Діана Макарова: ПРО ОСОБЛИВОСТІ ВАГОВИХ КАТЕГОРІЙ УКРАЇНСЬКОГО СЕЛА

[nazavzhdy]

Звали козака Коля.
А жив козак… та неважливо, де він жив, раз усі діючі особи історії ще живі, і нехай живуть вони нам на радість, і не лізуть до фейсбуку, аби часом себе не взнати у цій давній історії.
А щоб не мала я претензій від козаків та дружин їх – допишемо, як годиться:

«Усі діючі особи вигадані, будь-яку схожість персонажів зі справжніми людьми вважати збігом обставин»

Коля був худорлявим, сухеньким, метким козаком, метр шістдесят п’ять був той Коля, та й то коли з кепкою.
Мав Коля дружину. Дружина звалась Галя.
О, ні, навіть не так. У сільській Україні немає чисто Галь. Тут Галя звучить як Халя…
Халя, отак, пришептуючи, як кричать у нас, в Запоріжжі, у машрутці:
- Водітєль! На Хахаріна останови!
То ж спробуйте на смак це «Хахаріна», потім повторіть кілька разів – Халя… Халя…
І, якщо у вас це вийде правильно – вітаю, ви вже трохи зрозуміли про центральну, а то й південну, та ще й східну Україну.
Сільську Україну! – на цьому я наполягаю. А оскільки вісімдесят процентів України є сільською, а коли Харадською, то теж родом з села – то, зрозумівши нарешті, як промовляється святе і славне ім’я Галя – ви зрозумієте про Україну майже все.
А чого не зрозумієте, я вам зараз і доведу до відома.

Галя, на відміну від мужа свого, Колі, була розкішною. Груди, стегна, карі брови, чорні очі, пишна коса, втім, зрізана давно, кинута до підніжжя моди, і завита «дрібним бісом» у хімію.
- Хватає на півгода. Не нада спать у бігудях, причесалась, от і вся укладка. – казала Галя.
Пишемо Галя – чуємо Халя, ну, ви зрозуміли…

Ну, як нам описати Галю?
Щоб описати Галю, треба задіяти кустодієвські портрети, а оскільки задіяти російського Кустодієва до української Галі буде вкрай неаутентично, то зловімо в Гуглі автопортрета Яблонської і поставимо на ілюстрацію.
Саме такою й була наша Галя. І отой лихий погляд не спотикав її прибічників, бо в якої ж сільської української молодиці не є лихого погляду?
О, ні, без такого погляду в українському селі ти просто не виживеш, ніззя без нього, ви тренуйтесь, молодичко, чи що?

Молодички сільської України взагалі легко вкладаються у шкалу від «Лиха жінка» до «Люта баба». І більше жодних градацій там не треба, крім, хіба, останньої, найлютішої, що зветься «Кайдашиха»
Кайдашиха – це звання.
О, Кайдашиха – це медаль, і навіть орден.
Коли ти, молодице, нарешті здобула звання «Кайдашиха» - ти можеш вже трішки розслабитись і пожити спокійно. Бо Кайдашиха – це:
- твій дім та садибу оминають лихі люди, та й будь-які люди оминають, і слава Богу, так легше
- твоя родина ходить перед тобою навшпиньки, твій чоловік втікає зранку з дому, і не аби куди втікає, а на роботу, нехай же лиш спробує не на роботу, Нечуй-Левицьким клянусь, буде він бідним!
- твої сусіди прокидаються вранці і стиха визирають у свої двори, бо дав же Бог сусідоньку Кайдашиху, і від початку такого сусідства і до скону всі справи, усі припутні камені твоїх сусідів будуть залежати від твого настрою, Кайдашихо
- ти йдеш до магазину, і навіть шавка з-під паркану на твоїй дорозі не посміє гавкнути на тебе, Кайдашихо
- а в магазині тобі поступляться чергою, іди ти з Богом, Кайдашихо, лиш не воняй
- і навіть сусідська курка не перелетить через паркан на твій город

Тобто <– звання «Кайдашиха» є досить вигідним званням, і втримати його нелегко, бо ж треба доводити звання те всеньке життя, і навіть для гробу приготувати зарані якусь кайдашицьку капость, а щоб не розслаблялись, бач, які, думали, що я вмерла, а я з вас ще крові поп’ю…
то ж краще зовсім не розслабляйся, Кайдашихо, гордо неси себе, а ми тихенько, аби ти не помітила, повернемось до Галі, чи то б пак, Халі…

Галя не була Кайдашихою, що ви.
У короткій шкалі від «Лиха жінка» до «Люта баба» Галя займала один із перших щаблів. Тобто, Галя була собі молодицею, як більшість, а оскільки більшість в Україні – чорнії брови, карії очі, гарні груди, пишні стегна – то й Галя вкладалась у середнє арифметичне, взяте від суми від Карпат до лісів Луганщини.
Галя просто була. Крапка.
І Коля був у Галі, і біг він вистрибом поруч, коли випливала Галя з воріт на якесь весілля там, чи що.
І повертався Коля додому з весілля під пахвою у Галі, а то й на плечі чи на руках – бо пити Коля не вмів. Бо, хвацько набравши самогону на тонку курячу грудь, валився наш козак на стіл і міцно спав.
А Галя, вже натанцювавшись та накуштувавшись усіх котлет, відбивних, салатів, холодних холодних та гарячої картоплі під укропом – поверталась до Колі, злапувала його з лавки, закидала собі на плече чи просто брала на руки, як дитину, і несла додому.
- Допомогти тобі, Галю? – питались мужики.
- Своя ноша не тяне. – відповідала спокійно Галя і несла Колю так, як несе мати своє дитя до колиски.
Як несе лелека дитинку під ганок.
Як несе кицька у зубах своїх кошенят, шукаючи їм кращої долі, теплішого кубельця.
Так і жили.

Аж осьо стукнули лихі дев’яності, ось хвицнули нульові – і скінчилась стабільна робота, і зрозуміли всі, що треба виживати. А як виживати у селі? Правильно, у селі земля, її треба любити, орати, садити, полоти, потім збирати врожай.
А ще як? Правильно, раз ти в селі, то ось тобі корова.

Галя з Колею порахували, і зрозуміли, що на цілу корову запасів не вистачить, то ж розмахнулись, та й купили двох теличок, а потім ще одну. Продавши щось те-се, але мотоцикла не продавали – бо що ж телички без мотоцикла? Це навіть несерйозно якось, заводити теличок, позбувшись мотоцикла.
- Та вже б купили корову! – гаркав дядя Коля, посміюючись над молодятами, а були вони за сільськими мірками саме молодятами, бо ж первістка їхня ще школу не закінчила.
Отака градація. Понімать нада.
- А от ми купимо теличок, от в нас будуть коровИ! – наспівував Коля, роблячи наголос саме на оті вИ.
- А, ну ждіть, ждіть… - посміювався дядя Коля, дбайливо підставляючи стільчика під огрядний афедрон своєї дружини, коли та випливала на тирло.

А й дочекались. І стали коровИ.
І мужики, що першими сходились зустрічати стадо, аби разом з пастухами гнати його від озимих, казали:
- А ось і Гальчині коровИ!

Чи спробували ви впізнати корову в лице?
В обличчя впізнати свою, коли усі вони на один колір, червоний степовий, у всіх один вираз обличчя, в усіх один голос:
- Мааааааа…
Біжать корови зеленим коридором, позиркуючи жадібно на свіжі озими, ухиляючись від дубців мужицьких, а в вимені молочко, а в круглих животах вже плавають майбутні телятка. Біжать корови до мами, до теплих лагідних рук, які спочатку поставлять доню перед відром чи мискою з огризками яблук чи скоринками кавуна, чи свіжим сіном, якщо комусь вдасться знайти восени свіже сіно. Потім ці мамині руки принесуть стільчик, поставлять поруч та й заходяться біля вимені – спочатку теплою водою з «хазяйським» милом, потім хтось кремом, хтось вазеліном, а хтось і просто бризкає свіжою молочною цівкою, та й нею обмиває – і пішла сопілка пісеньки вечірньої дойки.
Взнати свою корову нескладно. У своєї – лише одне обличчя, те саме, що насниться тобі колись, коли здаси ти її, годувальницю свою, на м’ясо – і, зустрівши її уві сні, прокинешся і будеш тихо плакати. Так тихо, аби не почув чоловік, що хропить поруч.
Як не взнати свою корівоньку, коли ось вона, біжить тобі назустріч, кличучи:
- Ммммммааааааа…

Але ж не тоді, коли поруч озимі. Озимі смачні, такі соковиті – це більше, ніж скоринки кавуна, це сильніше, ніж мамин поклик на вечірню дійку.
- Лови свої коровИ! – кричали мужики Колі, але корів називали Гальчиними.

Я була молодичка зовсім молода, то ж цю особливість примітила, але змовчала.
Як примічала я час від часу синці під Коліними очима – і насунуту на брову кепку, аби хоч якось ці синці прикрити.
- Ти диви. Такий малий, а такий деручкий. – думала собі я, милуючись, як ловив він своїх корів, дубцяв дрючком по кощавих спинах, а потім раптом стрімко цілував їх у мордяки.
Поцілувати свою корівку – це святе, над цим в селі сміятись і не будуть. А якщо будуть – то до власного поцілунку.
І до дубця, аякже ж.

Ми дубцем не били. Тобто, як не били? Не бий її, вона й розбалується, і як зайде у поля, як побреде світ за очі, шукай її тоді?
Але то все до першого теляти. Теличці можна бігати, задравши роги на спину, отримувати дубців, а вже коли теличка стає корівкою – не руш маму. Не чіпай доню. Не бий годувальницю.
Та вона й сама стає статечною, одразу після першого отьола.

- У селі ж як? Хочеш взнати, яка господиня, подивись на корівку. Хочеш взнати за господаря, глянь на двірного пса. – розказував дід Касьян.
Ми посміювались, але на корівок поглядували. Порівняльні погляди давали статистику вражаючої відповідності.
- Так я й кажу. – сміявся дід Касьян. – От ти худенька, хіба дівчина, а не молодиця. І корова в тебе худа й мала, таке собі, цуценя, а не корова. І, як і ти, ледь шо – пішла собі в поля, побігла шукати кращого. Усі корови як корови, а твоя шипшину об’їдає. Що то за корова? То якийсь олень, а не корова.
- Зате в моєї молоко потім трояндами пахне. – сміялась я.
- Так я й кажу. Трояндами пахне, точно як ти. - лукаво відповіда дід Касьян. - А ось у Вальки корови, як вона, статечні, але брикливі, але задерикуваті. Ти й не підійдеш то її корови, щоби рогами не отримати. Кайдашиха, як є.

Валька була Кайдашихою. І гордо несла це звання по селу, услід за своїми бойовими коровами.

- А Гальчині коровИ? – посміювався дядя Коля.
- А Гальчині странні корови. Ото стоять утрьох, нікого до себе не пускають. Наче у них якаясь тайна. – казав дід Касьян.

І дядя Коля широко реготав, і підхоплювали мужики та жіноцтво – а козак Коля червонів та глибше насовував кепку на синячне око.
І таємницю коліних синців я взнала саме від мужиків. Жінки мене у те таємне одкровення не посвячували, хтозна чого. Можливо того, що дід Касьян казав:
- От подивишся на тебе – ні баба, ні молодичка. Таке собі ще молоде, непутеве.

«ВОНО» - це не Кінг.
Воно – так називають в українському селі будь-що чи будь-кого, хто ще не оперився, не виріс аж настільки, аби отримати повноважну стать. Не жінка, не чоловік. Але вже не дівчина, не хлопець. Таке собі – поки що «Воно», а там подивимось.

… стадо запізнювалось.
Зібрались чекати стадо мужики, жінки затримувались теж, даючи чоловікам можливість поділити дядь-Колін тютюн, посмалити вонючим, поматюкатись, обговоривши політичну частину толоки – а тут і я на велосипеді приперлась, та й стала тихенько поруч.
- Не буде Кольки. – сказав хтось.
і всі засміялись
- Оце ще за оте весілля? – хтось відповів.
всі знову пореготали
- Та хто їх знає? – сказав поважно дядя Коля, скручуючи самокрутку.
- А ви про що? – спитала я.
Усі раптом замовкли і зиркнули на мене.
Я мовчки простягла руку до дяді Колі, і він вклав мені до рук свіженьку самокрутку. Я прикурила, втягла той шалений дим у легені, витримала паузу і випустила через ніс. Ледве втримавшись, аби не закашлятись.
Хтось підняв брову, дядя Коля хмикнув, і пояснив раптово, неначе визнав мене вже за велику й дорослу:
- Це ми про Гальку з Колькою. Бачила, в Кольки свіжі синці?
- Ну да. – сказала я, хвацько затягуючись вдруге.
- Так ото ж Галька його побила, коли він на весіллі трохи не те є…
що саме не теє, мені пояснювати не стали, лише стиха заіржали, схвально і якось винувато.
- А? – гикнула я.
- Ага. – зареготав дядя Коля.
- Галя? Колю? Била? – перепитала я.
- Так вона його завжди б’є. – засміялись уже всі присутні.
- А для закріплення уроку вона його саджає в погріб. – врочисто, голосом директора школи, сказав дядя Коля.
- Погріб? – вирячила очі я.
- Ну, да. На хліб і на воду. На пару суток. – хтось пояснив.

Це було одкровення. О, ні, завичайно, це було цілком представимо – велика Галя, що несе на руках п’яненького Колю, постала в мене перед очима. Але щоб бити. Саджати до карцеру…

- А він здачі не пробував давати? – спитала я ошелешено.
- Пробував, та толку. – похапцем махнули руками мужики і парадно заусміхались молодицям, що вже підходили до нас.
Галя йшла десь позаду бабівського загону. Була замисленою.
- Галю! – раптом вигукнув дядя Коля, підморгнувши мені. – А де Микола ото твій?
- Зайнятий Микола. – буркнула Галя, лихо зиркнувши на дядь Колю.
Баби собі сховали посмішки, опустивши голови, зиркаючи під ноги і до пазух, так що здалось, посмішки їхні швидко збігли до ніг, а в когось стрибнули між пишними грудьми.
- Гляди не застуди. – сказала Надя, моя сусідка, ховаючи свою посмішку до широкого фартуха.
- Не твоє. Собаче. Діло. – чітко відповіла Наді Валька, подруга Галі.

Валька йшла на випередження, швидко виростаючи з градації між «Лихою жінкою» та «Лютою бабою» - прямо в Кайдашихи, вищий ступінь, про який в селі говорили «та не зв’язуйся ти з нею, то така Кайдашиха чорнорота, що вонятиме не перевонятиме»
- Кхе-кхе… - прокашлявся чоловік Кайдашихи Вальки, кум нещасного Колі.
і Валька підібрала й жорстко стиснула повні губи, сховавши гнів до сільського декольте розкішних цицьок, але зробила це так, що губи повернулись до усіх оточуючих, а цицьки призивно блиснули до чоловіка. Він масно посміхнувся у вуса.
Валька обіцяла вирости у цілком сучасну Кайдашиху – злу до ворогів, а ворогів тут все оточення, кого не візьми у нас в селі – але приязну до чоловіка, господаря й власника отих розкішних цицьок, всієї тієї пишної Вальки та ще й на додачу двох корів голштинської породи – чорно-білих, м’ясних та молочних.

Увечері в селі буяло чергове весілля.
Вранці я вискочила до корів, попорала господарство, напоїла теля та козенят, припнула їх на траві стадіону, погодувала кури, гуси, качки та гиндики (в селі так і казалось – гиндики), подоїла корівку та й вигнала її до зеленого коридору озимих.
Було ранувато. Стояли лише три бабоньки з своїми рогатими годувальницями – моя сусідка Надя та дружина дяді Колі, і поруч надькина кума, безкоровна, безтилична, і хтозна чого вона так рано сюдивиперлась - аж ось і настала відповідь.

- Нема твого? – спитала кума в Наді.
- Нема. Твого теж?
- Авжеж. – відповіла кума спокійно.
- Що, дівоньки, чоловіків згубили? – засміялась я.
- Являться… - непевно відповіли «дівоньки»
- От зараза. – сказала Надя. – Я ж його просила, я ж його ото з минулого разу ще попереджала. Закусюй, та закусюй же.
- А, ото як він на тебе поліз? – засміялась, наче щось знала, кума.
- Та поліз ідійот з кулаками, ти ж знаєш, воно дурне, як вип’є. – засміялась Надя.
- А ти що? – округлила очі я.
- А що я… Я терпіла, терпіла, ладно вже, хай б’є. А потім надоїло, так я як ухватила утюга, то вже била його, била, думала, що насмерть вб’ю. – сказала Надя.
- А я свого колись сковорідкою. Думала, що вже й вдовою буду. – зареготала кума.
- То все пусте. Я свому ледь спину якось не перебила. – спокійно сказала дружина дяді Колі.
- Спину не можна. – посерйознішали «дівоньки» - Тобі що, каліка треба? А работать хто буде?
- Так тому й спинилась. – спокійно сказала дружина дяді Колі. – Як уявила, що паралітика до смерті годувати, так граблі з рук самі випали.

Я слухала ті одкровення мовчки, широко розкривши очі.
Я бачила тих дружин – огрядних, грудастих сільських жінок, звичних до важкої селянської праці. Я знала усіх чоловіків їх – худорлявих, жилавих, невисоких мужичків.
Я починала щось розуміти у вагових категоріях українського села.
- Так чого ж ви їм дозволяєте себе бити? – заволала я.
Вони повернулись до мене і всміхнулись усі разом, якось так дивлячись на мене, як та корова зирить на горобеня, що раптом випало з гнізда на її, коровин, шлях. Жалісливо й трохи презирливо дивились на мене ті, кого вже можна було називати гордим словом – молодиця.
- А як же не дозволяти? Хазяїн же. – незрозуміло пояснила жінка дяді Колі.
- Конєшно. – ствердно кивнула кума.
- От тільки нехай же міру знає. Мірі треба вчити. Хоч і утюгом. – пояснила мені, недорадній, Надя.
- Ой, диви, диви, йдуть. – засміялась дружина дяді Колі.

Ми усі зиркнули за помахом її руки.
У кінці вулиці з’явились дві постаті. Дві чоловічі постаті йшли рівно посеред вулиці, міцно тримаючи одне одного за руки, крізь зуби підказуючи одне одному, як треба крокувати.
Два козака повертались додому, намагаючись ступати якомога рівніше. Вони йшли, як Остап Бульба на ешафот, як султан до Роксолани, як козаки Іван та Василь, що згубили грамоту і йшли тепер до диявола по воді акі по суху.
Дружини всміхались їм назустріч. Лагідними диявольськими посмішками всміхались їм дружини.
- А… Ти в-вже к-к-корову п-п-порала… - по-хазяйському сказав чоловік Наді.
А чоловік куми нічого не сказав, бо не міг говорити, та й стояв майже рівно лише завдяки кумовій руці.
- Йди вже додому. Попорала. – лагідно відповіла дружина.

- Ммммммаааааа… - одізвались корови.

Люди зганяли стадо. Першими йшли Галя і Коля. Коля сяяв брунатним синяком під оком. Галя сяяла цицьками у декольте нового сарафана, і на ходу приобнімала Колю. Коля сяяв…
Коля просто сяяв. І усім присутнім було зрозуміло все-все, що відбулось учора за зачиненими ворітьми садиби.

- Вилазь. – сказала Галя, підходячи до погріба і відчиняючи амбарний замок на ляді.
- Не буду. – відказав Коля з погріба.
- Йди вже. Там борщ свіжий. – сказала Галя.
- А сто грам? – спитав Коля.
- Буде. Йди до мене. – сказала Галя.
Коля вийшов з погріба і підсліпувато вдивився у вечірнє сонечко. Галя підійшла ближче і притулила Коліну голову до своїх грудей.
Коля всміхнувся. Він добре розумів, що чекає його вночі, після борщу, ста грамів та баньки.
І ми розуміємо, дивлячись на сяюче вранішнє його обличчя, прикрашене синяком двохдневної давності і двадцяти роками тому, якщо рахувати моєю пам’яттю.

І чи живе ще той Коля, чи ні, і яка зараз дружина його вінчана, любима, Галя – це неважливо. Я все одно сьогодні згадаю їх – усіх тих козаків, що потерпали й потерпають від жіночого свавілля. І навіть вип’ю за них, бідось, раз вже є такий міжнародний день – День захисту чоловіків від жіночого насилля.

І ви випийте. Але тихенько. Бо коли ви скажете тим українським козакам, як ви їм співчуваєте – вони вас не зрозуміють.
- Не поняв. – випнуть груди наші худорляві, обкурені саморозрощеним тютюном, козаки. – У мене жінка слухняна, бо я в домі хто?
- Ти в домі хазяїн. – швидко-швидко кивне головою Галя.
І Надя.
І Валя.
І будь-яка українська жінка.
І зараз же наллє козаку борщу.
- А сто грам? – гаркне козак.
- Аякже. Аякже, соколе мій. – диявольською посмішкою всміхнеться дружина.

і сховає свою лукаву посмішку /lj-cut> десь між розкішними цицьками.

https://www.facebook.com/diana.makarova.37/posts/1998241420236549?notif_id=1540199761239977¬if_t=notify_me&ref=notif

Реквізити Ф.О.Н.Ду Діани Макарової.