lenta_ua

Сьогодні на фронті загинуло двоє наших.........
За минулу добу обстріляно наших позицій.......

Я не взнаЮ, хто й де загинув. Я взнАю про це свого часу.
Тих, кого я знала, там нема. А то б я знала.
Але з цими, що загинули, ми теж могли зустрічатись, говорити - тисячі людей пройшло за цей час повз нас, поруч з нами.
Оплакати тисячі загиблих з них вже немає сил. Колись потім, потім...
Поки що чорну стрічку на прапор, постояти мить, доки прапор повзе по флагштоку вгору, якомога вище, аби бачили усі - а раптом ця стрічка поріже чиюсь душу? То ж недарма висить. І далі бігти у своїй роботі.
Отак сухо, швидко, на рівні кивка. Мить трауру в дорозі. Все.
Хтось може в цьому звинуватити волонтера?
Ну-ну...
Хтось сміє звинуватити у цьому волонтера?
Отож...

А от обстріляні позиції - тут вже вчитатись. Тут замислитись. Кого, де й чим обстріляно. Насправді це важливо для волонтера. Бо ми по зведенням із фронта можемо вираховувати кількість заявок. Ба навіть - що саме буде у тих заявках.
Бо кожен новий масований обстріл викликає стискання наших сердець. І в цьому стисканні - повірте - дуже мало соплів типу "Біднесенькі хлопчики, вони там, під обстрілами..."
О, ні. В цьому стисканні - швидкий погляд на волонтерську карту. Думка про гроші лещатами стискує наші серця.
Куди й кому прийдеться нам купувати мішки, а куди й кому - плівку та інструменти?
Чиї бліндажі порушено, а чия арта швиденько потребує планшетів, підсвіток та активних навушників?
Господи, де ж я візьму на все те грошей?
Бачте, який меркантилізм душить волонтерські серця. :)

Хтось може звинуватити у цьому волонтера?
Ага, ну-ну...
Хтось сміє звинуватити у цьому волонтера?
Отож, отож...

Чотири і половину п'ятого року - думки про гроші. Не буде грошей - не буде життя. Не буде життя - буде підніматись прапор з чорною стрічкою.
Гроші, гроші, гроші...
Єдина - повірте! - думка волонтера.

Мертвих оплачемо. Потім. Колись. А зараз - допомогти живим. Без пафосу, без усі-пусі, спокійно й розважливо ти кажеш:

- Люди, я все-все розумію. Мене теж манить синь морів. Я мрію про Карпати, і останні три роки Ф.О.Н.Д. марить Шацькими озерами. Четверте літо маримо, вибратись не можемо. Ми ці міражі прохолоди, оточеної соснами, бачимо у снах. Але у дійсності ми мчимо до сірих маріупольських берегів, до луганських сосон, куди й зайти не завжди можна, бо "Обережно, міни!" Такий в нас, блін, культурний відпочинок. І ви не уявляєте, як нам потрібні для такого "відпочинку" гроші. На мішки. На плівку. На ремонти генераторів. на бензопили, які щоразу ламаються, натикуючись на осколки в стовбурах тих сосон чи акацій. На ремонти фронтових машин. І знову й знову - на планшети, на аеророзвідку, на все-все-все, що допомагає воювати.

Воювати і лишитись при цьому живими.
Оце найголовніша задача волонтера.

Наші реквізити завжди розміщено тут https://www.facebook.com/fondDM/posts/1615417812050324

А я вклоняюсь вам, люди. Тим, хто звалив на свої плечі цей добровільний військовий податок.
Тим, кому важливо оце - допомогти воювати і лишатись живими. З нашою допомогою, люди. З нашими серцями, люди. Такими меркантильними, блін, серцями, які вже п'ятий рік мислять лише грошима.
Грошима, що воюють.
Дякую вам.