![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
nazavzhdy posting in ![[community profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/community.png){kind=small}
lenta_uaНе дуже люблю канал "Україна" - але цей репортаж йде мені по серцю.
https://www.youtube.com/watch?v=mlJfQCoTeFE&feature=share
Історія цього хлопця вам знайома. Його було взято в полон, і перше, що зробила його бригада та і власне командування сектором - оголосили його в СЗЧ (самовільне залишення частини), а потім перебіжчиком. А чого, так же легше. Не треба битись за повернення полоненого, не треба вести переговори - він не наш, та й по всьому.
Півтора місяця після взяття в полон ми очікували хоча б якихось новин про нього. Півтора місяця з нього вибивали хоч якесь зізнання на камеру. І коли з'явився ролик з записом - з жахом я спостерігала, як несуться фейсбуком крики - зрадник! З жахом, бо виявляється, людям треба так мало, щоб відмовитись від людини, від свого воїна.
Людям потрібна лише відмашка. Ату його.
Ату його, коли сидів він в одиночці вісім місяців.
Ату, коли його катували, вибиваючи зізнання.
Ату - бо так легше. Так спокійніше. Викинути людину завжди легше, аніж боротись за неї.
Але знайшлись люди, які повірили в людину. Знайшлись люди, які сказали - він наш, тому мусимо боротись за його повернення. Тут, серед моєї стрічки, є ці люди. І ви згадаєте про цю історію. Ми свого часу бились разом з вами за Тараса - бились, не знаючи його особисто, просто вірячи у просту істину "Своїх не кидають".
Я дякую вам, люди. Дивіться, який хлопець. Повернувся і воює. Оце від нього нас примушували відмовитись?
Нагадую. Сьогодні в Києві Марш за визволення полонених. Я не встигну приїхати на цей Марш. То ж прошу - підіть, побудьте там за мене.
І за таких як Тарас.
Дякую.
https://www.facebook.com/events/298064434410510/
https://www.youtube.com/watch?v=mlJfQCoTeFE&feature=share
Історія цього хлопця вам знайома. Його було взято в полон, і перше, що зробила його бригада та і власне командування сектором - оголосили його в СЗЧ (самовільне залишення частини), а потім перебіжчиком. А чого, так же легше. Не треба битись за повернення полоненого, не треба вести переговори - він не наш, та й по всьому.
Півтора місяця після взяття в полон ми очікували хоча б якихось новин про нього. Півтора місяця з нього вибивали хоч якесь зізнання на камеру. І коли з'явився ролик з записом - з жахом я спостерігала, як несуться фейсбуком крики - зрадник! З жахом, бо виявляється, людям треба так мало, щоб відмовитись від людини, від свого воїна.
Людям потрібна лише відмашка. Ату його.
Ату його, коли сидів він в одиночці вісім місяців.
Ату, коли його катували, вибиваючи зізнання.
Ату - бо так легше. Так спокійніше. Викинути людину завжди легше, аніж боротись за неї.
Але знайшлись люди, які повірили в людину. Знайшлись люди, які сказали - він наш, тому мусимо боротись за його повернення. Тут, серед моєї стрічки, є ці люди. І ви згадаєте про цю історію. Ми свого часу бились разом з вами за Тараса - бились, не знаючи його особисто, просто вірячи у просту істину "Своїх не кидають".
Я дякую вам, люди. Дивіться, який хлопець. Повернувся і воює. Оце від нього нас примушували відмовитись?
Нагадую. Сьогодні в Києві Марш за визволення полонених. Я не встигну приїхати на цей Марш. То ж прошу - підіть, побудьте там за мене.
І за таких як Тарас.
Дякую.
https://www.facebook.com/events/298064434410510/
Tags:
