lenta_ua

Історія про те, як одна крапля води може порушити усі плани.
Історія повчальна, тому слухайте і пильнуйтесь, бо що?
Правильно - бо ви того варті.

Все почалось з того, що я вирішила попити водички.
І не так щоб вирішила, просто зайшла на заправку, забігла до туалету, вибігла з туалету, раптом сказала - ох...
... і схилилась на столик.
Ну, запаморочення, слабість, звичайний мій приступ, хто бачив, той знає.
Аж тут водичка, і я її хльоб.
Хльоб-то хльоб, а вона не туди - і далі як у голівудських фільмах. Знаєте, так? Коли головний герой заходить до ресторану, а його антагоніст раптом щось куснув і вдавився, а головний герой, тобто протагоніст такий – підскочив до антагоніста, вхопив того за поперек, надавив пальцями на живіт, і злополучна кісточка чи шматочок пирога ось вже вискакує з трахеї і летить через весь зал, і пада на тацю, з якою офіціант вискочив до залу, а в таці мартіні, і бульк та кісточка в мартіні...
... перепрошую, захопилась.
Мартіні не було, офіціанта теж, була просто водичка. І коли я вже почала хапати повітря ротом, носом і усіма іншими отворами, хрипіти і дряпати горло - капець, подумала я, тону, тону практично у краплі води - вхопили мене за поперек, надавили на живіт, і фонтан води вискочив з біднесенького роздертого горла - і вуаля, я лишилась живою.
Прийом Геймліха називається, рекомендую. Майстер-клас можна отримати у Біла Мюрея та Робіна Уїльямса.

https://www.youtube.com/watch?v=7aSCbM0Pi7A

https://www.youtube.com/watch?v=X0l2T7iF0Ro

Смішна історія, ми потім реготали, хоча, скажу вам чесно, перше, що я спромоглась сказати після всього:
- Боже, як страшно.
- Капець як страшно. - повторила я, бо така смерть невесела, я вам скажу, а яка смерть весела, заперечите ви мені, і будете праві.

Пройшов тиждень.
Тиждень пройшов у шаленій гонці. Я гасала у машині Києвом та околицями з ранку до пізньої ночі, зрідка трималась за лівий бік, бо щось там дуже таки боліло, а вчора стало вже зовсім нестерпно, то я і зателефонувала до рідної своєї страхової медицини.

(тут регіт в залі, глядачі прєдвкушають, а я ж вас і не розчарую, чого-чого, а реготу у нас учора було вдосталь)

Страхова не на жарт стурбувалась і почала шукати мені травматолога, але так, щоб під рукою був рентген і УЗІ.
Неділя.
Друга половина дня.
(бо чого ж телефонувати зранку, так? Ні, ми не шукаємо легких шляхів, ми почнемо десь так з обіду)

Отже, перша лікарня була ІНТО-САНА.
Красива назва, турботливий лікар (я прямо трішки закохалась), він заходився одразу мацати та щупати мені живіт, боки та спину, я трохи обурювалась нещадністю пальпування, потім рентген і…
- Ну, тут перелом ребра. І треба УЗІ. А УЗІ в нас нема. Неділя ж, лікар не працює. – сказав лікар, з яким, як виявилось, ми легко могли перетнутись на фронті, він там теж служив аж два роки.
- Упс. – сказала я.
- А вам терміново потрібен хірург. – додав лікар.
- Або що? – спитала я.
- Або у вас може бути підкапсульний розрив селезінки. – пояснив добрий лікар.
- Здрасті, приїхали… - пробурчала собі я і жестами пояснила лікарю, що в мене ось практично завтра-післязавтра рейс на фронт.
- Забудьте. – сказав лікар, але я не згодилась.

- Слухайте, я ж просила знайти мені лікарню з рентгеном і з УЗІ. – сказала я страховій.
- Виправляємо помилочку. – вибачилась страхова.
І послала мене у мій улюблений Добробут.
Лікар на прощання сказав мені:
- Я чув про такі наслідки від Геймліха, але ви така у мене вперше.

Ну, тут у мене плечі розправились від гордощів, приємно, знаєте, коли ти перша у чоловіка, в якого майже закохалась – і я поїхала до Добробуту, пообіцявши зателефонувати до лікаря, відзвітуватись, чим же скінчилась ця історія.

В Добробуті я теж викликала певне здивування.
- Мда… З водою Геймліха не проходить, там інші методи порятунку. – сказав мені лікар.
- Але ж мені допомогло. – скромно сказала я.
- Але ж так… - згодився лікар і заходився мацати та щупати мені живіт, боки та спину.
Ну, тут я вже почала сильно обурюватись – та шо ж такоє, тут і так болить, не кашлянеш, не… ну, ви зрозуміли – а вони мацають, стукають, пальпують.

- Корочє, перелом ребра, ушиби стінок, нирки, і треба ж зняти цей діагноз прорива селезінки. – сказав лікар нумер два.
- Зняти? – спитала я.
- Або підтвердити. – з безтурботністю професійного хірурга сказав лікар.
- УЗІ? – спитала я.
- Ага. – кивнув лікар. – Але УЗІ в нас не працює. Лікар вже пішов додому. Можу зробити комп’ютерну томографію.
- Арфи нєт, возьмітє бубєн. – пробурчала я. – А чому ж ви не сказали страховій, що у вас не працює УЗІ?
- А я і сам думав, що воно працює. А виявилось, що не працює. – ховаючи очі, відповів лікар.

Томографія не підходила. Алергія на йод не дозволяла ввести контраст, а томографія без контрасту – гроші на вітер.
Ми вийшли на перекур.
- Отойдітє, отойдітє со сьйомочной площадкі. – сказали нам.

В Добробуті знімали кіно. Якийсь мильний серіал про блискучу медицину оновленої України. Де ж і знімати, як не в блискучому Добробуті?
У одній з головних ролей блістав московський актор.
Санді заходилась гуглити прізвище актора, бо треба ж взнати його позицію щодо Криму, а ні, то закидати його тухлими помідорами
а я стала приймати вибачення від страхової.
- Це підстава. – суворо сказала я страховій. – Я ж просила одразу знайти лікарню з рентгеном та УЗІ.
- Так, це підстава. – сумно згодилась страхова. – Але нас теж підставили. Ми будемо писати скаргу на Добробут. Тим часом шукаємо вам лікарню, де працює УЗІ.
- Третю вже, угу… - констатувала я.
- Нам сумно й соромно. – дала мені зрозуміти страхова.

Бік болів нещадно.
Кіно знімалось, аж гай гудів. Перший склад викладувався на знімальній площадці. Медсестри з розкішними зачісками та модельною зовнішностю нагадували стриптизерок у рольових образах, дівчаток за викликом – кого завгодно, але не медиків. Санді суворо поглядувала на московську знаменитість, тоскно оглядаючись у пошуках гнилих помідорів.
Ми відійшли подалі від софітів, присіли на лавочку поруч з втомленою жінкою у білому халаті. Фонендоскоп якось незручно метлявся на її шиї. Жінка справляла враження звичайного втомленого, та ще й голодного лікаря.
- Еееее… - спитала я в неї.
- Я нє врач. – швидко відповіла вона.
- Кіно? – розуміюче покивала я.
- Так, ми тут знімаємось. – недбало відповіла вона.
- А як буде називатись ваше кіно? – спитали ми, з усіх сил намагаючись вкласти у голос шанобливість.
- А ми нє помнім. – сказала приємна миловида жіночка, типаж «тітка з народу»
- Снімаємся, снімаємся… Всьо нє упомніш. Всє еті фільми на одін сюжет. – пожалівся вертлявий приблатнений чувачок, типаж «вертлявий приблатнений чувачок»
- Второй состав. – пояснила нам втомлена голодна «лікарка», типаж «втомлена голодна лікарка»
- Цікаво? – запитали ми.
- Платят. – стенули вони плечима.
- Як заплАчу у кадрі, платять більше. – раптово перейшла на нашу українську миловида. – А як його плакати, я ж Карпенка-Карого не кінчала.

До мене знову зателефонувала страхова.
- Ми обдзвонили усі лікарні, ніде нема працюючого УЗІ. – пояснили мені.
- У Києві. – уточнила я.
- Ага. – відповіли мені.
- Столиці України. – забила я ще один цвях.
- Так отож. – сказала мені страхова.
- Мда… - сказала я.
- Вихідний. Але ми шукаємо. – винувато сказала страхова.

«Второй план» зацікавлено слухав.
Я кашлянула і схопилась рукою за бік. Здається, ще трошки, і я б могла заробити той шалений гонорар на знімальній площадці з доплатою за сльози в кадрі.
Ми повернулись за результатами аналізу.
- Ходють тут, ходють… - дав нам зрозуміти помреж.
- То що там, лікарю? – спитала я.
- Розрива явного нема.
- Про явний мови не було. – парірувала я.
- Ну да, підкапсульний, ну да… - почухав голову лікар.
- Мені на фронт за два дні, що будемо робити? – нагадала я.
- Забудьте. – суворо відповів лікар.
- Забуду, якщо розрив. З поломаним ребром чого ж…
- З поломаним ребром не можна теж. Ушиби оп’ять же. – сказав лікар.
- А хто піставив страхову? – вредно спитала я.
- Ну, не знав я, що у нас лікар-УЗІст вже пішов. – заховав очі лікар.
- Ви б поменше знімали кіно, а побільше б лікували людей. – вредно сказала Санді.
- Так ми ж… ето ж… - розвів руками лікар.
А Паша нічого не сказав, лише примірився до лікаря і почухав кулак.

- Ми знайшли! – лікованіє чулось у голосі страхової медицини. – І це Боріс.
- Ооооо, Баріс це завжди дапамога. – констатувала Санді.

І ми поперлись через усе місто до Боріса.
Услід нам якось тупо й тоскно дивилась, парячись під софітами, «медсестра» модельної зовнішності, типаж «медсестра модельної зовнішності». Мабуть, від неї теж вимагали, аби вона заплакала у кадрі.

- Направоналєвотамліфтнаправоналєво… - пробурмотіла непривітна дівчина на ресепшен.
- Давно тут сидить. – буркнули й ми їй у відповідь.
Коридор після «Направоналєвотамліфтнаправоналєво» зустрів нас розкішшю картин різних стилів, щойно з Андріївського, фотографій, де море й гори, батіком карамельних квітів.
- Якось воно занадто… - пробурмотіла Санді.
А я взялась рукою за бік і зовсім розсердилась:
- Жорстоко по відношенню до хворих. Вирви-око для збурення нервозності.

Буяння карамелі вирви-око лилось на нас зі стін славетного Боріса, друга непривітна дівчина на ресепшен нагадала мені районну поліклініку мого рідного райцентру, золота рибка у акваріумі підпливла до стінки і роззявила рота, начебто хотіла сказати:
- А ти ж хотіла всього-навсього ковтнути водички.
- Брись. – відповіла я золотій рибці. – Або три бажання, або замовкни.
- Нівапрос. – хвицнула хвостом рибка і замовкла.

За півтори години до нас зійшов таки з висот своєї хірургії лікар.
- Ну, что у нас случилось? – спитав він поблажливо.
і я розпочала свою Пєснь Пєснєй.
Хірург підпер обличчя рукою і став замилувано слухати. Здається, він теж уперше бачив паціента з наслідками після реанімації Геймліхом. Біл Мюрей та Робін Уїльямс, здається, теж покинули свої знімальні майданчики, навшпиньках зайшли до кабінету та звично розмістили на обличчях реакцію «відіграємо увагу»
- На каталку! – скомандував хірург, а Біл та Робін стрепенулись і присоромлено повернулись до Дня Сурка та Місіс Даутфайр, випихуючи з знімальних майданчиків акторів другого складу.
- Не хочу. – рішуче сказала я.
- Нада. – сказав хірург.
- Слухайте, у мене зламане ребро. – почала пояснювати я. – Мене вже м’яло й давило двоє лікарів. Я ледве дишу. І ви ж теж зараз станете мене м’яти й пальпувати, так?
- Так. – нещадно відповів хірург.
- Какой актьор пропадаєт… - пробурмотіла я і полізла крекчучи на каталку.

Я розуміла, що зараз я вже точно отримала б свій шалений гонорар за сльози в кадрі. Але софіти лишились далеко на Правому березі, у Добробуті.
У хірурга задзвонив телефон.
- Я нє магу гаваріть. – відповів він.
телефон не вмовкав.
- Паслушайтє, у мєня сєйчас в паліклінікє двоє стрьомних паціентов! Я нє магу іх бросіть! – гаркнув він у телефон.

Оскільки на той час у поліклініці було всього двоє паціентів, я зрозуміла, що одна із стрьомних саме я – і пріосанілась, гордо розправляючи плечі. У боці знову кольнуло і я охнула.
- Вот-вот… - сказав похвально хірург.
- Так! – ревкнула я, бо мені це набридло. – Так є прорив чи ні? Що показало УЗІ?
- Відітє лі… - сказав хірург. – Такіє разриви УЗІ вообщє слабо показиваєт.
- Тобто, ви не знаєте. – констатувала я. – А що показує?
- Томографія. – скромно відповів лікар.
- У мене алергія на контраст, а без контрасту це гроші на вітер. – пояснила я.
- В вашем палаженіі ето уже нєсущєствєнно. Хоть с контрастом, хоть бєз, нада дєлать.
- Мені завтра-післязавтра на фронт. – пробурчала я.
- Ісключєно. – рішуче відповів хіруг.
- Або що? – задерикувато спитала я.

Після усіх цих фільмів та Днів Сурка мені вже було хоч трава не рости.

- Ваш разрив, єслі он єсть, сразу же там прорвьотся. – сказав лікар. – Я знаю, какіє там дорогі.
- Нєт там дорог. – буркнула я.
- Вот імєнно. – суворо сказав лікар.

Іноді здається, що всі лікарі приватних клінік пройшли фронти. Чим це пояснювати, не розумію – але факт мною зафіксовано.

- За тиждень не прорвався, то, може, не прорветься й згодом. – сказала собі під ніс я.
- НЕДЕЛЯ??? – вирячив очі лікар. – ВИ ТАК ЄЗДІТЄ НЄДЄЛЮ?
- Не вилізаю з машини. А як вилізаю, то бігаю як шалена. – кивнула я.
- Ну, знаєтє… - розвів руками лікар.
- Ну, как вам сказать… - далі почав він формулювати думку.
- Вот ваш пєрєлом рєбра. За нєдєлю он на рєнтгєнє бил би уже нє відєн. А у вас он как свєженькій. О чьом ето гаваріт?
- О чьом? – тупо спитала я.
- О том, что он у вас тупо нє срастаєтся! Ви єго трясьотє і запросто сломаєтє заново. Что уже говоріть о сєлєзьонкє? Ви ето панімаєте???
- Понімаю. – сказала я.

і, попрощавшись з злобним, але таким розумним хірургом, вийшла з кабінету. Схоже, лише він зміг навести мені логічні аргументи для прийняття рішення.
- Так. Паша, на фронт їдеш без мене. – злобно бликаючи очима на золоту рибку, винесла я вердикт.
- О, я чую слова дорослої людини. – похвалила мене Санді.
А Паша нічого не сказав, лише сховав посмішку і потер руки від задоволення.
Золота рибка в акваріумі хмикнула і, хвицьнувши хвостом, повернулась до мене товстою жопою.

Непривітна дівчина на ресепшен відбивалась від групи красенів. Красені були чорнявими і досить носатими.
- Сестра, сестра! Врача сестрЕ!– лунало над першим поверхом славетного Бориса.
- Нічого собі, скільки у неї братів. – прошепотіла Санді. – Сестричку привезли лікувати.

Сама сестричка скромно, як і годиться кавказькій дівчині, сиділа у куточку. Восьмеро братиків, кожен під два метри кавказької холеної краси, про щось гелготіли, розмахуючи руками.

- Ну, де я їм лікаря візьму? Їхній сестрі треба педіатр, а у нас нема педіатра, вихідний же. – втомлено пожалілась нам непривітна дівчина на ресепшен.
- Київ. Столиця України. – констатували ми хором.

… тримаючись за бік, я їхала додому.
Паша турботливо об’їжджав ями, Санді пробивала маршрут, де дорога новіша.
- А жаль, що я не пішла в актори другого плану. – сказала я.

Сльози котились градом. Такий гонорар пропадав!
Біл Мюрей та Робін Уїльямс винувато знизували плечима.