lenta_ua

ДОРОГИ, ЩО МИ ОБИРАЄМО

- Дороги ремонтують… - каже хтось з екіпажу.

Так, п’ятої весни п’ятого року війни, місяця нісана, Донбас ремонтує дороги. Ремонтує жадібно, самовіддано, неначе живе в останній раз.
Ремонтує, незважаючи на чергову ескалацію військових дій, ремонтує дороги, навіть близькі до гарячих зон, що говорити вже про тилові, і чим це пахне, не знає ніхто.
Поки що пахне це свіжим асфальтом і пилюкою. А чим ще – приведенням Донбасу до мирного врегулювання? Оцим проклятим «понять, простіть, обняться і поміріться»?

Донбас завжди вмів будувати дороги.
Чекай. Ти що говориш? Ти ж ось сама увесь час наголошуєш, що там, на фронті, на Донбасі, доріг нема, лишились самі напрямки.
Так, дійсно. Доріг нема, лишились самі напрямки, а те, що було дорогами, зійшло зі снігом, з колонами важкої техніки, заямилось по занехаєності автодору. Та і який там міг бути автодор, припустімо, на шматку Артемівськ-Дебальцево? В 14-му, 15-му роках припустімо?
Але є, є на Донбасі три дороги, які не змогли знести ані колеса, ані гусінь, не вбили їх навіть поодинокі воронки. Це траса Костянтинівка-Ясинуватська розв’язка, траса Донецьк-Маріуполь та невеликий шматок Покровськ-Пєскі.
Та й інші дороги, чи то б пак, тінь від них, взнається одразу в порівнянні. От їхали ми якось через Павлоград…

… тут одразу вибухає регіт тих, що в темі:
- Через Павлоград? Ти б ще через Купянськ поїхала!

Попрошу. Голосом старого, битого життям та хвилями, пірата заявляю:
- Плавали, знаємо.
Їздили і через Купянськ. Як і через Павлоград. Як і через Старобільськ. По разу кожною дорогою.
Цими дорогами йдеш завжди вперше і востаннє, аби проклясти їх навіки, як і диски з колесами, що залишив ти на цих дорогах, аби ніколи туди не повертатись – і щоб колись, прийшовши до таємної таверни таких же старих і битих досвідом піратів, процідити крізь зуби:
- Плавалі, знаємо.
І відстебнути старого дерев’яного протеза, грюкнувши ним об підлогу, а кулаком по столу:
- Рому! Пляшку!
- Каррррамба! – прокричить згідний з тобою старий папуга на плечі.

Дорогу на Купянськ проклав мені вперше й востаннє пірат старезний Ендрю.
Ендрю, випускаючи нас з-під свого крила, завжди дуже переживав, що попремось на передній край, доріг не знаючи, тому й шукав для нас дороги обхідні, то ж посилав нас краще манівцями, аби подалі від небезпеки.
А ми доріг тоді не знали, і щулились від страху, їдучи десь увечері маршрутом Дружківка-Краматорськ-Слов’янськ.
- О, так. Тут небезпечно… - серйозно хмурив лоба Ендрю, а ми не розуміли, чому лукавий сміх рветься з куточків його очей, пирскаючи дрібними зморшками.
І коли раптом виїхали вперше самі – не викидали з рук телефонів, шепітливо викрикуючи назви населених пунктів, звіряючи його піратські знання з нашими, знаннями піратів-початківців.
- А от же через Купянськ. – порадив він тоді, а я і не зрозуміла, чому так явно чую лукавий посміх у його серйозному маршруті.
- За що? За що ти так зі мною? – волала я йому за шість годин, коли він виїхав назустріч на своєму шлюпі назвою «L-200»
Він реготав:
- Зате безпечно!
- Коли я вже буду знати дороги, я тобі це згадаю. – грозилась я і тут же жалібно питала: - Коли я буду знати дороги?
- Десь за півроку. – обіцяв старий досвідчений пірат, миттю стаючи зовсім серйозним. – Побачиш, воно само клацне, і стане карта перед очима. А поки що ти просто напрацьовуєш знання. Ти зачекай, сама побачиш.

Десь рівно за півроку раптом клацнуло. Бахнуло. Стало все на свої місця. І перший рейс я їхала, випустивши телефона з рук, не звіряючи кожен новий кілометр з навігаційною системою старого шлюпа Ендрю.
І треба ж, саме у цьому рейсі, він і спитався в мене сам:
- Слухай, а як ти зазвичай заїздиш до Покровська?
Ні, тут треба, щоб ви зрозуміли – Ендрю. У мене. Спитав дорогу!
Та мені б руку не мити після цього – ту руку, якою я тримала телефона!
Я виструнчилась, розцвіла посмішкою – та раптом згадала дорогу на Купянськ, і, поправивши чорну пов’язку на оці, грюкнула дерев’яним протезом і, висвітивши голос старанною безтурботностю, сказала:
- А через Павлоград зазвичай. Дороги там тієї на годину.
- От дякую. – сказав мені Ендрю.
А старий папуга на моєму плечі осудливо пробурчав:
- Каррррррамба! Корррррріда!
і я трохи почервоніла.

- За що? За що ти так зі мною? – волав Ендрю години за три після цього.
- За Купянськ! – дємонічєским реготом відповідала я йому.
Усі три години до того я репетирувала дємонічєский регіт, такий корисний після розіграшу старого товариша, і ще корисніший, коли заходиш ти до таємної піратської таверни, відстебуєш дерев’яного протеза на нозі, поправляєш на оці чорну піратську пов’язку і грюкаєш кулаком по столу:
- Рому! Дві пляшки! – і дємонічєскі регочеш.

Усим дорогам на Донбасі вчив мене Ендрю. Крім тих доріг, яким вчив мене Дід Мороз. А часом їх наука сходилась на одній дорозі, і саме тоді сідали вони напроти і казали на два голоси різними мовами:
- Дівчатка, ми вже кілька днів їздимо одними й тими ж маршрутами. Треба трохи міняти. – казав нам Ендрю.
- И если кто-то думает, что эти маршруты не зафиксированы и не мониторятся, то этот кто-то очень ошибается. Менять дороги надо. – язвив нам Дід Мороз.

І якби ці два старих пірати не змінили самовільно старі дороги, зсунувши їх одного разу усього метрів на п’ятнадцять у часі і у просторі – було б нам непереливки. Загинули б на місці.
А так ми лишень мало не загинули. А це дві великі різниці, чи, як сказав би старий папуга на моєму плечі:
- … і чьорррррррррт побєрррррі!

… так от, їхали ми тоді вперше через Павлоград. І хтось, як завше, звернув увагу, як одразу помічаєш, де кінчається Дніпропетровська область і починається Донецька, навіть знаків не треба.
Бо саме знаків тут лише два – колір та стрункість. Кінчається зеленкуватий колір дніпровських доріг і виструнчується вже щось більш-менш рівненьке, перетворюючись з дніпровської, ямистої й кривої на узбіччях, на трохи рівнішу і ледь-ледь менш ямисту донбаську.
- Чому так? – питається хтось з екіпажу. – Адже крадуть нещадно, і крадуть скрізь, і у Дніпрі, і на Донбасі.
- І на Львівщині, і на Київщині. – сміюсь я. – Там, де йде будівництво доріг, крадуть завжди. Тут до гадалки не ходи, а гроші, вкрадені на будівництві доріг, є найбільш ласими й легкими грошима.
- Аж ось, донбаські шляхи все ж трохи кращі. Навіть після усіх колон важкої техніки, навіть після боїв. То чому ж раптом така різниця? Невже на Донбасі крадуть менше, ніж на Дніпровщині? А ми ж завжди вважали, що Донбасом правлять виключно бандити?
- О, ні. Не менше. Можливо, навіть більше. Але крадуть тут «по понятіям». Бо донбаська банда зформована тут раніше і серйозніше. Тому і понятійні закони рулять. Кради, але в міру. Так, аби й дорога лишилась більш-менш пристойною. А банда дніпровська молода порівняно з донбаською. Та й формувалась вона в часи, коли на понятія було вже всім начхати. Тому й крадуть безладно, бездумно щодо завтрашнього дня.
- А як можна красти з думкою про завтрашній день? – дивується моя молода піратська команда.
- А дуже просто. Як би не крали, і хто б не крав – крадуть у простих і бідних людей. Паразитують за їх рахунок. І коли простих і бідних оббирати так нещадно, як робить банда дніпрянська, назавтра просто нікого вже буде оббирати. Донбаські паразити це чудово розуміють, тому й крадуть так, аби простим і бідним якісь крихти лишались. Ось чому прості і бідні донбасівці готові були за своїх паразитів зубами рвати. За ті крихти, маленькі але певні. Ось чим цементується сепаратизм донбаського краю.
- Ого, яку ти базу підвела! – дивується моя команда.
- АТО! - кажу я і поправляю чорну пов’язку на оці.
- Каррррррамба! – регоче старий папуга на моєму плечі.

Три дороги, збудовані ну дуже незадовго до війни, ми всі любили – але найбільше, мабуть, любив їх Ендрю.
Бо Ендрю взагалі любив швидкість і прямоту. Об’їхати яму на дорозі? – о, що ви, це було не про нього. Так і тулив навпростець, гнучи диски, влітаючи іноді в калюжу, яка виявлялась цілісіньким озером, вистрибуючи з машини, аби по коліно у воді виштовхувати машину з того озера.
Я реготала, матюкалась Воронкова, моя Тигра скептично хитала головою, а Дід Мороз кричав:
- А я говорил! Я предупреждал!
Я косилась на Діда Мороза, і до пори мовчала про те, що об’їжджати ями – це теж було не про нього.
Бо там, де старі пірати кричать – Я ж казав, я ж попереджав! – скептицизм зазвичай не проходить.
А от тулити навпростець – це проходить. Хоч той же Ендрю кричав, вбиваючи нам в наші бідові голови мудру науку своєї, не менш бідової голови:
- Найкоротша дорога та, яку ти знаєш!

… п’ятої весни п’ятого року війни, місяця нісана, Донбас ремонтує дороги. Ремонтує жадібно, самовіддано, неначе живе в останній раз.
Ремонтує, незважаючи на чергову ескалацію військових дій, ремонтує дороги, навіть близькі до гарячих зон, що говорити вже про тилові, і чим це пахне, не знає ніхто.
Не знаю навіть я, старий пірат, хоча і роблю вигляд, що знаю.
- Гроші дали, то й ремонтують. Чим краще реалізують, тим більше дадуть наступного разу. От і включає Донбас своє мистецтво будівництва доріг так, щоб наче і не вкрали насправді, але ж, але ж…

Але ж понятійні закони ніхто не відміняв. Не відмінили їх навіть наші чотири з половиною роки війни, яка буяє цієї весни так люто, як давно вже не буяла веснами.
Чому ж тоді так ризикують новими дорогами?
Готуються до примирення?
«Понять, простіть, обнять і пріміріться»?
І я простягую руку до телефону, аби дзвонити Ендрю. Ендрю я дзвонила завжди, коли бачила на дорогах фронту щось незрозуміле. Непоясненне навіть старою піратською мудрістю. І завжди Ендрю знаходив відповідь. Бо хто краще за нього знав, де крадуть і крадуть скільки – на дорогах чи ВОПах та блокпостах від Міноборони, де женуть контрабанду і яку?
Чому і як він все це знав, не знаю. Мабуть, він вмів дивитись й бачити. Оце старе піратське вміння дано не кожному пірату.
Я поправляю чорну пов’язку на оці, клацаю старим дерев’яним протезом, беру до рук телефона і знову згадую те, про що ніколи і не забувала – мені вже нікому дзвонити.
Змило старого пірата Ендрю хвилями в це море, куди запливли ми одного разу на своїх шлюпах та фрегатах.

- Ендрю, ти бачив, як шалено й жадібно робить Донбас дороги? – хотіла б запитати я. – Як самовіддано кладеться асфальт. Неначе у останній раз. Ти бачив? Про що оці дороги, Ендрю? Чого нам від цього чекати?
- Побачимо. – сказав би Ендрю.
Можливо, він сказав би щось інше. Може, у нього вже було б готове цілезне дос’є на цей проект і його очільників. А, може, він би буркнув:
- Не переймайся, це дрібниці. От я тобі скажу про інше……
- Карррррррамба… - стиха промовляє старий папуга на моїм плечі.
- Та знаю. – відповідаю я йому.

Папуга каже мені, щоб не переймалась. І не шукала старий номер у телефоні. Немає сенсу, адже всі ми колись зустрінемось в старій таємній таверні, під’їхавши туди найкращою з доріг.
Я зайду туди, сяду за столик, де вже чекають на мене, потім відстебну старий протез, поправлю чорну пов’язку на оці, підморгну непитущому за життя Ендрю і грюкну кулаком по столу:
- Рому! Пляшку!
- Не випендрюйся, Макарова. – скаже Ендрю, і лукавий сміх рвонеться з кутиків його очей, пирскаючи дрібними зморшками.. – Ну, як дорога? Нормально доїхала?