lenta_ua

НІЗЗЯ! ( ̶І̶ ̶п̶р̶о̶ ̶п̶о̶г̶о̶д̶у̶ І про цензуру)

У нас нема цензури.
?
У нас є незалежна преса.
??
Наша журналістика давно забула, що таке темники.
???

Я не знаю, що вам сказати з цього приводу. У мене завжди були хороші стосунки з журналістами, ми знаходили спільну мову - на радіомікрофон, камеру чи у писучих інтерв'ю. Але ось вже більше року відбуваються дивні речі.

Раніше охоче говорили журналісти:
- про фронт і про те, наскільки відрізняється дійсна картина фронту від офіційних заяв
- про фронт та його потреби і наскільки дійсні потреби фронту відрізняються від офіційних заяв
- про наших загиблих товаришів і про обставини їх загибелі
- про полонених і що можна зробити для їх звільнення
- про те, як живеться дембелям по поверненню з армії та (особливо важливо!) з фронту
- про евакуацію мирного населення з тієї чи іншої гарячої точки нашого фронту
та інші фронтові теми, і не дивно - я фронтовий волонтер, я можу сказати лише те, що знаю. Моя пісня - фронт.
Але була одна тема, якої чомусь завжди боялись журналісти. Це тема Дебальцево і евакуації з Дебальцево мирних жителів.
О, ні, у п'ятнадцятому, під час гарячих днів, про це говорилось багато - а потім наче заціпило. І ось вже більше року відбуваються ну дуже дивні речі.

Я довго думала, чому ж так, з чим же це пов'зано. Потім нарешті зрозуміла, зовсім недавно, лише учора зрозуміла - Боже, яка я розумна, не пройшло й чотирьох років, як особисто мені стало все ясно.

У нашій війні завжди щось ставалось вперше.
Перший обстріл Градами з російської сторони по наших позиціях (Зеленопілля, якщо не помиляюсь, чи багато хто зараз па'ятає про Зеленопілля?)
Перший котел (Іловайськ)
Перше взяття аеропорту - ану, хто скаже, який аеропорт наші взяли першим, Луганський чи Донецький?
Перший вивід наших військ з аеропорту
Перший недокотел (Дебальцево) - це коли начебто й котел, але ж дороги для виводу ще є, і то ж нічого, що вони прострілюються наухналь, але ж котлом не можна називати, правда?

Масовий вивіз цивільного населення в Дебальцево був не першим - але першим аж такого масштабу. Півтори тисячі людей вивезла тоді лише наша група - Галущенко, Воронкова, Макарова. А скільки тих людей було вивезено іншими волонтерами, скільки їх було вивезено за рахунок протестантських церков, скількох вивозили самі військові? - таких цифр немає і вже, мабуть, ніколи не буде.
Для порівняння цифр - у самому Дебальцево тоді лишалось тисяч п'ять цивільних жителів. Це теж приблизно. Майже усі вони ховались тоді по бомбосховищах, у підвалах шкіл та житлових будинків. З тих бомбосховищ чи спонтанних «бомбосховищ» ми їх і витягували, і вивозили автобусами. Там була безліч дітей – і старих людей. Старих, немічних, часом лежачих хворих.
Тоді чому ж так старанно замовчується тема Дебальцево відносно цього вивезення у наших реляціях та офіційних промовах? Чому говорять про недокотел у Дебальцево, ламають копія про виведення військових, згадують про всі бої - але про вивезення мирних давно вже ані слова, ані півслова?

Ну, що ти. Ти неправа. Хіба не знаєш - майже одразу після Дебальцево було оголошено про нагородження усіх причетних до порятункової місії. І кого лише не було на тому нагородженні - крім нас, найпродуктивнішої групи, Галущенко, Воронкова, Макарова. Групи, яка ініціювала Зелений коридор для вивозу цивільних, добилась переговорів, робила все, аби домовленості не зірвались, попадала під обстріли і вивозила поранених цивільних, рятувала дітей, брала на себе найтяжчі площадки міста...
Ну, я скромно даю півтори тисячі вивезених лише нами людей. Галущенко та Воронкова вважали, що більше. Ми не завжди могли рахувати людей - півтори тисячі, це лише ті, кого ми змогли порахувати – за списками, подушно, вже вириваючись з дебальцевської траси у мирний Славянськ та Св’ятогорськ..

Так от. Про цю групу "забули" під час подачі на нагородження. Ми взнали про це нагородження якраз під час фронтових рейсів, зідзвонились - Воронкова у секторі М, ми в секторі А - пореготали над цією страшенно гумористичною обставиною, та й далі побігли. Ендрю теж сміявся й казав - та ну їх, дівчата, ми це робили не за медалі.
Щоправда Ендрю казав - ви. Ви це робили не за медалі.
Ендрю завжди намагався триматись у тіні, неначе він просто водій, ну просто волонтер, один з багатьох. І лише потім ми вже змогли сказати правду - він був нашим командиром, кожну свою дію ми звіряли з ним.

… Чотири роки тому були важкі і чорні дні тієї страшенної роботи. І ось вже більше року відбуваються дивні речі.
я прошу журналістів проговорити про це. Поговорити не заради слави, а заради історії - адже це одна з найтяжчих сторінок війни.
Поговорити у пам'ять про Ендрю - адже це одна з величезних його робіт у цій війні.
Поговорити про подвиг волонтерства загалом - адже евакуацію з Дебальцево було зроблено силами саме волонтерства, і імен тих волонтерів чимало.
А давайте, я розкажу вам, як Дід Мороз прикрив собою дітей під час обстрілу?
А давайте, я розкажу вам про Кроху, яка, наплювавши на заборону розбиття колони до часу Ікс, літала обстрілюваною дорогою, вивозячи лежачих хворих, бо було вже зрозуміло, що всіх лежачих ми за один день не вивеземо?
А давайте, я розкажу вам про штабного офіцера, який стояв білий і тремтячими руками тримав автомат, доки розлючений натовп, нацькований кимось на нас з Воронковою, взяв нас у кільце і рвався рвати на шматки, вибачте за тавтологію?
А давайте, я розкажу вам про добровольців, водіїв Київпастрансу, які літали по тих обстрілюваних вулицях, а потім тягли одне одного на собі, отримавши кожен в себе осколок?
А давайте, я розкажу вам про дівчинку, яка при обстрілі отримала осколок в шию, і ми вивозили її, молячись, аби встигнути до Харкова, там готували операційну?
А давайте я розкажу вам про дитину, яку вніс у бомбосховище наш Мороз, скачучи, наче заєць, під вибухами, переводячи подих на порозі бомбосховища – а вона, обвиваючи його могутню шию ручками, спитала: «Дядя, ти приїхав захищати Україну?»
А давайте? Я розкажу вам? Як насправді робився? Той Зелений коридор?
Єдиний за всі роки війни успішний Зелений коридор, коридор життя.

Бо натомість правди про Дебальцево ідуть вже легенди, пишуть, пишуть борзописці, і ми іноді за голову хапаємось від того, що вони вже понапридумували.
Але ось вже більше року журналістика України м'яко вислизає з цієї теми. Наприклад так:
- Так-так, треба було б, да-да, якось зідзвонимось...
Чому?

О, ні, спроби були.
За останній рік кілька журналістів записали зі мною три інтерв'ю - одне про фронт як він є, і чим він відрізняється від офіційної картини фронту. У цьому інтерв'ю ми говоримо про Ендрю також.
Друге - про Ендрю та нашу роботу в Дебальцево.
Третє - про Ендрю, у тому числі і про його роботу в Дебальцево.

ЖОДНЕ ІНТЕРВ'Ю НЕ ВИЙШЛО

Я вже не смикаю тих журналістів - ну, так коли ж ви дасте вже текст інтерв'ю, га? Не смикаю, бо мені незручно дивитись на знічені обличчя професіоналів, не смикаю, бо мені важко втримувати свою глузливу посмішку.
Я вже добре розумію, чому воно так.

Не можна нам давати слова по Дебальцево, не можна. Ані мені, ані Воронковій. Не можна було б давати це слово і Галущенку – але він давно загинув, і над його мертвим голосним мовчанням давно сушать голови розслідувателі його смерті. Бо й про його мовчання вже говорити нам не можна, тема Ендрю теж заборонена.
Бо ми сказали б у тому слові наступне:

- Дебальцево було найпершою у своїй масовості воєнною катастрофою для цивільних
- наша країна виявилась абсолютно неготовою до вивезення цивільних з місця обстрілів
- бо саме ми працювали з місцевими чиновниками ОДА, і ми бачили повний параліч їх дій щодо ситуації з цивільними в Дебальцево, і небажання подолати цей параліч
- бо саме ми копняками та матюками примушували працювати ДСНС
- бо лише волонтери діставали автобуси для вивезення мирних, і тільки коли було нарешті оголошено Зелений коридор, місцева влада пошебуршала і дістала якийсь транспорт, та й то його не вистачало на всю дозволену кількість, доточували волонтерським транспортом
- і головне, бо параліч відносно ситуації з цивільними в Дебальцево ішов аж з Києва, в столиці теж було повне нерозуміння – а що ж робити у таких випадках?
- і найголовніше – у Києві теж не було бажання подолати цей параліч і підірвати жопу, аби щось зробити з катастрофічною ситуацією.

Але ж хіба можна про таке зараз говорити?
У п’ятнадцятому році було можна – зараз, та не дай боже!
Тому й лежать на полицях давно записані інтерв’ю, і нікуди вони вже не підуть. Бо кому ж хочеться отримати по голові за несанкціоновану правду про Дебальцево? Та ще, не дай боже, про смерть Ендрю.

З недавніх розмов з журналістами:
- А прийдете до нас на розмову?
- Тема?
- Короткоствол, дозвіл на зброю.
- Це не моя тема, перепрошую. А давайте поговоримо про фронт?
- Еммм… ну, зідзвонимось.

- А давайте поговоримо про легалізацію проституції, це важлива тема.
- І що ж я вам скажу за легалазацію проституції? А я вам скажу, що я буду сидіти й лупати очима за легалізацію проституції та й проституцію взагалі. Я вам казала, моя тема фронт. Давайте поговоримо про річницю Дебальцево. Які висновки зроблено? Чому навчила нас та кампанія? Чому так і не навчились?
- Емммм…

- А що ви можете сказати про реабілітацію наших фоїнів, давайте запишемо коментар?
- Ми реабілітацією наших воїнів займаємось лише опосередковано, тут краще звернутись до спеціалістів (називаю прізвища колег-волонтерів) А от ви давно обіцяли, що ми з вами поговоримо про Ендрю і його роботу на фронті…
- Емммм…

- А скажіть нам щось про жінок на фронті?
- А не скажу. Давайте натомість поговоримо про Марківа, адже людина другий рік сидить ні за що, давайте поговоримо про цю ситуацію в цілому? Про фронт, давайте, га? І знову давайте поговоримо про ту шалену катастрофу у Дебальцево? Не заради того, аби «байци вспомінают мінувшиє дні», не заради вип’ячення чийогось там героїзму, просто поговоримо на прикладі Дебальцево про нашу СЬОГОДНІШНЮ неготовність кожного міста до обстрілів?
- Емммм…

Пишемо. Говоримо собі тихенько самі. Бо інтерв’ю лежать десь на полицях. Бо одразу кілька журналістів шепнули мені про моє ім’я у списку небажаних для інтерв’ю, коментарів тощо. Бо чого там, жодних темників, заради бога, з нами такими можна говорити, але зовсім на інші теми, якісь далекі від фронту – та ось вам проституція, ось вам жіночий фронт, ось реабілітація, світіться на камери донесхочу, а про історію війни вам зась. Ніззя.
Та не хочемо ми світитись на камери аби просто світитись. Нам би просто сказати – як воно було, які висновки зроблено, а яких ні, що стане, коли знову вдарять гради по мирних містах…

… ТАК! ЦЕ НІЗЗЯ!

Намагаємось згадувати подобово, погодинно, ось спроба Воронкової згадати один епізод https://www.facebook.com/nata.voron…/posts/2050311325023553…

моя, літературна спроба, увійшла до книги
https://www.facebook.com/fondDM/posts/1573315066260599?__tn__=H-R

фото, назбирані по інтернету – нам тоді і фотографувати особливо було ніколи
От і все…
Ви скажете – але ж фейсбук пам’ятає.
Так, фейсбук нам свідок, він пам’ятає. Але це крапля в морі громадян нашої країни. Тому ідуть, ідуть легенди у життя, і правди в тих легендах з кожним роком все менше. Бо кому вона потрібна, та правда, адже правда, журналісти?

Так що там про цензуру?..