![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
nazavzhdy posting in ![[community profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/community.png){kind=small}
lenta_uaСоледар.
Я уперше побачила його взимку 15-го. Ми працювали по евакуації населення Дебальцево та інших містечок та сіл лінії фронту. Ночували у Соледарі.
Мені чомусь дуже тоді сподобалось це тихе крихітне містечко з його старими будинками німецької забудови.
Нам розказали про соляні шахти, про футбольне поле у такій шахті. Ми мріяли туди сходити на екскурсію.
Щоразу, пролітаючи повз Соледар, ми згадуємо ту мрію.
- Нехай після війни. - втішаємо ми себе.
Слов'янськ.
Уперше я побувала там у 14-му. І одразу закохалась у гряду прісних озер. І мріяла скупатись у солоних озерах Слов'янська.
Жодного літа війни ми не змогли виділити час для того купання. Щоразу, пролітаючи повз ті озера, рахуючи лебедів (вони там відпочивають під час перельотів), ми згадуємо про наші мрії.
- Нехай після війни. - втішаємо ми себе.
Святогорськ.
Цю перлину Донеччини я вперше побачила у 15-му. Ми привозили до Святогорська врятованих від обстрілів людей. Ми перевозили туди дитячий інтернат, евакуйований з лінії фронту. Я закохалась у ті ліси та гори, мені здавалось, що у Святогорську якийсь зовсім свій клімат, яким він може бути у такої гірської чаші, захованої від усього світу. Ми мріяли просто походити по Святогорську. Просто переночувати там одну ніч, прокинувшись між соснами й горами. Щоразу, пролітаючи повз поворот на Святогорськ, ми зітхаємо.
- Нехай після війни. - говоримо ми собі.
Клебан-Бик.
Теж у 15-му. І теж одразу закохалась у ту красу до обрію, розливи річки...
Щоразу, метучись на Авдіївку...
ну, ви зрозуміли.
- Нехай після війни. - всміхаємось ми собі.
Вже п'ятий рік лишаються у мріях:
- скелясті чорні береги Кальміусу (там є один куточок, де можна безпечно поплавати)
- швидкі води моєї улюбленої річки між усіх річок України - Сіверського Донцю. За ці п'ять років я там купалась двічі - після звільнення Слов'янська, виїхавши до Ізюму разом з батальйоном, і одного жаркого літа, десять хвилин на переправі, вчепившись за троса, випущеного з понтону, не роздягаючись, просто булькнула, поплавала на тросі та й далі поїхали
- густі бори Луганщини
- заповідники й санаторні куточки цих, раніше здавалось, суто степових шахтарських, промислових країв.
Якби ж не бачили, то і не мріяли б.
Якби ж не брали участь у звільненні цих куточків, то і не хотіли б.
... зараз мої друзі потроху вже їздять на екскурсії до звільненого Донбасу. Зараз навіть деякі військові мають змогу полазити білими горами Святогорська, спуститись в шахти Соледара. Я вже мовчу про авдіївський пляж :))))))
Зараз починається журналістське та блогерське паломництво у ті ясні куточки, про які до війни мало хто й чув.
Це що, погано?
Та Господь з вами, це прекрасно. Для того і звільняли, щоб показати людям те, чим вони володіли, що втратили, що повернули. І я щиро радію за них і за Україну, яка потроху починає розуміти, який насправді багатоплановий та розкішний той Донбас. Яка прекрасна Луганщина.
А я? А ми?
- Та нехай якось після війни. - кажемо ми собі.
Бо нам просто тупо ніколи. Бо є люди, які дивляться на історію - а є люди, які роблять історію. І тут без образ. Серед оцих других і військові, які воювали за ті озера та ліси, навіть не встигнувши як слід їх розгледіти, хіба як в якості стратегічних висот та тактичних позицій.
Серед тих других і волонтери, яким і досі ніколи вгору глянути, а довкола вони озираються тривожно, потім зиркають на годинник і пришпорюють коней своєї паші.
Серед тих других і той, хто загинув. Так і не встигнувши...
І знаєте... Щось мені підказує, що і після війни ми не зможемо виділити час на ті гори й шахти, ліси й озера, ріки та морські береги. Та й взагалі не скоро зможемо виділити час.
А от на відвідування майбутнього меморіалу на місці концтабору українських військовополонених у Сніжному ми час знайдемо.
А от на покладання квітів вздовж коридора з Іловайська ми виділемо час.
А до ДонСБУ покласти квіти на честь замучених там - в нас час знайдеться.
Як зараз в нас завжди знаходиться час на те, аби спинитись біля пам'ятників, хрестів, могильних каменів на місцях загибелі воїнів 14-18 років. Як би не поспішали - але спиняємось і трохи мовчки стоїмо.
Бо там гинули ті, хто робив історію.
То ж коли поїдете на екскурсію до звільненого Донбасу, коли станете на туристичні тропи, що поведуть вас у гори Донецького кряжу, до озер Слов'янського курорту, у ліси луганської Слобожанщини, у степові заповідники на берегах прекрасних донбаських річок - не забувайте ті хрести.
... а особисто мені треба небагато.
Є одне озерце, що завжди мені поблискує поза деревами. Мені туди, на півгодинки. Там така чиста й холодна вода, що це дорівнює щастю.
І Сіверський Донець, просто поплавати, недалеко від берега. Бо я вже немолода, з течією не поборюсь.
От і все.
https://www.facebook.com/diana.makarova.37/posts/1863980006996025
Реквізити Ф.О.Н.Ду Діани Макарової.
Я уперше побачила його взимку 15-го. Ми працювали по евакуації населення Дебальцево та інших містечок та сіл лінії фронту. Ночували у Соледарі.
Мені чомусь дуже тоді сподобалось це тихе крихітне містечко з його старими будинками німецької забудови.
Нам розказали про соляні шахти, про футбольне поле у такій шахті. Ми мріяли туди сходити на екскурсію.
Щоразу, пролітаючи повз Соледар, ми згадуємо ту мрію.
- Нехай після війни. - втішаємо ми себе.
Слов'янськ.
Уперше я побувала там у 14-му. І одразу закохалась у гряду прісних озер. І мріяла скупатись у солоних озерах Слов'янська.
Жодного літа війни ми не змогли виділити час для того купання. Щоразу, пролітаючи повз ті озера, рахуючи лебедів (вони там відпочивають під час перельотів), ми згадуємо про наші мрії.
- Нехай після війни. - втішаємо ми себе.
Святогорськ.
Цю перлину Донеччини я вперше побачила у 15-му. Ми привозили до Святогорська врятованих від обстрілів людей. Ми перевозили туди дитячий інтернат, евакуйований з лінії фронту. Я закохалась у ті ліси та гори, мені здавалось, що у Святогорську якийсь зовсім свій клімат, яким він може бути у такої гірської чаші, захованої від усього світу. Ми мріяли просто походити по Святогорську. Просто переночувати там одну ніч, прокинувшись між соснами й горами. Щоразу, пролітаючи повз поворот на Святогорськ, ми зітхаємо.
- Нехай після війни. - говоримо ми собі.
Клебан-Бик.
Теж у 15-му. І теж одразу закохалась у ту красу до обрію, розливи річки...
Щоразу, метучись на Авдіївку...
ну, ви зрозуміли.
- Нехай після війни. - всміхаємось ми собі.
Вже п'ятий рік лишаються у мріях:
- скелясті чорні береги Кальміусу (там є один куточок, де можна безпечно поплавати)
- швидкі води моєї улюбленої річки між усіх річок України - Сіверського Донцю. За ці п'ять років я там купалась двічі - після звільнення Слов'янська, виїхавши до Ізюму разом з батальйоном, і одного жаркого літа, десять хвилин на переправі, вчепившись за троса, випущеного з понтону, не роздягаючись, просто булькнула, поплавала на тросі та й далі поїхали
- густі бори Луганщини
- заповідники й санаторні куточки цих, раніше здавалось, суто степових шахтарських, промислових країв.
Якби ж не бачили, то і не мріяли б.
Якби ж не брали участь у звільненні цих куточків, то і не хотіли б.
... зараз мої друзі потроху вже їздять на екскурсії до звільненого Донбасу. Зараз навіть деякі військові мають змогу полазити білими горами Святогорська, спуститись в шахти Соледара. Я вже мовчу про авдіївський пляж :))))))
Зараз починається журналістське та блогерське паломництво у ті ясні куточки, про які до війни мало хто й чув.
Це що, погано?
Та Господь з вами, це прекрасно. Для того і звільняли, щоб показати людям те, чим вони володіли, що втратили, що повернули. І я щиро радію за них і за Україну, яка потроху починає розуміти, який насправді багатоплановий та розкішний той Донбас. Яка прекрасна Луганщина.
А я? А ми?
- Та нехай якось після війни. - кажемо ми собі.
Бо нам просто тупо ніколи. Бо є люди, які дивляться на історію - а є люди, які роблять історію. І тут без образ. Серед оцих других і військові, які воювали за ті озера та ліси, навіть не встигнувши як слід їх розгледіти, хіба як в якості стратегічних висот та тактичних позицій.
Серед тих других і волонтери, яким і досі ніколи вгору глянути, а довкола вони озираються тривожно, потім зиркають на годинник і пришпорюють коней своєї паші.
Серед тих других і той, хто загинув. Так і не встигнувши...
І знаєте... Щось мені підказує, що і після війни ми не зможемо виділити час на ті гори й шахти, ліси й озера, ріки та морські береги. Та й взагалі не скоро зможемо виділити час.
А от на відвідування майбутнього меморіалу на місці концтабору українських військовополонених у Сніжному ми час знайдемо.
А от на покладання квітів вздовж коридора з Іловайська ми виділемо час.
А до ДонСБУ покласти квіти на честь замучених там - в нас час знайдеться.
Як зараз в нас завжди знаходиться час на те, аби спинитись біля пам'ятників, хрестів, могильних каменів на місцях загибелі воїнів 14-18 років. Як би не поспішали - але спиняємось і трохи мовчки стоїмо.
Бо там гинули ті, хто робив історію.
То ж коли поїдете на екскурсію до звільненого Донбасу, коли станете на туристичні тропи, що поведуть вас у гори Донецького кряжу, до озер Слов'янського курорту, у ліси луганської Слобожанщини, у степові заповідники на берегах прекрасних донбаських річок - не забувайте ті хрести.
... а особисто мені треба небагато.
Є одне озерце, що завжди мені поблискує поза деревами. Мені туди, на півгодинки. Там така чиста й холодна вода, що це дорівнює щастю.
І Сіверський Донець, просто поплавати, недалеко від берега. Бо я вже немолода, з течією не поборюсь.
От і все.
https://www.facebook.com/diana.makarova.37/posts/1863980006996025
Реквізити Ф.О.Н.Ду Діани Макарової.
