ФОНД Діани Макарової: ППД для Ф.О.Н.Д.у
Jul. 17th, 2018 05:15 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
nazavzhdy posting in ![[community profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/community.png){kind=small}
lenta_uaППД для Ф.О.Н.Д.у
ППД – пункт постійної дислокації. Це якщо з канцелярщини.
Людською мовою це означає місце, звідки тебе ніхто не вижене, де ти сам собі господар, і, коли не порушуєш кримінальний кодекс – яке кому діло до того, що ти робиш за тим високим парканом і міцними стінами свого Дому. Свого ППД.
Свого дому не було. Він залишився далеко під Запоріжжям, і стан його був аварійним та розваленим вже тоді, коли ми звідти виїздили.
На свій будинок збирались потихеньку гроші. Але що може зібрати та сім’я, для якої ідейна ефемерність завжди дорожча за щось матеріальне? Тому сімейні гроші роками вкладались у фестивалі, у рольові-реконструкторські проекти дітей, у лікарні врешті-решт, ця сім’я ніколи не могла похвалитись міцним здоров’ям – ну, а на будинок складалось вже те, що лишалось.
І ось вам ще приклад переваги ефемерної ідеї над чимось матеріальним.. Коли почалась війна і запрацював наш волонтерський Ф.О.Н.Д. – про відкладення грошей на чорний день (для покупки дому) прийшлось забути. Гроші йшли на фронт і йшли на оренду будинку, в якому розміщався Ф.О.Н.Д.
Будинок цей оплачував мій чоловік. Будинок, по якому він пересувався бочком, протискуючись між стелажами з фронтовим скарбом. І маючи бодай куточок для себе – але і там стояли коробки, заповнені збіжжям для фронту.
Тож коли у мене запитують іноді в інтерв’ю, чи не протестує сім’я проти мого заняття фронтом – я лише розводжу руками. Ну, як може сім’я протестувати, якщо сім’я та – теж фондери? І живе та сім’я у нашій постійній волонтерсько-військовій комуні, де лише борщ готується п’ятнадцятилітровим казаном на добу. Нема спокою тій сім’ї, але вона не жаліється, бо ж сама обрала такий ритм життя.
Потім ми створили картку «Для підтримки штанів Ф.О.Н.Д.у і на покупку дому для Ф.О.Н.Д.у» - і ви почали нам допомагати сплачувати оренду та й власне закуповувати хоча б продукти для нашого кагала.
Йдуть роки війни, а Ф.О.Н.Д. лише розростається. За чотири з половиною роки Ф.О.Н.Д. змінив чотири орендованих будинки. Чотири адреси. Живуть у Ф.О.Н.Д.і в різний час від семи до десяти чоловік. Буває більше, але буває й менше.
Не всім і не завжди подобалось наше заняття, і я навіть не можу ображатись на господарів тих будинків. Ну, кому сподобається, коли у його будинку розташовуються склади, увесь час рипають ворота, туди-сюди їздять машини, щось вноситься, щось виноситься, шастають грузи то на Нову пошту, то на фронт. Хоча будинку-то що? Будинки це заняття не псувало, лише тепліше в них робилось, тих будинках.
Але час від часу терпець господарів уривався і нас або просили покинути приміщення, або просто піднімали орендну плату. А чого ж, волонтери – вони ж багаті, вони она як наволонтьорили собі, чом би не здерти з них якісь зайві тищі?
Увесь цей час найстрашнішими моїми снами є зовсім не ті, коли обстріл, і ми летімо на машині, або просто біжімо, і кулі свистять, і міни рвуться. О, ні, це не страшно. Ну, прокинешся від власного крику чи мичання, зітреш холодний піт, покуриш та й знову спати. Якщо пощастить заснути. А ні – покрутишся на подушці до ранку та й нічого.
Ні, це не страх. Справжній страх – це коли сниться, що тебе викинули з орендованого приміщення, і ти сидиш на вулиці разом з волонтерами, нашими собаками, нашими реабілітаційними черепахами, равликами та тюками, викинутими зі складів. Не треба забувати про дитину. Майже завжди у Ф.О.Н.Д.і з нами жила мала дитина, і це додавало остраху при потенційному вигнанні.
І якщо сімейні речі та равликів ти ще кудись прилаштуєш, дитину евакуюєш миттєво – то куди тобі дівати оте все фронтове, складське, музейне, архівне?
От комусь смішно, а в нас вже так було. І мусіли спішно розсовувати склад по орендованим контейнерам, кудись розтикувати шини, переганяти чи перевозити евакуатором взяті на ремонт фронтові машини. Ото був страшний місяць, я вам скажу. І навіть не у снах.
Тому кожного року війни ми всі, фондери Ф.О.Н.Д.у ДМ, мріяли про якусь місцину, звідки б нас вже ніхто не вигнав. Тому з жахом рахувала я сімейні гроші, яких з роками війни ставало дедалі менше, тому я завжди з радістю приймала на свій День народження ті гроші, які приносили ви в подарунок, з приміткою «На Дом для Ф.О.Н.Д.у»
Що я, складала їх в кубишку?
Та Господь з вами. Коли не вистачає на фронт, ти вже не дивишся, де і які гроші. А лізеш у свята святих і гребеш звідти, аби купити:
- двигуни на фронтові машини
- будматеріали для тих, хто щойно вийшов
- електроніку для тих, хто хоче стріляти більш влучно
- і так далі, і так далі, аж до лікування фондерів.
Бо волонтери теж люди, і чомусь хворіють як люди. А лікування – воно теж грошей коштує.
Бо оренда для такої махіни як Ф.О.Н.Д. – це шалені гроші. А ми не могли собі дозволяти брати певний волонтерський процент з фронтових грошей. Тобто, фронт окремо, штани й оренда окремо.
Тому кожного вересня-жовтня, коли спадають традиційно ціни на нерухомість, виїздив Ф.О.Н.Д. на розвідку і гасав Київською областю, підшукуючи ППД для волонтерства. Жахаючись цінам і припиняючи на тому розвідку.
На той час сім’я Макарових мала 11 тисяч доларів, зібраних до 2014-го року. У чотирнадцятому збирати перестали, гроші кидались на фронти.
За цей час ви подарували нам для покупки будинку Ф.О.Н.Д.у 13 тисяч доларів.
Макаровські 11 та фондові 13 – це були різні статті. За жодну суму купити щось не випадало.
Аж ось вересня минулого року ціни різко впали. І ми з подивом зрозуміли, що можемо купити якусь хатинку десь за п’ятдесят кілометрів від Києва.
Але хатинка не годилась. В хатинці зможе розміститись сім’я, а куди ми дінемо Ф.О.Н.Д.? І оскільки Ф.О.Н.Д. був пріоритетним, ми вперто продовжували шукати щось для нього. Щось таке, де б можна було розмістити склади, зробити майстерню, розташувати наш музей і навіть мати якийсь шматочок землі. Бо десь же треба ставити машини, витягнені з фронту на ремонт?
… Контора виплила на нас несподівано. Ми хмикнули, зачудовано подивились на ту будівлю, і вирішили подивитись, що ж воно за таке.
ВОНО – то виявилась дійсно сільська контора шестидесятих років будування. У різні часи, як виявилось, там розміщувались – майстерні, сільський клуб, навіть фірма з виготовлення гробів. Гроби нас не лякали.
Навколо контори зберігся старий парк зі столітніми тополями. Парк продавався разом з конторою.
Перед нами відчинили трухляві двері, і ми зайшли у це піввікове склепіння.
- Ой, мать… - не витримали ми.
- Мать-мать… - згодилась з нами луна під стелею.
Крива цегляна кладка, стіни майже без фундаменту, де-не-де збереглась почорніла ліпнина, яка тут же, при нас, відвалювалась шматками. Трухляві двері та вікна. Крізь деякі двері треба було прослизати дуже швидко, бо здавалось, що балки ось-ось впадуть на голову.
Стеля теж валилась, перекриття треба було міняти однозначно. Дах теж. Світла не було, каналізації не було, води практично не було.
- Планета Шелезяка. – сказав хтось. – Полєзних іскопаємих нєт.
- Але ж є стіни. – сказала я.
І присутні з тривогою подивились на мене – чи не налаштована я всерйоз купувати ОЦЕ?
Ми вийшли до старого парку, продерлись крізь вишняки десятилітньої парості, знову закурили, хто курить – і я сказала свій вердикт.
- Глазки бояться, ручки роблять. – сказала я.
І ми почали шалений торг.
Торг йшов кілька місяців. Господар контори розумів, що таке старезне одоробло не купить в нього більш ніхто, ми теж розуміли, що господар це розуміє – і в результаті героїчних торгів, коли ми просто змусили господаря скинути аж 9 тисяч доларів з першої ціни – ми отримали у своє розпорядження Контору за 15 тисяч доларів. На цю покупку пішли 11 тисяч доларів, які були в сім’ї Макарових, і 4 тисячі доларів з тих, що подарували нам для покупки ви.
Власне, це була ціна землі у тих краях – а края ті болотисті, піщані, лісові.
А що робити далі, ніхто з нас не знав. Не знала навіть я, глипаючи глазками, які бояться, позиркуючи на ручки, які роблять. Але уперше за всі роки війни того дня я заснула спокійно. Бо була своя земля, був свій будинок, нехай і такий вутлий – і можна було б в разі чого перекинути сюди всі склади, поставити в якійсь з кімнат буржуйку та й перебитись певний час. І мої страшні сни під девізом «Куди ж я діну Ф.О.Н.Д., коли нас знову виженуть?» нарешті перестали мене терзати.
- О, то у Ф.О.Н.Д.а тепер є ППД? – заволав радісно хтось з військових.
І з тих пір ми так і стали називати Контору – ППД для Ф.О.Н.Д.у
Зараз вже не так страшно. Ми накреслили сякий-такий план робіт. Ми прибрали хворі й небезпечні дерева. Розчистили старезний парк і поклали фундамент. Готуємось ставити паркан.
У всих цих справах нам допомагають військові. Хоча іноді здається, що це ми їм допомагаємо, так багато роботи вони взяли на себе. Ці хлопці чудово розуміють, що воно таке – ППД для військового господарства, і наскільки воно потрібне.
Робота кипить вже два тижні. Я не хотіла вас лякати раніше, бо я вже трохи наслухалась від друзів:
- Ой, зря. Треба було просто взяти землю і будуватись.
(ага, а де взяти на те грошей?)
- Ой, капець. Як же ви те все будете опалювати?
(це дійсно капець, але дров у нас є вже на два роки, а там щось будемо вирішувати)
- Ой, капець, це ж одного гіпсокартону на всю цю контору треба на стоп’ятсот тищ грошей.
Про це окремо.
Який там к бісу гіпсокартон. За планом – проводяться основні комунікації, ставиться опалення, робиться перекриття та дах, укріплюється фундамент – та й переходить Ф.О.Н.Д. туди. Так-так, у ці голі стіни, де гола цегляна кривуляста кладка. Життя у лофті за визначенням ми не боїмось. Цементна підлога – теж не так вже й страшно. Вікна та двері – це так, це проблема. Скло, вибите роками пустоші, дерево потрухлявіло. Але прийдеться якось утеплювати та й по всьому. На нові вікна й двері в нас грошей не стане.
Рішення про покупку підштовхнула наявність величезної зали. Самі розумієте, клюб є клюб. Оця зала нам потрібна і для майстерень, і для складів, і для наших зборів, на які ми завжди з радістю чекаємо вас.
Якщо колеги волонтери-медики вирішать провести тренінги з такмеду – просимо, тридцять соток розчищеного парку та наша зала до ваших послуг. Плюс поруч ліс.
Якщо колеги волонтери-реабілітаційники вирішать провести якийсь виїзний захід – гадаю, вам у нас сподобається. Мольбертів парочку знайдемо, інші привезете з собою :)
Контора розташована на хуторі поблизу великого села – тому ось тобі цивілізація, та й траса поруч, а ось тобі ліси й озера.
Жити та ночувати там поки що можна лише в дуже приблизних умовах – але якщо колеги та військові вирішать допомогти нам, поєднавши пікнік на природі з неважкою роботою з розчистки старої контори – ми будемо вам дуже вдячними. Саме тому ми і плануємо запросити вас найближчим часом на таку робочо-пікнікову гостину (інструментами та робочими рукавичками забезпечимо, куліш зваримо)
Як ми назвемо це ППД для Ф.О.Н.Д.у, поки що невідомо. Можливо, так і буде – Контора.
Як буде далі жити й розвиватись Ф.О.Н.Д., перебираючись за сорок кілометрів від Києва – поки що теж вилами по воді. Зараз ми ще нікуди не перебираємось, а там час покаже. Зрештою, зараз ми живемо на Борщагівці, а це теж не дуже Києв, скажімо. Роботі таке розташування не заважає. Сподіваюсь, що у Конторі ми теж будемо продовжувати свою роботу для фронту без збоїв.
Як довго ми будемо ремонтувати це одоробло, теж поки невідомо. Гроші, які ви подарували нам для покупки Дому для Ф.О.Н.Д.у, закінчуються. Хоч економимо ми їх шалено. Але це був єдиний можливий вихід. Бо сплачувати оренду для будинку Ф.О.Н.Д.у нам чимдалі складніше. А особливо зараз – коли з нас тягне соки і оренда, і будівництво. І основну роботу по фронту теж не слід забувати, а вона час забирає аж гай.
… Без містики не обійшлось – а коли в нас що обходиться без містики?
Коли наша дитина зайшла уперше під склепіння темної Контори – розплакалось мале.
- Ну, що ти, Тимофій. – почала я його втішати. – Це просто закинутий будинок. Він просто стояв десять років самотнім. А уяви, як він розквітне, коли не буде вже самотнім.
- А давайте краще вийдемо звідси. – сказав Тимофій.
Ми вийшли. Було місячно й зоряно. Малий трохи заспокоївся і вже сам покликав нас назад, до тієї величезної зали.
- Ой, що це блискотить? – спитав Тимофій.
Ми озирнулись. Підлога навкого малих ніжок була засипана дрібними монетами. Ми могли б поклястись, що до цього монет під ногами не було.
- Чиї це монети? – спитав Тимофій.
- Твої. – зітхнула я. – Це старий будинок вирішив тебе так втішити.
- Він що, любить дітей? – спитав Тимофій, збираючи монети.
- Усі будинки люблять дітей. – всміхнулись ми.
- Давайте купимо цей будинок. – сказав трохи згодом Тимофій.
- А чому ти так вирішив? – зацікавились ми.
- Мені його жалко. Він такий самотній. – відповів Тимофій.
І ви можете не повірити, але ці слова малої дитини були останньою краплею у нашому рішенні. Отже, цей будинок тепер не самотній. А чарівні монети Тимофій віддав на збереження мені. І я таки їх зберігаю.
- А давайте поїдемо в Дім, Який Вже Не Самотній. – часто просить Тимофій.
Але чарівні монети поки що не розмножуються. :) Тому, якщо ви згодні з нашим рішенням, якщо вам теж вже не так страшно дивитись на ці фото – оголошую.
Ф.О.Н.Д. прийме в дар будівельні матеріали:
- цемент
- гравій
- пісок
- метал
- дерево
- плитку
- скло
- вікна
- вхідні двері
- цвяхи
- труби
- батареї
і все-все-все, аж до меблів.
Дуже потрібен холодильник і газова плита з балоном.
А карта «Для підтримки штанів і для покупки Дому для Ф.О.Н.Д.у» теж постійно діє.
5168 7422 1608 6656 Макарова Діна Костянтинівна, банк Приват
І ми страшенно дякуємо всім вам, хто разом з нами мріяв про ППД для Ф.О.Н.Д.у.
Тим, хто дарував нам для цього гроші в конвертах з написом «На Дом для Ф.О.Н.Д.а»
Тим, хто щомісяця кладе на нашу картку певні суми для цієї мети.
Так, це начебто гроші не зовсім для фронту – але ж Ф.О.Н.Д. теж фронт. І, економлячи на оренді, ми зможемо жити й існувати як волонтерський Ф.О.Н.Д. і далі.
Дякуємо вам, люди.
чекаю на ваш вердикт і ваші поради.
Блін, ви не уявляєте, як я чекаю ваших слів :)
Читати і дивитись всі фото тут:
https://www.facebook.com/diana.makarova.37/posts/1862721377121888
Реквізити Ф.О.Н.Ду Діани Макарової.
ППД – пункт постійної дислокації. Це якщо з канцелярщини.
Людською мовою це означає місце, звідки тебе ніхто не вижене, де ти сам собі господар, і, коли не порушуєш кримінальний кодекс – яке кому діло до того, що ти робиш за тим високим парканом і міцними стінами свого Дому. Свого ППД.
Свого дому не було. Він залишився далеко під Запоріжжям, і стан його був аварійним та розваленим вже тоді, коли ми звідти виїздили.
На свій будинок збирались потихеньку гроші. Але що може зібрати та сім’я, для якої ідейна ефемерність завжди дорожча за щось матеріальне? Тому сімейні гроші роками вкладались у фестивалі, у рольові-реконструкторські проекти дітей, у лікарні врешті-решт, ця сім’я ніколи не могла похвалитись міцним здоров’ям – ну, а на будинок складалось вже те, що лишалось.
І ось вам ще приклад переваги ефемерної ідеї над чимось матеріальним.. Коли почалась війна і запрацював наш волонтерський Ф.О.Н.Д. – про відкладення грошей на чорний день (для покупки дому) прийшлось забути. Гроші йшли на фронт і йшли на оренду будинку, в якому розміщався Ф.О.Н.Д.
Будинок цей оплачував мій чоловік. Будинок, по якому він пересувався бочком, протискуючись між стелажами з фронтовим скарбом. І маючи бодай куточок для себе – але і там стояли коробки, заповнені збіжжям для фронту.
Тож коли у мене запитують іноді в інтерв’ю, чи не протестує сім’я проти мого заняття фронтом – я лише розводжу руками. Ну, як може сім’я протестувати, якщо сім’я та – теж фондери? І живе та сім’я у нашій постійній волонтерсько-військовій комуні, де лише борщ готується п’ятнадцятилітровим казаном на добу. Нема спокою тій сім’ї, але вона не жаліється, бо ж сама обрала такий ритм життя.
Потім ми створили картку «Для підтримки штанів Ф.О.Н.Д.у і на покупку дому для Ф.О.Н.Д.у» - і ви почали нам допомагати сплачувати оренду та й власне закуповувати хоча б продукти для нашого кагала.
Йдуть роки війни, а Ф.О.Н.Д. лише розростається. За чотири з половиною роки Ф.О.Н.Д. змінив чотири орендованих будинки. Чотири адреси. Живуть у Ф.О.Н.Д.і в різний час від семи до десяти чоловік. Буває більше, але буває й менше.
Не всім і не завжди подобалось наше заняття, і я навіть не можу ображатись на господарів тих будинків. Ну, кому сподобається, коли у його будинку розташовуються склади, увесь час рипають ворота, туди-сюди їздять машини, щось вноситься, щось виноситься, шастають грузи то на Нову пошту, то на фронт. Хоча будинку-то що? Будинки це заняття не псувало, лише тепліше в них робилось, тих будинках.
Але час від часу терпець господарів уривався і нас або просили покинути приміщення, або просто піднімали орендну плату. А чого ж, волонтери – вони ж багаті, вони она як наволонтьорили собі, чом би не здерти з них якісь зайві тищі?
Увесь цей час найстрашнішими моїми снами є зовсім не ті, коли обстріл, і ми летімо на машині, або просто біжімо, і кулі свистять, і міни рвуться. О, ні, це не страшно. Ну, прокинешся від власного крику чи мичання, зітреш холодний піт, покуриш та й знову спати. Якщо пощастить заснути. А ні – покрутишся на подушці до ранку та й нічого.
Ні, це не страх. Справжній страх – це коли сниться, що тебе викинули з орендованого приміщення, і ти сидиш на вулиці разом з волонтерами, нашими собаками, нашими реабілітаційними черепахами, равликами та тюками, викинутими зі складів. Не треба забувати про дитину. Майже завжди у Ф.О.Н.Д.і з нами жила мала дитина, і це додавало остраху при потенційному вигнанні.
І якщо сімейні речі та равликів ти ще кудись прилаштуєш, дитину евакуюєш миттєво – то куди тобі дівати оте все фронтове, складське, музейне, архівне?
От комусь смішно, а в нас вже так було. І мусіли спішно розсовувати склад по орендованим контейнерам, кудись розтикувати шини, переганяти чи перевозити евакуатором взяті на ремонт фронтові машини. Ото був страшний місяць, я вам скажу. І навіть не у снах.
Тому кожного року війни ми всі, фондери Ф.О.Н.Д.у ДМ, мріяли про якусь місцину, звідки б нас вже ніхто не вигнав. Тому з жахом рахувала я сімейні гроші, яких з роками війни ставало дедалі менше, тому я завжди з радістю приймала на свій День народження ті гроші, які приносили ви в подарунок, з приміткою «На Дом для Ф.О.Н.Д.у»
Що я, складала їх в кубишку?
Та Господь з вами. Коли не вистачає на фронт, ти вже не дивишся, де і які гроші. А лізеш у свята святих і гребеш звідти, аби купити:
- двигуни на фронтові машини
- будматеріали для тих, хто щойно вийшов
- електроніку для тих, хто хоче стріляти більш влучно
- і так далі, і так далі, аж до лікування фондерів.
Бо волонтери теж люди, і чомусь хворіють як люди. А лікування – воно теж грошей коштує.
Бо оренда для такої махіни як Ф.О.Н.Д. – це шалені гроші. А ми не могли собі дозволяти брати певний волонтерський процент з фронтових грошей. Тобто, фронт окремо, штани й оренда окремо.
Тому кожного вересня-жовтня, коли спадають традиційно ціни на нерухомість, виїздив Ф.О.Н.Д. на розвідку і гасав Київською областю, підшукуючи ППД для волонтерства. Жахаючись цінам і припиняючи на тому розвідку.
На той час сім’я Макарових мала 11 тисяч доларів, зібраних до 2014-го року. У чотирнадцятому збирати перестали, гроші кидались на фронти.
За цей час ви подарували нам для покупки будинку Ф.О.Н.Д.у 13 тисяч доларів.
Макаровські 11 та фондові 13 – це були різні статті. За жодну суму купити щось не випадало.
Аж ось вересня минулого року ціни різко впали. І ми з подивом зрозуміли, що можемо купити якусь хатинку десь за п’ятдесят кілометрів від Києва.
Але хатинка не годилась. В хатинці зможе розміститись сім’я, а куди ми дінемо Ф.О.Н.Д.? І оскільки Ф.О.Н.Д. був пріоритетним, ми вперто продовжували шукати щось для нього. Щось таке, де б можна було розмістити склади, зробити майстерню, розташувати наш музей і навіть мати якийсь шматочок землі. Бо десь же треба ставити машини, витягнені з фронту на ремонт?
… Контора виплила на нас несподівано. Ми хмикнули, зачудовано подивились на ту будівлю, і вирішили подивитись, що ж воно за таке.
ВОНО – то виявилась дійсно сільська контора шестидесятих років будування. У різні часи, як виявилось, там розміщувались – майстерні, сільський клуб, навіть фірма з виготовлення гробів. Гроби нас не лякали.
Навколо контори зберігся старий парк зі столітніми тополями. Парк продавався разом з конторою.
Перед нами відчинили трухляві двері, і ми зайшли у це піввікове склепіння.
- Ой, мать… - не витримали ми.
- Мать-мать… - згодилась з нами луна під стелею.
Крива цегляна кладка, стіни майже без фундаменту, де-не-де збереглась почорніла ліпнина, яка тут же, при нас, відвалювалась шматками. Трухляві двері та вікна. Крізь деякі двері треба було прослизати дуже швидко, бо здавалось, що балки ось-ось впадуть на голову.
Стеля теж валилась, перекриття треба було міняти однозначно. Дах теж. Світла не було, каналізації не було, води практично не було.
- Планета Шелезяка. – сказав хтось. – Полєзних іскопаємих нєт.
- Але ж є стіни. – сказала я.
І присутні з тривогою подивились на мене – чи не налаштована я всерйоз купувати ОЦЕ?
Ми вийшли до старого парку, продерлись крізь вишняки десятилітньої парості, знову закурили, хто курить – і я сказала свій вердикт.
- Глазки бояться, ручки роблять. – сказала я.
І ми почали шалений торг.
Торг йшов кілька місяців. Господар контори розумів, що таке старезне одоробло не купить в нього більш ніхто, ми теж розуміли, що господар це розуміє – і в результаті героїчних торгів, коли ми просто змусили господаря скинути аж 9 тисяч доларів з першої ціни – ми отримали у своє розпорядження Контору за 15 тисяч доларів. На цю покупку пішли 11 тисяч доларів, які були в сім’ї Макарових, і 4 тисячі доларів з тих, що подарували нам для покупки ви.
Власне, це була ціна землі у тих краях – а края ті болотисті, піщані, лісові.
А що робити далі, ніхто з нас не знав. Не знала навіть я, глипаючи глазками, які бояться, позиркуючи на ручки, які роблять. Але уперше за всі роки війни того дня я заснула спокійно. Бо була своя земля, був свій будинок, нехай і такий вутлий – і можна було б в разі чого перекинути сюди всі склади, поставити в якійсь з кімнат буржуйку та й перебитись певний час. І мої страшні сни під девізом «Куди ж я діну Ф.О.Н.Д., коли нас знову виженуть?» нарешті перестали мене терзати.
- О, то у Ф.О.Н.Д.а тепер є ППД? – заволав радісно хтось з військових.
І з тих пір ми так і стали називати Контору – ППД для Ф.О.Н.Д.у
Зараз вже не так страшно. Ми накреслили сякий-такий план робіт. Ми прибрали хворі й небезпечні дерева. Розчистили старезний парк і поклали фундамент. Готуємось ставити паркан.
У всих цих справах нам допомагають військові. Хоча іноді здається, що це ми їм допомагаємо, так багато роботи вони взяли на себе. Ці хлопці чудово розуміють, що воно таке – ППД для військового господарства, і наскільки воно потрібне.
Робота кипить вже два тижні. Я не хотіла вас лякати раніше, бо я вже трохи наслухалась від друзів:
- Ой, зря. Треба було просто взяти землю і будуватись.
(ага, а де взяти на те грошей?)
- Ой, капець. Як же ви те все будете опалювати?
(це дійсно капець, але дров у нас є вже на два роки, а там щось будемо вирішувати)
- Ой, капець, це ж одного гіпсокартону на всю цю контору треба на стоп’ятсот тищ грошей.
Про це окремо.
Який там к бісу гіпсокартон. За планом – проводяться основні комунікації, ставиться опалення, робиться перекриття та дах, укріплюється фундамент – та й переходить Ф.О.Н.Д. туди. Так-так, у ці голі стіни, де гола цегляна кривуляста кладка. Життя у лофті за визначенням ми не боїмось. Цементна підлога – теж не так вже й страшно. Вікна та двері – це так, це проблема. Скло, вибите роками пустоші, дерево потрухлявіло. Але прийдеться якось утеплювати та й по всьому. На нові вікна й двері в нас грошей не стане.
Рішення про покупку підштовхнула наявність величезної зали. Самі розумієте, клюб є клюб. Оця зала нам потрібна і для майстерень, і для складів, і для наших зборів, на які ми завжди з радістю чекаємо вас.
Якщо колеги волонтери-медики вирішать провести тренінги з такмеду – просимо, тридцять соток розчищеного парку та наша зала до ваших послуг. Плюс поруч ліс.
Якщо колеги волонтери-реабілітаційники вирішать провести якийсь виїзний захід – гадаю, вам у нас сподобається. Мольбертів парочку знайдемо, інші привезете з собою :)
Контора розташована на хуторі поблизу великого села – тому ось тобі цивілізація, та й траса поруч, а ось тобі ліси й озера.
Жити та ночувати там поки що можна лише в дуже приблизних умовах – але якщо колеги та військові вирішать допомогти нам, поєднавши пікнік на природі з неважкою роботою з розчистки старої контори – ми будемо вам дуже вдячними. Саме тому ми і плануємо запросити вас найближчим часом на таку робочо-пікнікову гостину (інструментами та робочими рукавичками забезпечимо, куліш зваримо)
Як ми назвемо це ППД для Ф.О.Н.Д.у, поки що невідомо. Можливо, так і буде – Контора.
Як буде далі жити й розвиватись Ф.О.Н.Д., перебираючись за сорок кілометрів від Києва – поки що теж вилами по воді. Зараз ми ще нікуди не перебираємось, а там час покаже. Зрештою, зараз ми живемо на Борщагівці, а це теж не дуже Києв, скажімо. Роботі таке розташування не заважає. Сподіваюсь, що у Конторі ми теж будемо продовжувати свою роботу для фронту без збоїв.
Як довго ми будемо ремонтувати це одоробло, теж поки невідомо. Гроші, які ви подарували нам для покупки Дому для Ф.О.Н.Д.у, закінчуються. Хоч економимо ми їх шалено. Але це був єдиний можливий вихід. Бо сплачувати оренду для будинку Ф.О.Н.Д.у нам чимдалі складніше. А особливо зараз – коли з нас тягне соки і оренда, і будівництво. І основну роботу по фронту теж не слід забувати, а вона час забирає аж гай.
… Без містики не обійшлось – а коли в нас що обходиться без містики?
Коли наша дитина зайшла уперше під склепіння темної Контори – розплакалось мале.
- Ну, що ти, Тимофій. – почала я його втішати. – Це просто закинутий будинок. Він просто стояв десять років самотнім. А уяви, як він розквітне, коли не буде вже самотнім.
- А давайте краще вийдемо звідси. – сказав Тимофій.
Ми вийшли. Було місячно й зоряно. Малий трохи заспокоївся і вже сам покликав нас назад, до тієї величезної зали.
- Ой, що це блискотить? – спитав Тимофій.
Ми озирнулись. Підлога навкого малих ніжок була засипана дрібними монетами. Ми могли б поклястись, що до цього монет під ногами не було.
- Чиї це монети? – спитав Тимофій.
- Твої. – зітхнула я. – Це старий будинок вирішив тебе так втішити.
- Він що, любить дітей? – спитав Тимофій, збираючи монети.
- Усі будинки люблять дітей. – всміхнулись ми.
- Давайте купимо цей будинок. – сказав трохи згодом Тимофій.
- А чому ти так вирішив? – зацікавились ми.
- Мені його жалко. Він такий самотній. – відповів Тимофій.
І ви можете не повірити, але ці слова малої дитини були останньою краплею у нашому рішенні. Отже, цей будинок тепер не самотній. А чарівні монети Тимофій віддав на збереження мені. І я таки їх зберігаю.
- А давайте поїдемо в Дім, Який Вже Не Самотній. – часто просить Тимофій.
Але чарівні монети поки що не розмножуються. :) Тому, якщо ви згодні з нашим рішенням, якщо вам теж вже не так страшно дивитись на ці фото – оголошую.
Ф.О.Н.Д. прийме в дар будівельні матеріали:
- цемент
- гравій
- пісок
- метал
- дерево
- плитку
- скло
- вікна
- вхідні двері
- цвяхи
- труби
- батареї
і все-все-все, аж до меблів.
Дуже потрібен холодильник і газова плита з балоном.
А карта «Для підтримки штанів і для покупки Дому для Ф.О.Н.Д.у» теж постійно діє.
5168 7422 1608 6656 Макарова Діна Костянтинівна, банк Приват
І ми страшенно дякуємо всім вам, хто разом з нами мріяв про ППД для Ф.О.Н.Д.у.
Тим, хто дарував нам для цього гроші в конвертах з написом «На Дом для Ф.О.Н.Д.а»
Тим, хто щомісяця кладе на нашу картку певні суми для цієї мети.
Так, це начебто гроші не зовсім для фронту – але ж Ф.О.Н.Д. теж фронт. І, економлячи на оренді, ми зможемо жити й існувати як волонтерський Ф.О.Н.Д. і далі.
Дякуємо вам, люди.
чекаю на ваш вердикт і ваші поради.
Блін, ви не уявляєте, як я чекаю ваших слів :)
Читати і дивитись всі фото тут:
https://www.facebook.com/diana.makarova.37/posts/1862721377121888
Реквізити Ф.О.Н.Ду Діани Макарової.
