lenta_ua

Що я з ними творила. Вони стояли переді мною навшпиньки, у кінці тижня шикувались до мене у шеренгу, я видавала їм платню.
Зараз вони ідуть від мене сумною вервечкою, у голові колони, як завжди, слова складні, вони завжди відходять першими, колону замикають прості і зовсім звичні слова.
Я дивлюсь услід словам і навіть не маю слів, аби просити, щоб лишились.
Я мовчу.
Я хочу мовчати.

Справи.
Я їх вирішувала миттєво, ловлячи рішення в повітрі. У моєму повітрі літало багато рішень. Коли раптом здіймався вітер і рішення відлітали у вирій - я нахилялась і піднімала рішення з землі. Я легко ловила їх за хвости, а якщо хвіст не був рішенням - я робила його рішенням справи.
Зараз мої рішення відлетіли надовго, а коли розповзлись ті, що повзали, я й не помітила.

Думки.
Вони літали і роїлись, як і годиться думкам. Тепер вони теж у вирії, як ті лелеки, що й хотіли б повернутись, але ж куди, кругом сніги, мороз...

Щодо морозу.
Спека така, що можна звести пропажу слів, думок та рішень на спеку. Здається, мозок плавиться, така вже спека - але якщо казати чесно, то не така вже й спека.
Мабуть, причини й наслідки у іншому. Не чіпай ти ту спеку, вона тут ні до чого.

- Я здаюсь. - сьогодні я сказала Ф.О.Н.Д.у. - Мабуть, праві всі, хто наголошує на періодичному відпочинку. Мабуть, без відпочинку дійсно толку не буде.

Я не здаюсь.
Ми готуємо черговий рейс на фронт. Це все, що ми поки що вирішили з "відпочинком"
Я дивлюсь услід друзям. Хто до Львова, хто на море.
Друзі жаліються, що у машині зламався кондиціонер.
- Вітаю у нашому світі! - посміхаюсь їм навздогін я.
Чотири літа ми їздимо у машинах взагалі без кондиціонерів. Чотири літа я мрію поставити в машини кондиціонери. Влітку. Взимку я мрію про пічки в наших машинах. Їх ми не поставили вже теж чотири зими.
Цього літа я оголосила фондерам, що закриваю ці мрії. Ми просто не виділимо на це гроші. Завжди знайдуться проблеми серйозніші - комусь там генератори, комусь оптику, а в когось зламалась машина.
Це все фронт.
Ми теж фронт якимось чином. Ми живемо у цих машинах. Але я закриваю ці мрії.
Чому ми так живемо? Хто дав нам право так жити, так нівечити свої тіла та мізки? Якщо я сама так живу, то чому я тягну за собою в це життя фондерів, цих змучених чотирма плюс роками війни, людей? Якщо я не жалію цих людей, чому б мені не пожаліти хоча б свою доньку, яка несе разом зі мною цю добровільну схиму?
Ах, це все слова. Не маю можливості і навтіь не маю сил відповідати на ці питання. Бо головними питаннями для мене є інші:
- А ви приїдете? Треба поговорити.
- А ви вже залікували своє ребро? Ви будете у цьому рейсі?
- А ви привезете..... (далі підставте що завгодно, на фронті все згодиться)
І тут у мене є слова. Так, я приїду. Так, скоро виїзд. Так, привеземо.
(хоча сама не знаю ще, де взяти на те грошей)

- Я здаюсь. Мені потрібен відпочинок. - кажу я фондерам.
- Вам теж потрібен відпочинок. - кажу я їм.
І тут же закриваю ці мрії.
Бо на один серйозний відпочинок нам дали гроші колеги-волонтери, на інший ми нашкребли. Більше не нашкребемо. Не буде відпочинку, ша. Зберись, ганчірко, знайшла проблему, слова від неї пішли. А лонгріди катать, слова знаходиш? Так отож. І нєфіг, нєфіг мріяти про море, після війни виїдеш туди хоч на цілезний тиждень, от душу відведеш! Але не зараз, бо...

Бо нам потрібні гроші на інше.
- ремонти фронтових машин
- закупка оптики для різних фронтових позицій
- пошук маскувальних сіток та закупка
- два літачки ремонтувати та в інші вкластись
- планшети, активні навушники, а ти ще борг не віддала за минулу партію, тисяча доларів, між іншим

усе інше - дрібниці, не варто й згадувати. Бензопили, генератори, те-се.

Отже, як би я не здавалась - я не здаюсь. І ми ладнаємо черговий рейс на фронт. І я прошу допомоги. При цьому я чудово розумію, що у вас серпень. Треба ловити літо, яке йде від вас, і його не спинити. Так, потрібно на море, потрібно в гори. Бо праві люди, які стверджують, що людям потрібно відпочивати.
У вас закрутки, це теж велика дірка у бюджетах. У вас діти, їх треба збирати до школи. А це капець, яка діра в сімейних грошах.

Але нам, для нашого "відпочинку" на фронті, потрібна допомога - і в кого її просити, як не у вас?
"Відпочинок" намічається, як завжди, від Станиці до Широкіно. Це днів шість-сім. У машині без кондиціонера, так :) Без вікон на другому ряді сидінь. Так, що коли хтось вирішить там подрімати, здавши штурманську зміну - якраз і сауну прийме.
"Відпочивати" ми їдемо до інших "відпочиваючих". Які перебувають зараз у курортних степах Пісків та Мар'їнки, на цілющому повітрі луганських лісів та боліт, шикарних набережних Широкіно та на дачах Водяне-Павлополь.
Обов'язково заглянемо до Кримського, там теж чудова курортна зона, не пропустимо й Попасну-Золоте з освіжаючим подихом розжареного повітря. І якже пропустити підгорлівські курорти та славний відпочинок на Дузі? У нічних клубах Світлодарського та Горлівського напрямку зазвичай бувають славні дискотеки.

Якщо вам здався гострим мій пост - не зважайте. Це все тому, що слова пішли від мене, і я просто не можу підбирати їх дбайливо. Бо, мабуть, відпочивати іноді потрібно. А вже у чотирнадцятому, у вересні, лікарі казали, що для повернення чіткої роботи мозку, сили тілу, мені треба не менше ніж два місяці курорту.
Ха.
Що вони знають, ті лікарі? Шість-сім днів від Станиці до Широкіно - ось кращий відпочинок.

Допомогти волонтерству "відпочити" на фронті, допомогти військовим "відпочивати" там же можна. Але для цього потрібні фінанси.
Так, нам іноді дарують щось ще - "ось нате, волонтери, відвезіть на фронт" - але здебільшого чомусь потреби фронта треба оплачувати.
Наші реквізити завжди розміщено тут

https://www.facebook.com/fondDM/posts/1615417812050324

або їх просто можна взяти на обкладинці моєї сторінки.

Я ж копирсаюсь у словах, що ще лишились зі мною, і не можу знайти там нічого, крім звичного - дякуємо, люди.
Але ж нічого більше і не треба, крім цих звичайних слів, правда?

(картинка для привертання уваги - один з курортів Зони. Ач, як жирно відпочивають!)