Діана Макарова: Я тебе ненавиджу.

[nazavzhdy]

Я тебе ненавиджу.
Падлюка, сволота, гидота, мать твою так, якщо у тебе була мати!
Коли ти зириш на мене одним оком - де друге втратив, де? - то я відводжу очі. Коли ти відкриваєш свою погану ротяку, я ладна іноді тебе убити. Я згадую властітєлів минулого, вони в такому випадку карали усєкновєнієм голови. І я їх розумію. Я б теж тебе карала.
Я приховую тебе від наших. Я не дозволяю тобі спілкуватись з молоддю нашої волонтерської комуни, зі старшими я теж не дозволяю спілкуватись. Я сама, краще вже я сама візьму на себе цей тягар.
Ти випалив мене за ці п'ять років, ти мене виморозив і вихолодив, мене немає, я лишилась лише зовні, я оболочка, і все це завдяки тобі, падлюко, гидото, мать твою так, та хіба у таких як ти, буває матір?
Я не дозволю, аби ти випалював своїм зловонним ротякою моїх дітей, моїх помічників, усю цю молодь, яка і так себе кидає під ноги фронту і країні - ще їм не вистачало спілкуватись з тобою.
Для тебе ж, скотино, немає ні дня, ні ночі. Ти ж можеш увірватись до мого життя, коли я сплю, коли я хвора - тобі ж все пофіг. Я ледве говорю - а ти смикаєш, гавкаєш, ти вимагаєш уваги. І я здаюсь.
Мені б тебе забанити, я б так хотіла хоч трохи поспати, не боячись, що ти пробудиш мій сон і знову щось гавкнеш, скажеш якусь паршиву вістку, гонець проклятий, тричі усєкновєнний - але ж я і цього не можу. Я двічі банила тебе колись, і в результаті втратила останні дві розмови, останніх два крики - бо на ранок виявилось, що ті, хто посилав тебе гінцем, загинули.
П'ять років! П'ять... живу я поруч з жахом і ненавистю до тебе. Коли ти знову з'являєшся - я довго зирю у твоє єдине око, потім зітхаю, тремтячою рукою смикаю тебе, неначе мовчки волаю:
- Ну? Давай, рожай, скотино? Що ще? Добий вже мене зовсім.
І ти волаєш. Ти ніколи не підводиш в цьому.
Ти добиваєш, вимагаєш, просиш - іноді просто шепочеш. І це найстрашніше.

Я тебе вбиваю, так. Я вбиваю тебе завжди випадково, але, можливо, це оте підсвідоме усєкновєніє, якого я так бажаю?
Я вбиваю тебе кидком через бедро на асфальт - це найчастіше буває, коли ми на фронті. Я топлю тебе, і намагаюсь за сльозами тризни по тобі приховати священну радість властітєля минулого, який сам, особисто, стяв голову з плеч віснику з поганою новиною.
Нещодавно я вбила тебе жопою.
Випадково.
Тричі.
Доки не випустив подих.
Ну, випадково, тричі, сам розумієш.

Але ж ти гідра. Замість однієї знятої голови ти запросто можеш виростити аж дві. І ось ти знову зі мною, падлюко, паскудо, гидото, мать твою так, якщо ти взагалі знаєш слово - мати.

Колись ти все ж мене покинеш. Чи я того чекаю? Так, з жахом. Хтось називає це стокгольмським синдромом.
Так, згодна, це і є стокгольмський синдром.
Бо куди ж я без тебе?
Як я без тебе...

Падлюка, скотина, гидота, сто разів випаливша мене і виморозивша, мать твою так - мій телефон...

https://www.facebook.com/diana.makarova.37/posts/1972563496137675?__xts__[0]=68.ARChsbmQNYP8OrRz4kJikiW0bxheDiQcWP2oBKDWpX-sgK7afXyB9d0YkZMmXBcDjn7Bd0Mq-qNBWp4M9HCfSYxLvQPQyq1KAOT0AR1r74wA2uNNu4LplxUFqlnU93Ep8e8W1tGMcqzhzUr_JZ__US-tPAVMhyXAPEGaGgVS8U0RuvvaqmanEA&__tn__=C-R

Реквізити Ф.О.Н.Ду Діани Макарової.