Діана Макарова: ІНОДІ КРАЩЕ СПІВАТИ
Jun. 27th, 2018 02:34 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
nazavzhdy posting in ![[community profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/community.png){kind=small}
lenta_uaІНОДІ КРАЩЕ СПІВАТИ
Це було в часи Другого Ренесансу української музики.
Перший – то Червона Рута, Івасюк, потім Мозговий, Гнатюк, Господи, які імена, які голоси. Вони увірвались в наше життя і збурили не лише Україну, а і усю імперію, до якої ми мали нещастя належати тоді.
Брешу. Мене не збурили.
Я була юною, потім молодою, ми бунтували, ми не шукали червону руту вечорами, а шукали платівки з Абба, Боні-М та Пінкфлойдом. Ми були всеядними. І Перший Ренесанс догнав вже потім.
Брешу я знову. Мене Перший Ренесанс догнав лише зараз.
А Другий Ренесанс звалився нам на голови в роки тяжкі, часом голодні – і це було так, наче розчинились двері до старого, напівзабутого саду, де вечір пахне м’ятою, аж холодно джмелю, де троянди густі мов туман біля вікон, де по латині аморе-амо, невже від цього рятунку немає, де Леонід Кисельов знайшов свій голос після смерті, знайшла його Теліга після страти, і взнали ми, що дві райські птахи України, Ліна та донька її, Оксана, вміють не лише промовляти, але й співати тими голосами, які знайшлись для них.
І для нас.
О, це були сріблясті голоси. Або дзвінкі, або глухуваті.
Скакав лісами та степами басаврюк, співала про це Жанна, Марійка знаходила старі слова і переспівувала наново облАчко, а Чубай страждав лиш воною – та так страждав, що Лиш Вона ставала вічною в його приреченій любові.
І серед тих нових голосів зазвучав тихий, прозоро-туманний, дзвінкувато-глухий голос, який, зачувши одного разу, я сіла, зачарована, на старого табурета (добре, що стояв поруч, а то б сіла просто на підлогу) й завмерла.
І далі завжди завмирала, слухаючи. Я думала – яку ж це душу треба мати, щоб аж так переспівати ті вірші. І де ти бродиш, моя доле, і як тепер мені тебе забути, і люди, будьте взаємно красивими. Бо ж розквітають кущі ясмину…
Коли я стала великою і переїхала до Києва – я вже зустріла на той час Марію Бурмаку у маршрутці, а Фагота на Андріївському. З Талітою Кум я пила каву поруч, усього через столик. І я вже розуміла, що вони не боги, просто люди – аж раптом Ольга Богомолець попросила нас провести костюмований бал у її Радомислі.
- А вот какая-то Богомолец нам написала с предложением. – сказав керівник.
- Какая-то??? – я захлинулась.
- Во как… - уважно подивився на мене керівник.
То був прекрасний бал. То був навіть не бал, а день, вирваний із старої епохи і перенесений до сьогодення. Я все зробила для того, аби він стався саме таким. Це була така дрібниця, якою я могла відповісти на той сріблясто-глухуватий голос, що завжди асоціювався для мене зі старим черненим сріблом.
Я й досі те все слухаю і завмираю, як і раніше. Для мене це все так і лишилось вершиною тихою краси – краси, що стріляє своїми м’якими стрілами і пришпилює тебе ними назавжди – до глиняних стін українських хат, кам’яних підмурків розвалених донжонів старих українських замків, і до садів, оцих старих, закинутих садів, де старі яблуні ще народжують маленькі здичавілі яблука, де груша на півнеба, там є кущі ясмину і густі троянди, і вечір…
… і вечір пахне м’ятою, аж холодно джмелю.
Днями Ольга Видимівна виступила на підтримку Ганни Турчинової.
https://www.facebook.com/olgabogomolets/posts/1744590495631371
Обидві ці дами виступають за традиційні цінності, за сім’ю, обидві шарахаються від гомосексуалізму, вважаючи це захворюванням і пропонують тихесенько замовчувати таку «хворобу» Обидві дами мають вищу освіту, а Ольга Вадимівна ще й медичну.
І мені нічого сказати Ганні Турчиновій. Крім того, щоб послати її до минулого століття, а можна й одразу до Росії. Там їй з таким підходом саме місце.
Але я прошу.
Ні, я просто молю Ольгу Богомолець.
Співайте, Ольго Вадимівно.
Та співайте ж, Христа ради! Пишіть пісні, влаштовуйте шопенівські вечори у замку Радомисль. Збирайте ікони – і ще й ще раз. Співайте. Нехай завмирають серця у тих, що формували свою українську суть, зростаючи на ваших піснях, покладених на вірші Олени Теліги, Ліни Костенко. Нехай живе ваш голос старого срібла лише у ваших піснях.
Але не треба, прошу. Не треба робити цих смішних заяв. Вони настільки несучасні та, вибачте, нерозумні – що місце їм хіба в Росії, яка упевнено котиться до Середньовіччя.
Але ж не посилати нам вас у Росію, правда? Це було б образливо для пам'яті Леоніда Кисельова, Олени Теліги, та й для живої Ліни Костенко.
Тож співайте.
Краще співайте.
https://www.youtube.com/watch?v=H7pQ5M_rv5U
https://www.youtube.com/watch?v=0dung7I6xPY
https://www.youtube.com/watch?v=UCm3UnjPz_Y
https://www.youtube.com/watch…
https://www.facebook.com/diana.makarova.37/posts/1831723320221694
Реквізити Ф.О.Н.Ду Діани Макарової.
Це було в часи Другого Ренесансу української музики.
Перший – то Червона Рута, Івасюк, потім Мозговий, Гнатюк, Господи, які імена, які голоси. Вони увірвались в наше життя і збурили не лише Україну, а і усю імперію, до якої ми мали нещастя належати тоді.
Брешу. Мене не збурили.
Я була юною, потім молодою, ми бунтували, ми не шукали червону руту вечорами, а шукали платівки з Абба, Боні-М та Пінкфлойдом. Ми були всеядними. І Перший Ренесанс догнав вже потім.
Брешу я знову. Мене Перший Ренесанс догнав лише зараз.
А Другий Ренесанс звалився нам на голови в роки тяжкі, часом голодні – і це було так, наче розчинились двері до старого, напівзабутого саду, де вечір пахне м’ятою, аж холодно джмелю, де троянди густі мов туман біля вікон, де по латині аморе-амо, невже від цього рятунку немає, де Леонід Кисельов знайшов свій голос після смерті, знайшла його Теліга після страти, і взнали ми, що дві райські птахи України, Ліна та донька її, Оксана, вміють не лише промовляти, але й співати тими голосами, які знайшлись для них.
І для нас.
О, це були сріблясті голоси. Або дзвінкі, або глухуваті.
Скакав лісами та степами басаврюк, співала про це Жанна, Марійка знаходила старі слова і переспівувала наново облАчко, а Чубай страждав лиш воною – та так страждав, що Лиш Вона ставала вічною в його приреченій любові.
І серед тих нових голосів зазвучав тихий, прозоро-туманний, дзвінкувато-глухий голос, який, зачувши одного разу, я сіла, зачарована, на старого табурета (добре, що стояв поруч, а то б сіла просто на підлогу) й завмерла.
І далі завжди завмирала, слухаючи. Я думала – яку ж це душу треба мати, щоб аж так переспівати ті вірші. І де ти бродиш, моя доле, і як тепер мені тебе забути, і люди, будьте взаємно красивими. Бо ж розквітають кущі ясмину…
Коли я стала великою і переїхала до Києва – я вже зустріла на той час Марію Бурмаку у маршрутці, а Фагота на Андріївському. З Талітою Кум я пила каву поруч, усього через столик. І я вже розуміла, що вони не боги, просто люди – аж раптом Ольга Богомолець попросила нас провести костюмований бал у її Радомислі.
- А вот какая-то Богомолец нам написала с предложением. – сказав керівник.
- Какая-то??? – я захлинулась.
- Во как… - уважно подивився на мене керівник.
То був прекрасний бал. То був навіть не бал, а день, вирваний із старої епохи і перенесений до сьогодення. Я все зробила для того, аби він стався саме таким. Це була така дрібниця, якою я могла відповісти на той сріблясто-глухуватий голос, що завжди асоціювався для мене зі старим черненим сріблом.
Я й досі те все слухаю і завмираю, як і раніше. Для мене це все так і лишилось вершиною тихою краси – краси, що стріляє своїми м’якими стрілами і пришпилює тебе ними назавжди – до глиняних стін українських хат, кам’яних підмурків розвалених донжонів старих українських замків, і до садів, оцих старих, закинутих садів, де старі яблуні ще народжують маленькі здичавілі яблука, де груша на півнеба, там є кущі ясмину і густі троянди, і вечір…
… і вечір пахне м’ятою, аж холодно джмелю.
Днями Ольга Видимівна виступила на підтримку Ганни Турчинової.
https://www.facebook.com/olgabogomolets/posts/1744590495631371
Обидві ці дами виступають за традиційні цінності, за сім’ю, обидві шарахаються від гомосексуалізму, вважаючи це захворюванням і пропонують тихесенько замовчувати таку «хворобу» Обидві дами мають вищу освіту, а Ольга Вадимівна ще й медичну.
І мені нічого сказати Ганні Турчиновій. Крім того, щоб послати її до минулого століття, а можна й одразу до Росії. Там їй з таким підходом саме місце.
Але я прошу.
Ні, я просто молю Ольгу Богомолець.
Співайте, Ольго Вадимівно.
Та співайте ж, Христа ради! Пишіть пісні, влаштовуйте шопенівські вечори у замку Радомисль. Збирайте ікони – і ще й ще раз. Співайте. Нехай завмирають серця у тих, що формували свою українську суть, зростаючи на ваших піснях, покладених на вірші Олени Теліги, Ліни Костенко. Нехай живе ваш голос старого срібла лише у ваших піснях.
Але не треба, прошу. Не треба робити цих смішних заяв. Вони настільки несучасні та, вибачте, нерозумні – що місце їм хіба в Росії, яка упевнено котиться до Середньовіччя.
Але ж не посилати нам вас у Росію, правда? Це було б образливо для пам'яті Леоніда Кисельова, Олени Теліги, та й для живої Ліни Костенко.
Тож співайте.
Краще співайте.
https://www.youtube.com/watch?v=H7pQ5M_rv5U
https://www.youtube.com/watch?v=0dung7I6xPY
https://www.youtube.com/watch?v=UCm3UnjPz_Y
https://www.youtube.com/watch…
https://www.facebook.com/diana.makarova.37/posts/1831723320221694
Реквізити Ф.О.Н.Ду Діани Макарової.
