Діана Макарова: ЗА КІЛЬКА ГОДИН ДО НЕБУТТЯ

[nazavzhdy]

Був колись дитячий фільм.
І фільм був так собі – але дитячий начебто, він ставив все ж якісь питання про зовсім дорослі речі. Може, тому й запам’ятався. А можливо, запам’ятався він тому, що я, режисерський склад та одна з головних акторок лялькового театру (з четвертого по восьмий клас, о, я мріяла бути акторкою!) – мала задачу ще й по відбіру п’єс для постановки у цьому ж театрі. Тому прочитувала дуже багато п'єсових збірників, які мама виписувала тоді спеціально для мене і для моєї суперважливої місії. А де п’єси, там і сценарії. Тоді усі сценарії майбутніх фільмів теж випускались у такому спеціальному щоквартальному альманаху. Альманах я перечитувала від початку до кінця, і потім страшенно пишалась, вгадуючи знайомий сценарій у якійсь прем’єрі фільму. Звичайно, спойлерила - але до першого разу, коли пригрозили бити. Тоді заткнулась і лише загадково посміхалась у відповідь на запитання:
- А вони поженяться?
- Та чекай ти про поженяться, от вже дівчата, вам ти тільки женитись! Скажи, а він йому морду наб'є?

Ляльковий театр закінчився з випускним восьмого класу, але п’єси та сценарії, обов’язкове вивчення сценарних та театральних новинок так і пішли зі мною далі по життю, з часом шкільна мрія перетворилась на легеньку пиху всезнайки у режисурі, як сценарній, так і кінематографічній. О, я мріяла бути режисером!
Мені і зараз важко догодити з вибором фільму. Бо фільми я коли й переглядаю – то лише озброївшись пихою, вирощеною на цих сценарно-п’єсових почиталках, що почались ще у четвертому моєму класі.
Важке, важке дитинство. Прошу не засуджувати.

Так от, був колись дитячий фільм.
І фільм був так собі, і мало хто вже про нього пам’ятає – але я пам’ятаю. Чому запав він так у душу, я розповім.
(я вже колись розповідала це в ЖЖ, ну, хто згадає – прошу, нишкніть, ок?)

… одного разу Старий Рік забастував. Він просто не захотів зникати – а відомо, що усі Старі Роки, проживши вік свій у 365 днів, перетворюються з рожевощоких хлопчиськ на дідуганів, і зрештою, відходять у небуття.
Кому ж захочеться іти у небуття? І Старому Року теж цього не хотілось. І ми його можемо зрозуміти, ми всі знаємо оцей страх смерті, після якої – а хто там знає, що буде після?
І, Господи, я навіть дивувалась, що лише цьому Старому Рокові прийшла до тями думка лишитись і жити далі, скільки буде змога. Бо усі інші Старі Роки, що стались до нього, безропотно і тихо йшли до небуття.

Старий Рік був по-своєму непоганим дідуганом. Але діло замислив, звісно, непросте й недобре. Бо ж тут коню понятно, що коли лишиться Старий Рік навіки – зупиниться прогрес. Діти не підуть більше до школи, а дорослі на роботу. Так і буде усеньке життя тридцять перше грудня, сніг, ялинка – що само по собі наче й непогано, але ж набридне. Але ж прогрес, як же без нього?
Начхати. Старому Року хотілось жити, і він розробив хитрий план. Там був чарівний годинник, і треба було просто зупинити цей годинник, та й по всьому. Задачу ускладнювало те, що годинник цей цокав у грудях снігової дівчинки Льолі, яку зліпив хлопчик Мітя, ненароком закатавши в сніг чарівне цокало – ось тут Льоля враз і ожила.
Тобто – зупиниш годинник, зупиниться прогрес, і все-все-все. І Льоля загине. Бо жити без серця неможливо, навіть сніговій дівчинці.
І Мітя й Льоля почали усіляко заважати Старому Року у його задумі.

Старому Року стало зрозуміло, що без помічників ніяк не обійдешся. І він тоді теж взяв і оживив трьох однакових снігових баб, яких скатали діти. Оживив він їх способом, який відкрив Мітя – тобто, дай серце сніговій скульптурі, вона й стане людиною.
Старий Рік дав сніговим бабам такі серця – монетку, шматочок старої квитанції і чорну вуглинку. Баби ожили і стали зватись відповідно – Душа Продажна, Душа Бумажна і Чорна Душа.
Такі вже були витівниці ці бабоньки – аж Старий Рік іноді дивувався їхній бездушності та відсутності совісті. Але діло зроблено, і банда почала діяти. І якось так у них складалось, що й Льолю, і Мітю вони вже почали перемагати. І ось вже кілька годин лишилось до Нового Року, і ось-ось переможуть снігові бандити та дідуган, коли вийшли вони на останню фінішну пряму з Мітею. Тобто, хто перший добіжить до курантів. А тут ще й Льоля сама витягла своє серце і віддала злодіям, аби врятувати Мітю. Мітя поплакав над непорушною сніговою фігуркою і помчав наздоганяти снігових бандитів.
Мітя відставав. Глядач тут мусів вже затаїти подих, бо ось-ось переможе чорний план. Драма, майже трілер, шо ви мені понімаєте!

І тут раптом Старий Рік спинився біля прилавка магазину, що вже ось-ось повинен був зачинятись, обслуговуючи останніх покупців.
Увагу Старого року привернула яскрава труба з картону. У денці труби було вставлене скляне вічко, Старий Рік зазирнув туди – і вкляк.
Так, ви правильно зрозуміли. Старому дідугану попався до рук дитячий калейдоскоп. Він крутив його, і скельця слухняно складались у різноманітні узори.
- Яка краса… Яке диво… - шепотів Старий Рік, крутячи перед очима калейдоскоп.
Чорна Душа смикнула його за рукав і верескнула – кидай, мовляв, ту хрєнь, запізнюємось же!
Але Старий Рік лише похитав головою.
- Скільки живу, такого не бачив. – відповів він.

Так, Мітя переміг. Він встиг добігти до іскомого великого годинника, захистити час від Чорної Душі, відібрати годинничка – серце Льолі.
І настав Новий Рік, і ожила снігова дівчинка Льоля – а що ж Старий Рік?
А він так і відійшов у небуття, не відриваючи очей від такого складного й немислимого – такого простого дитячого дива.

Мені завжди було трохи шкода цього вредного, але загалом зовсім непоганого дідугана. Гадаю, він відійшов до небуття щасливим.
Так іноді усі наші страхи, всі плани з захоплення світу відступають перед простим дитячим щастям.

… у мене зараз йде життя чотирнадцятого року. Така напруга у дзвінках і справах, як тоді. Не знаю чому. На фронті все як було, так і є. Тобто, є певна ескалація, але не так же, як у чотирнадцятому. Чому ж тоді раптово я працюю шалено, не знаходячи часу, аби присісти й написати пост, аби поїсти, аби полежати хоч трохи, не маючи сил дочекатись штатного нічного лежання?
А просто – маю сили. Раптово, після чергового загострення хвороби, оцих трьох місяців у ритмі «ледве ходжу» - я відчула полегшення. Я можу.
Ходити.
Часом навіть трохи пробігти.
Тримати в голові купу проблем.
Знаходити шляхи для їх вирішення.
Дихати.
Посміхатись.

І я біжу, так жадібно поринаючи в роботу, неначе майбутнього не буде. Неначе я ось-ось і відійду до небуття.
- Що ж ти робиш… Тебе ж так ненадовго вистачить.
- Леді, спиніться, у вас же ще немає стільки сил, ну, що ж ви робите…
кажуть друзі, рідні кажуть. Кажуть і просто знайомі.
Ні-ні. Дайте мені змогу бігти. Хоча б доки біжиться – всміхаюсь я їм у відповідь. Я знаю, знаю, що скоро все почнеться знову. Але доки біжу – нехай вже я біжу?

І раптом, посеред цього забігу, побачила я газонокосилку.
- Ну, давай! – підморгнув мені газонокосильник.
І я стала за нею, вхопилась за ручку, натиснула на спеціальну кнопку – і пішла, пішла, штовхаючи поперед себе оце диво. Оцю просту дитячу радість, яка зрізає траву рівно й рясно, лишаючи по собі запах – той єдиний, найкращий в світі запах, який варто почути раз, і ти вже ніколи його не забудеш. І що ж там забувати, коли цей запах завжди йде поруч з нами весняним ранком, літнім днем, осінньою благенькою отавою, зимовою згадкою – запах свіжоскошеної трави. І буде йти аж доки ми не відійдемо в небуття.

Я йшла за цим запахом і сміялась щасливо, на п’ять хвилин забувши про все – недороблені справи, незроблені дзвінки, пропущені розмови.
- Коли я виросту велика і закінчу війну, я хочу бути газонокосильником! – прокричала я. – Я нарешті зрозуміла, ким я насправді мрію бути!

Тріскуча газонокосилка і запах скошеної трави – це, знаєте, як калейдоскоп, отриманий уперше в житті в останні години перед тим як піти до небуття.
І це так класно…

https://www.facebook.com/diana.makarova.37/posts/1828569637203729

Реквізити Ф.О.Н.Ду Діани Макарової.