![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
nazavzhdy posting in ![[community profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/community.png){kind=small}
lenta_uaА ось дивіться.
Українська була рідною. А в гОроді українською говорити було некомільфо. Так некомільфо, що коли я разом з дев'ятирічним сином забігла, аби перекусити, до кафе - сину гарячий бутерброд, дивина на той час, мамі чашку кави - то тихенько попросила його говорити російською.
Так цей поганець - як зараз бачу - розвалився на стільці, оглянувся довкола, і голосно, так, аби чули всі, сказав суворо й хитро:
- Так от. Я поки що українець. І поки що живу в Україні. І говорити буду українською.
І тут я сильно почервоніла. Бо правим був поганець, настільки правим - наскільки червоними стали аж навіть мої вуха.
Потрім все ж перейшли. Переїхали до Києва - Київ був російськомовний в основному. Здались, скажете. Ну, так, здались.
Діти підсадили на ЖЖ. Почала писати, потяглись читачі. Писала російською. Але писала з любов'ю і запалом - про Україну, і прапор, і барикади, така була запекла, така вже войовнича, аж зараз милуюсь, коли згадаю.
- Леді, пишіть українською. - казали друзі.
Я відмахувалась.
Резони були такими - українською прочитають лише українці. А треба, аби читали всі. Російську усі знають. І ось же, українські діалоги я прописую українською. І подаю людям мою Україну і все таке, і роблю це так, що ось до мене пишуть люди з Росії і кажуть, що після читання мого журналу почали вивчати українську мову. А це ж чогось та варте, хіба ні?
Далі Майдан, війна.
Випустила книжку, знову ж російською, з вкрапленими до тексту українськими діалогами.
А потім потихеньку почала переходити. Просто, бо російською вже не хотіла. І другу книгу мріяла випустити вже виписану своєю, рідною мовою.
А тут дитина перейшла на українську, і почала потихеньку переводити сім'ю. А там і фондери, чую, почали усе частіше говорити українською.
Пишу я, значить, і з жахом розумію, що моя українська мова, колись багата, бо рідна - стала бідною та напівзабутою. Куди тобі книжки тією мовою писати, ти пост ледве шкрябаєш!
Вуха почервоніли.
Ну, засукала рукави і понеслось. Ага, вже краще. А це нічого так собі. А це гівняне, фу, чи я це написала, чи хто? - і знову вуха червоніють.
Фронт? - а на фронті половина на половину. Але є там цікава обставина. Російськомовні легко перескакують на українську. Хто гірше, хто слабше, хто на суржику, а хто й взагалі чудово. Але так швидко скачуть, що і самі оці гоцки з мови на мову не помічають. Підсвідомо скачуть з російської на українську.
Україномовні ж своєю мовою говорять без оцих ваших скакань. Навіть з російськомовними - лише українською. Ага, свідомо, значить.
То й ми почали переходити лише на українську. Потреба виникла така. Просто потреба. Від слова - треба. Від слова - не хочу чути мову ворога, не треба.
Дивлюсь - допомагає. Повертається мова. Ота, що у дитинстві ставилась вимогою:
- Або російською, або українською. Але щоб кожна мова була чистою, несуржикованою.
Вдома і в школі намагались говорити чисто, на вулиці з друзями суржиком балакали.
Я й зараз можу вам всякого такого набалакать, того шо я свій дєцкий суржик не забулась. Бо це мова моїх подружок і врагів дєцтва, а дєцтво з чіловєком навсігда, пойняли?
Ну, коли бачу книжки, написані цим суржиком, легенько знизую плечима. Звичайно, воно звучить забавно, але який у тому сенс? Хоча... Мабуть, якийсь і є. Федьковича ж з цією незабутньою для кожного, хто був в Карпатах, говіркою, читаємо? А говірка є говірка, неважливо, які слова до мови там привнесено - російські чи польські чи німецькі, мовчу вже про румунські.
Але суржик геть. Погратись - то ще й можна, у постику щось таке нашкрябати, а коли хочеш повернути свою мову, то пиши чисто. Як мама вимагала. До речі - вчителька російської мови, українську мала багату і прекрасну.
Ну, про якість моєї мови судити вам, не мені. Чи повернулась вже вона до мене, чи де ти бродиш, моя доле, не докличусь я тебе...
Але от що я помітила.
Читати стали менше. Якщо раніше репости складались тисячами - зараз дай Боже сотнями набрати. Лайки те ж саме. Ви скажете - так інші теми, так цікавість до війни притумлена. А я вам відповім - ні, річ не в тому.
Російською читати людям легше, як десять років тому, так і зараз.
Бо мода на книжки, писані українською мовою - чудова мода, і це найкраще, що сталось з Україною - але живе блогерське слово українською звучить менш гучно, ніж російською.
Це добре знають блогери, які зробили свої сторінки професією. Це добре знають деякі "професійні" волонтери. І виробники, що рекламують свою продукцію у фейсбуці, теж мають це на думці.
І не вимагайте переходу на українську від них. У них російська - крок свідомий. Як колись був і в мене.
Тому не вірю я у повну й щиру любов до України, коли вона звучить свідомо обраною російською мовою. Бо це півкроку. Бо їм невигідно робити повний крок.
Виключення:
- ті, хто ще соромиться своєї мови, лише вивчає
- ті, хто не наважується зробити цей крок
- ті, хто взагалі не вчив українську мову і практики мав мало, є в Україні і такі
Ці - несвідомо, підсвідомо. Ці - хочуть, але ще не можуть. Не наважуються.
І я пишу не про них.
Я пишу про тих, хто точно знає - перехід на українську вдарить по популярності сторінки.
Тобто - запит диктує пропозицію чи навпаки?
Тобто - варто йти на поводу у більшості чи все ж ламати більшість?
Тобто, як сказав одного разу вредний поганець, малий хлопчина, голосно і на усе кафе:
- Так от. Я поки що українець. І поки що живу в Україні. І говорити буду українською.
А що там про популярність сторінки?
А грець із нею, з популярністю. Я ж теж свідомий вибір зробила. Правда ж?
:)
https://www.facebook.com/diana.makarova.37/posts/1838380106222682
Реквізити Ф.О.Н.Ду Діани Макарової.
Українська була рідною. А в гОроді українською говорити було некомільфо. Так некомільфо, що коли я разом з дев'ятирічним сином забігла, аби перекусити, до кафе - сину гарячий бутерброд, дивина на той час, мамі чашку кави - то тихенько попросила його говорити російською.
Так цей поганець - як зараз бачу - розвалився на стільці, оглянувся довкола, і голосно, так, аби чули всі, сказав суворо й хитро:
- Так от. Я поки що українець. І поки що живу в Україні. І говорити буду українською.
І тут я сильно почервоніла. Бо правим був поганець, настільки правим - наскільки червоними стали аж навіть мої вуха.
Потрім все ж перейшли. Переїхали до Києва - Київ був російськомовний в основному. Здались, скажете. Ну, так, здались.
Діти підсадили на ЖЖ. Почала писати, потяглись читачі. Писала російською. Але писала з любов'ю і запалом - про Україну, і прапор, і барикади, така була запекла, така вже войовнича, аж зараз милуюсь, коли згадаю.
- Леді, пишіть українською. - казали друзі.
Я відмахувалась.
Резони були такими - українською прочитають лише українці. А треба, аби читали всі. Російську усі знають. І ось же, українські діалоги я прописую українською. І подаю людям мою Україну і все таке, і роблю це так, що ось до мене пишуть люди з Росії і кажуть, що після читання мого журналу почали вивчати українську мову. А це ж чогось та варте, хіба ні?
Далі Майдан, війна.
Випустила книжку, знову ж російською, з вкрапленими до тексту українськими діалогами.
А потім потихеньку почала переходити. Просто, бо російською вже не хотіла. І другу книгу мріяла випустити вже виписану своєю, рідною мовою.
А тут дитина перейшла на українську, і почала потихеньку переводити сім'ю. А там і фондери, чую, почали усе частіше говорити українською.
Пишу я, значить, і з жахом розумію, що моя українська мова, колись багата, бо рідна - стала бідною та напівзабутою. Куди тобі книжки тією мовою писати, ти пост ледве шкрябаєш!
Вуха почервоніли.
Ну, засукала рукави і понеслось. Ага, вже краще. А це нічого так собі. А це гівняне, фу, чи я це написала, чи хто? - і знову вуха червоніють.
Фронт? - а на фронті половина на половину. Але є там цікава обставина. Російськомовні легко перескакують на українську. Хто гірше, хто слабше, хто на суржику, а хто й взагалі чудово. Але так швидко скачуть, що і самі оці гоцки з мови на мову не помічають. Підсвідомо скачуть з російської на українську.
Україномовні ж своєю мовою говорять без оцих ваших скакань. Навіть з російськомовними - лише українською. Ага, свідомо, значить.
То й ми почали переходити лише на українську. Потреба виникла така. Просто потреба. Від слова - треба. Від слова - не хочу чути мову ворога, не треба.
Дивлюсь - допомагає. Повертається мова. Ота, що у дитинстві ставилась вимогою:
- Або російською, або українською. Але щоб кожна мова була чистою, несуржикованою.
Вдома і в школі намагались говорити чисто, на вулиці з друзями суржиком балакали.
Я й зараз можу вам всякого такого набалакать, того шо я свій дєцкий суржик не забулась. Бо це мова моїх подружок і врагів дєцтва, а дєцтво з чіловєком навсігда, пойняли?
Ну, коли бачу книжки, написані цим суржиком, легенько знизую плечима. Звичайно, воно звучить забавно, але який у тому сенс? Хоча... Мабуть, якийсь і є. Федьковича ж з цією незабутньою для кожного, хто був в Карпатах, говіркою, читаємо? А говірка є говірка, неважливо, які слова до мови там привнесено - російські чи польські чи німецькі, мовчу вже про румунські.
Але суржик геть. Погратись - то ще й можна, у постику щось таке нашкрябати, а коли хочеш повернути свою мову, то пиши чисто. Як мама вимагала. До речі - вчителька російської мови, українську мала багату і прекрасну.
Ну, про якість моєї мови судити вам, не мені. Чи повернулась вже вона до мене, чи де ти бродиш, моя доле, не докличусь я тебе...
Але от що я помітила.
Читати стали менше. Якщо раніше репости складались тисячами - зараз дай Боже сотнями набрати. Лайки те ж саме. Ви скажете - так інші теми, так цікавість до війни притумлена. А я вам відповім - ні, річ не в тому.
Російською читати людям легше, як десять років тому, так і зараз.
Бо мода на книжки, писані українською мовою - чудова мода, і це найкраще, що сталось з Україною - але живе блогерське слово українською звучить менш гучно, ніж російською.
Це добре знають блогери, які зробили свої сторінки професією. Це добре знають деякі "професійні" волонтери. І виробники, що рекламують свою продукцію у фейсбуці, теж мають це на думці.
І не вимагайте переходу на українську від них. У них російська - крок свідомий. Як колись був і в мене.
Тому не вірю я у повну й щиру любов до України, коли вона звучить свідомо обраною російською мовою. Бо це півкроку. Бо їм невигідно робити повний крок.
Виключення:
- ті, хто ще соромиться своєї мови, лише вивчає
- ті, хто не наважується зробити цей крок
- ті, хто взагалі не вчив українську мову і практики мав мало, є в Україні і такі
Ці - несвідомо, підсвідомо. Ці - хочуть, але ще не можуть. Не наважуються.
І я пишу не про них.
Я пишу про тих, хто точно знає - перехід на українську вдарить по популярності сторінки.
Тобто - запит диктує пропозицію чи навпаки?
Тобто - варто йти на поводу у більшості чи все ж ламати більшість?
Тобто, як сказав одного разу вредний поганець, малий хлопчина, голосно і на усе кафе:
- Так от. Я поки що українець. І поки що живу в Україні. І говорити буду українською.
А що там про популярність сторінки?
А грець із нею, з популярністю. Я ж теж свідомий вибір зробила. Правда ж?
:)
https://www.facebook.com/diana.makarova.37/posts/1838380106222682
Реквізити Ф.О.Н.Ду Діани Макарової.
