на ганку, погикуючи і погладжуючи вдоволені пуза.
- З чотирнадцятого. – каже він. – Коли ми ще були дурні, нічого не знали.
- Дурні, а також голі.
- І босі, так. – підхоплює він.
- Але ми йшли вперед і перемагали.
- Так. – каже командир і раптом спалахує гнівом – А зараз не дають стріляти!
Одразу після його слів десь недалечко звучить вибух. Потім наступний. Потім настає приємний акомпанемент звичної роботи батареї.
- А, ну да. – сміюсь я, киваючи головою в сторону вибухів.
- Не ті калібри! – махає рукою командир. – Я те навіть не рахую. Дайте роботу калібрами!
Калібри…
Хто ж не хоче, командире. Але для цього спочатку треба щось виправити, щось глобальне, невловиме – те, що зробили ми з нашим фронтом за ці роки. Спробуймо порахувати, командире? Ти майстер сюжету, як і я. Ти можеш на колінці зробити таку історію життя, що буде плакати Ремарк, Марія разом з Еріхом, і заслинить люту бороду старий російський граф.

- відмінити Мінськ?
- прибрати з армії совкові порядки?
- повернути армії той переможний дух чотирнадцятого?
- повернути тилу ту пам’ять про фронт, яка була у тила на початку війни, та пам’ять, від якої зараз ховається тил

І буде все одразу добре, правда? І підемо ми уперед, і займемо Донецьк і Луганськ, і дійдемо до хутора Должанського…
… сама сміюсь, я знаю, знаю. Не так все просто. Я розумію, командире. Тож втішся, мрій далі про дозвіл на стрільбу твоїми величними калібрами – і оце не треба робити вигляд, що ти насправді не стріляєш. Не треба, знаю вас.
Не вперше йду фронтом.

За час триденного рейсу від Широкіно до Новотошківки, доводжу до відома:
- стріляв весь фронт, давно такого не чули, майже не було позиції, де б не салютувала нам арта
- з великими калібрами обережнічають
- у кого б я не питала про наказ не стріляти у відповідь на обстріли ворогом – про такий наказ не чули
І це факт, як факт і те, що скоро, дуже скоро фронт припинуть стрільбу. Почнеться хлібне перемир’я. І хоча хлібне перемир’я ніколи не виконувалось абсолютно, бувало всяке – але принаймні активна робота арти притишувалась.
А такої активної, яку почула я у цьому рейсі – повторюю, я вже давно не чула.

І це прекрасно. І знали б ви, як падає серце в жменю від радості при цих виходах.
Бо цей фронт любить стріляти. Вміє стріляти. Повинен стріляти.
І, мабуть, це і є головною догмою фронту.

#догма_фонд_дм