lenta_ua

На день народження мені подарували рожевий шалик та рожеву сумочку.
Ага, мені. Рожеве, так, ви правильно почули. Сама досі не вірю. До речі, обирала все те теж я сама. Примха віку, називається. Або називається – здрасті, приїхали. Де я і де рожевий шалик. А тут ще й сумочка.
Обираючи все те, я сама собі здалась героїнею страшенно дамського роману "Ті, що співають у терені" та всепоглинаючої тяги героїні до рожевого кольору, особливого, тьмяного рожевого - попелом троянди називала вона його.
Згадуючи усі ті чудернацькі соплі, сама собі я дивувалась, але не могла відвести очей від того бруднуватого рожевого кольору, та навіть натяку на рожевий, який ми з подругами ще називали – колір фреш…
Це був заспів.

… компанія за столом підібралась душевна, хоча зовсім малознайома. Тобто, хтось про когось щось чув, десь ім’я-півімені у кожного на слуху, але так щоб толком – то ні.
Були усі чоловіки, лишень я там затесалась, така собі жінка в літах, з рожевим шаликом на шиї та рожевою ж сумочкою на стільці.
І чоловіки були розумні та поштиві, і всі говорили класно і розважливо, і таке все ні про що, а начебто і про щось – ну, знаєте, як воно буває у малознайомій компанії.
Тут хтось з них заговорив про фронт. Заговорив упевнено, начебто з розумінням ситуації, і всі присутні уважно прислухались і так з повагою зиркали – ну, говорить, отже, щось знає. І красиво ж як говорить, як пише, красивими руками водячи в повітрі, підсилюючи тим самим свої слова, що зливались у точні й лаконічні фрази закінченої думки. І лише я, вирячивши злегка очі, дивилась на нього, і ледве встигала слідкувати за своїми зрадницькими бровами.
У мене, знаєте, такі зрадницькі брови. Виховую їх, виховую все життя, а вони не слухаються, що ти їм не кажи, як не карай – і раптом я здивована чи вражена, ті брови так і лізуть на лоба. А оскільки від природи вони завжди чорні та густі, аж невідомо, де вони такі в мене взялись, ну, не могло їх бути на моєму обличчі за всіма задумками господа, мами з татом та таємного ходу ДНК – то й оці мої враження та подив брови ті видають з головою. З лобом. І навіть з виряченими очима. Очі – теж іще окрема історія, ще ті неслухи, а я ж їх теж лаю, знаєте…
- А ви були на фронті? – не витримала я, пустивши в ход зрадницький свій мовний апарат.
Ох, той ще мовний апарат. Ну, промовч ти – так ні, він знову лізе поперед мене до пекла. Я знаю, знаю, то все язик. Ну, про язик якось окремо.
- Так, був, і не раз. – поважно відповів мій візаві. – Я й зараз постійно їзджу на фронт.
Сказав як відрізав, то я й заткнулась.

Заткнулась я відомо чому.
«Ніколи не бий чоловіка по яйцях!» - звучить девіз, якому я начебто маю слідувати. Та я б і слідувала, але ж язик…
Ну, язик – то та ще окрема історія, а суть девізу полягала не в якомусь там гендерному приниженні жінки, а навіть навпаки. Бо чоловіки, розумієш, лялю – говорив мені змолоду цей девіз – вони такі ранимі істоти, така вже в них тонка душевна організація, що краще не ображати їх, не треба, пожалій. Вони тоді дуже сильно переживають і впадають в депресію, чоловіки, розумієш?
- Розумію. – відповідала я девізу, моєму вчителю, але все одно не стримувалась, бо ж язик…
Ну, язик – то взагалі окрема історія. Іноді мені здається, що він у мене живе своїм життям, як і пальці, що пишуть пости.
- Розумію, але ж… - пручалась злегка я. – Але ж якщо я компетентніша в якомусь питанні, а чоловік ось при мені розпустив хвоста і плете дурниці, і я ж чую всі ті дурниці, а аудиторія завмерла і внімає, то хіба ж я не можу йому сказати, що він не зовсім правий?
- Ні божі ж мой! – шарахався девіз. – Тим більше, коли ти компетентніша. Чоловіки страшенно бояться, коли жінки компетентніші за них у якійсь темі. Тоді вони ображаються і навіть впадають у депресію.

Так і жили.
Добре, що був язик, він завжди встигав поперед мене, тому девіз «Ніколи не бий чоловіка по яйцях!» - рідко виконувався. Але одному все ж я навчилась. І це вже було чимало.
Я навчилась – внємліть мені, це подвиг, це прекрасно і дуже важливо! – ніколи не бити чоловіка по яйцях у присутності ІНШИХ ЧОЛОВІКІВ.
Оце дійсно важливо, це правило треба зарубати собі на скрижалях і скрижалі встановити перед входом до печери чи до будуару. І ніколи не порушувати його – за виключним випадком, чи двома-трьома-десятком випадків, коли порушити це правило необхідно.
Сьогодні необхідності не було, тому я трохи помасажувала зрадницькі брови, повертаючи їх на місце, примружила вирячені очі і вирішила сильно не виступати.

Що він таке казав?
Що так мене здивувало, та навіть обурило – чим та самовпевнена промова про фронт мене так зачепила?
Нічого особливого. Начебто все казав правильно й красиво. Але неначе ті його фрази будувались по передовицях, заквашених у свою чергу на військовій літературі минулого сторіччя. Таке «бачення» фронту видає людину, яка фронту не знає – і не знає його зовсім.
Як я це зрозуміла? – а по дрібницях. Отих невловимих деталях, на яких теоретиків якраз і ловлять практики. Отих нюансах, які і відрізняють поверхове занурення у тему від глибокого знання.

Я не скажу, що глибоко знаю армію та фронт. Так, я, мотаючись по фронту п’ять років, досі не вивчила усіх отих нюансів. Я й не вивчу їх, доки не підпишу контракт та не піду послужити. Постояти на лінії, пожити у бліндажі, погавкатись з перевірками та безпосереднім командирством. Ми, волонтери фронту, теж знаємо фронт і армію досить поверхово. Але ми вже більш-менш в темі, рівно настільки, аби упіймати на слові отакого красунчика, який пускає понту та розпушує хвіст перед компанією. Ми навіть настільки в темі, щоб вирахувати тилове штабне тіло, що вдягає бронік та каску ще на Сарматі і не знімає, аж доки не доїде до Республіки, а далі він і не поїде – а цей і до такого не дотягував. Здавалось, що він вивчав фронт по мемуарах Мартіна Бреста – а вивчати фронт по мемуарах Мартіна, то як сказати, що ти все знаєш про Другу світову, прочитавши стіхатварєніє Сімонова «Жді мєня» і шалений есей Еренбурга «Убєй!»
Але я затисла свого язика куди подалі, бо девіз не велів бити по яйцях чоловіка у присутності інших чоловіків.

Закінчувався вечір.
Ми мило розпрощались і почали розходитись. Всі розійшлись одразу, а ми з Павлом пішли до гардеробу, бо там були наші пальто і кавовий автомат поруч.
Здається, порція міцної кави не була б зайвою. І не лише мені. Мій візаві, знавець фронту, підійшов туди ж і теж потягся чи до пальто, чи до кави.
- А де ви були на фронті? – спитала я недбало, а Павло завмер у передчутті концерту і заховав неіснуючу посмішку у неіснуючі вуса.
- На Станиці був… - почав він поважно
- У чотирнадцятому, мабуть? – спитала я.
- Ні, я був у п’ятнадцятому.

Ага, прикинула я. У п’ятнадцятому на Станиці було ще більш-менш цікаво, це зараз туди їздять лише кілька волонтерських екіпажів, забутий, забутий край. Ладно.

- А ще де? – заохотила я його.
- Ну, на Станиці ж. – сказав він навіть злегка обурено, мовляв, ти шо, дамочка, здуріла, я був на форпості, тобі мало???
- Ок. А ще? – розкрила я широко очі у стилі «дама розпитує свого героя про хрестовий похід»
- Нууууу… У Костянтинівці.
- Та ви шо? – вирвалось у мене, а Павло трохи звів брови.
бач, не лише у мене брови зрадливі.
- Так. – відповів він вже менш впевнено, витяг телефон і крадькома розкрив його, почавши листати якісь повідомлення.
У повідомленнях було чи надто багато, а чи обмаль інформації.
- Ну, ми з Костянтинівки тоді поїхали по навколишніх фронтових селах, подивитись, як живуть люди, яка потрібна допомога.
- По фронтових селах? У Костянтинівці? – здивувалась я.
- Ну, не тільки. Ми були в околицях Бахмута. – сказав він, крадькома гортаючи конспекти свого телефону.
Географічні прив’язки у телефоні не бажали відшукуватись.
- Ну, Бахмут ще той фронт. – всміхнулась я.
- Я ж кажу, околицях. – образився він, так і не знайшовши назви навколишніх фронтових сіл. – Але нас туди не скрізь пустили.
- Та ладно. – здивувались ми з Павлом разом. – Навколо Бахмута вас не пустили? А чому?
- Бо там бої! – аж наче образився він. – Бо там…
на цьому моменті він старанно зробив загадковий вираз обличчя «Хранітєль воєнної тайни» - ми прочитали це приблизно так - «я мальчіш-Кібальчіш, я вам нічого не скажу, ні за бочку варення, ні за коробку печення»
- Я не можу вам цього сказати. – припечатав він, гордо підвівши голову, як піонер на допиті у фашистських карателів.
- Бахмут є глибоким тилом. – сказала я йому, не витримавши, а Павло хмикнув, стримуючи регіт.

Бахмут не є глибоким тилом, коли дивитись по карті – і наш візаві аж захлинувся обуренням.
Бахмут є спокійним тиловим містом, якщо дивитись у реалі, я вважаю, що там взагалі дещо безпечніше, ніж в Києві, зважаючи на кількість військових.
Бахмут давно вже є глибоким тилом по суті – знали ми давно й добре. Але наш співрозмовник вважав інакше, і саме це видавало знання фронту по карті РНБО. На відміну від нашого знання – знання метрів та кілометрів, пробитих шин, коліс і втоми, кількості позицій і розуміння, чи встигаємо до темряви, аби не втрапити під обстріл – і після всього цього повертатись в живий, начелений, світлий і мирний Бахмут.

- Бахмут??? Тил? – обурено перепитав він.
- Так. – мені стало його жалко, я взагалі не люблю побиття дитяток, і я додала підказку: - Можливо, ви їздили насправді під Горлівку? В селах під Горлівкою дійсно точаться іноді бої, і вас дійсно могли туди не пустити.
- Бахмут і Горлівка, яка різниця. Це одне й те саме. – сказав він.

Ми знову вирячили очі.

- Та ладно… - аж підперла я долонею щоку я.
- Ну да. – відповів він задерикувато й самовпевнено. – Між ними якихось півтора кілометри, практично одне місто.
- Та трохи більше, ніж півтора. – засміялись ми.

Ми засміялись, уявляючи, що хлопці та дівчата, які стоять у Жованці, кажуть одне одному:
- Чуєш, збігай на Нову пошту у Бахмут, тут ділов-то, це ж практично одне місто.
- Тілько бронік не забудь, там у Бахмуті тавой, стріляють… - кричить командир.
- То де ви ще були на фронті? – вже не приховуючи глузливості спитала я.
- А чому ви питаєте? – аж наїжачився він.
- Та якийсь у вас фронт тиловий. – нещадно відповіла я.
- Бахмут це фронт! – аж наче скрикнув він.
- Та хто ж сперечається? – зареготали ми. - Слов’янськ он також фронт.
- Я сказав, ми були у прифронтових селах околиць Бахмута! – уперто повторив він, закінчуючи терзати свій телефонний конспект.
- До побачення! – скрикнув він.
Схопив пальто і, навіть забувши випити каву, прожогом вискочив за двері.

- Он воно як, ти чув? Страшні які околиці Бахмута. – замріяно сказала я, звертаючись до Павла.
- Що аж в села не пускають. – кивнув Павло. – Ну, знаємо ми там пару сіл…
- Тіхо. – сказала я. – Умний, да?
Я так сказала, бо якраз в села там пускають, там в ліски та степи де-інде не сунься. Ми колись сунулись, то стояли во фрунт, шукали виправдання і белькотіли:
- Та ми просто по стежці їхали… Та ми оце заблукали…
А командири реготали і питались у особового складу:
- Яка скотина… пардон, мадам! Яка мать-вашу-так… ізвіняюсь, Лєді… покликала сюди волонтерів?
А ми воєнну тайну і не видали. Тільки півмашини розгрузили.
- Розгружайте вже, раз приїхали. – реготали командири.

Але так щоб страшний фронт в околицях Бахмута – давненько я такого не чула. Років чотири з половиною, десь так.

- І от що цікаво, на чому ж вони ріжуться, ці експерти. – задумливо констатував Павло, виводячи машину на зворотній шлях. – Сидить поруч з ним тьотічка у рожевому шалику, і йому навіть до голови не може прийти, що ця тьотічка…
- у рожевому шалику, це важливо! – підказала я.
- Саме так. Ця тьотічка в рожевому шалику у фронтових питаннях лущить його як сємку.
- Бідося… - зітхнула я і поправила шалик на шиї.

Шалик висів якось дуже сором’язливо. І йому, і мені, і навіть нашій рожевій сумочці було досить незручно. Ми знову вдарили чоловіка по яйцях.

- Добре, що я утрималась від цієї розмови при інших чоловіках. – сказала я винувато. – Це було б зовсім нещадно.
Павло реготнув. Він не вважав, що це добре. Павло завжди виступав за розумну нещадність у побитті таких «експертів»

- Ах, як співпадає цей ніжно-рожевий колір фреш шалика й сумочки. – пробурмотіла я, дрімаючи у кріслі автомобіля…
- Дехто ще називає його попелом троянди… - бурмотіла я вже у напівсні…