lenta_ua

... "Із грудей своїх знімає
Той євшан, чарівне зілля,
І понюхать юнакові
Подає оте бадилля"
(Микола Вороний)...

- Треба цього разу нарвати полину. – сказала я перед рейсом.
- А що, його в нас хіба нема? – здивувався Павло Абрамов.
- А нема. – нещадно констатувала я. – Колись спеціально шукали, їздили велосипедами за Київ, в усіх напрямках. А нема. Два кущики знайшли, то його й рвати було жалко, таке самотнє. Та й пахне він не так. Не те тут євшан-зілля. Та й трава тирса не та.

Я до донецьких степів їду як додому. Я там ніколи не жила, але ж ось він, мій дім, мої степи, такі ж самісінькі, як у моєму запорізькому краї. Ті ж самі квіти, ті ж трави, що наухналь вигорають вже наприкінці травня, у червні стоять сухостоєм, бідні корови щипають амброзію та полин.
Полин вистоює будь-яку посуху. А після полину молоко гіркувате… Після амброзії – хто його взагалі п’є?

Ми їдемо донецькими степами. Салон автомобіля щедро засипано євшан-зіллям – ми виїхали якраз на Трійцю, і хоч збирали зілля, про Трійцю не згадавши – коли вже сипали, хтось нагадав.
Гірко пахне полин в салоні. Я вже давно є майстром у мистецтві подовше зберігати запах. Треба кидати жмутик полину на торпеду, а один – під торпеду. Один тоді швидко сохне, другий в’ялиться. І два ці запахи, сухого полину й вологого, прив’явшого, зливаються в один. І це найправильніший запах в світі – запах дитинства.
Запах жаркого степу після дощу.
Запах запиленої дороги, якою котиш ти на своєму вірному велосипеді, якого звуть Кінь Міраж.
Запах твоєї вірної собаки Діка, але якщо всерйоз і коли ти на нього сердишся – то Річарда. А Діка-Річарда купають в полині, від бліх найперша річ.
Запах гіпсу на зламаній нозі, і коли, після дев’яти місяців того гіпсування, лікар тобі нарешті знімає той вонючий гіпс у формі твоєї, тепер вже назавжди скаліченої ноги – то каже:
- Буде боліти. Полинові ванночки допомагають. Це щонайлегше.
Ванночки будуть потім. Бліх того болю ти будеш виганяти саме зіллям євшану.
Потім стаєш вже старшою, полином голову полощеш після миття, і стиха всміхаєшся, коли поводять носами хлопці і питають:
- А що у тебе за парфум? Як степ після дощу.
Та що там – не можна у степу без полину. Степ безполинний – то і не степ зовсім, а якийсь лісостеп, ні собі ні людям.

Степ ненавидиш, коли живеш там.
За степом тоскнеш й сохнеш, коли тебе закине кудись, в ліси, наприклад.
Степ – це як кохання, непросте, часом негарне, з істериками і взаємними ревнощами. Важке кохання – ти і степ. Але, якщо ти виріс у степу – кохання це з тобою назавжди. І запах євшан-зілля часом нагадує тобі про те забуте, прокляте кохання – і згадка ця як опік.

Ще є тирса. Тирса – це ковила. Лісові люди тирсу не знають. Але коли полин – це вічна молодість степу, то ковила – його вічна стареча мудрість. Така, непомітна до часу, доки не постане питання по дорозі, одразу після повороту від посадки на неораний степ:
- А що то за сивина в степу? Дивіться, дивіться, хвилями, і таке сиве, що аж срібне?
А то усього-навсього ковила. Трава без кольору, без запаху. Колись, кажуть, вона була такою високою, що половецькі коники разом із вершником ховались в ній з головами. Так мені тато розказував. А тато в мене був немолодий, і все-все знав, про що не запитай, так, що іноді здавалось – він живе ще з тих часів, коли навали половців ішли на ці нічиї землі.
А, може, так і було – інакше чому вмів тато кланятись каменям, і камені зсувались з його доріг?
Вмів просити дощу – і дощ приходив за його покликом.
- Язичник я, тому воно все так… - знизував плечима тато і лукаво посміхався.
- Я теж язичниця. – гордо казала я, мені хотілось єднання з татовим чаклунством, і тут же питалась знову: - А хіба може бути трава такою високою, що кінь з вершником сховається?
- Кіпчацькі коники були зовсім невисокими. – сміявся тато.
І ми з братом вглядались в тирсові хвилі під благеньким вітром спекотного дня, і стиха тулились до татових колін. Здавалось, зараз вчується тихе іржання, розсунуться ковилові зарості – і виїде прямо на нас вершник-кипчак на своєму невисокому конику, степовому тарпану. А як виїде – то хто його зна, що йому прийде в голову? Захоче – й пусте стрілу, прямо в нас з татом. Хтозна, чого він примчав. Може, у нього давні чвари з татом – тато он як давно живе, можливо, встиг десь перейти дорогу половецькому бідосі.
Або навпаки, можливо, то татів давній товариш шукає його світами, скачучи від тирси до тирси, від степу до степу. О, тоді це добре. Тоді він дасть і нам погладити свого коника.

… Донбас – край, звісно, індустріально-горняцький. Я завжди знала, що на Донбасі село переходить в інше село, а міста розташовані так близько, що край одного є початком іншого.
Чотири повних роки я на Донбасі не гість, я їду туди вже як додому. З певністю заявляю – так, тут дійсно так. Принаймні у самісінькому центрі нашої фронтової зони. Тут села так поруч, що іноді й велосипеда не треба, можна пішки дійти від своєї крайньої хати до крайньої хати іншого села. Тут міста стоять по двоє, і хто з них чиє місто-супутник, дуже важко визначитись. Мирноград Покровську хто? А навпаки? Краматорськ зі Слов’янськом у яких стосунках? А хто був першим? Сєвєр з Лисичанськом – хто кому брат, а кому сват?
Отож бо.

Знак на дорозі «Ремонт»
Несподівано. Ми звикли до знаків «Обережно, міни!», а тут якийсь ремонт дороги, зовсім мирний, наче й війни нема.
Поруч зі знаком карта, де вказано, кудою об’їзджати. Кудою – тут так і кажуть. Що ж, їдемо якраз тудою.
Тудою ми ніколи не їздили. Що ми забули там, фронтові волонтери? А це вже не фронт, це тил, тиловіше не буває, хіба доїдеш до краю Запорізької області.

Велике озеро.
Дамба.
- Закрий очі, дамба вузька. – каже Санді.
Я боюсь висоти, я боюсь глибини, а тут все разом. І дамба вузька. Слухняно мружу очі. Дихаю глибоко. Півкілометра поруч, на трасі, пилюка – а тут вологе повітря. Бо ж тут велике озеро.
Далі грунтовка, пилюка з-під колес, а потім…

Потім дорога була страшною, бо зовсім закинутою. Машина часом йшла пузом, часом юзом. Ми кульгали, лавіруючи між ямами – не ямами, ямищами. Назустріч котились самосвали. Ми, діти гранітних кар’єрів у степу, добре знали, де буває така кількість самосвалів – оцих дітей кар’єрів.
Кар’єри досить скоро пропливли за вікнами машини – але то були глиняні кар’єри, не гранітні – а потім ми потрапили у степовий озерний край.
Звідки він взявся у густоселених степах, куди раптом втекли всі села, чому одні поля були розораними й засіяними, а інші, теж безкраї, гуляли, ганяючи тирсові хвилі під вологим вітром, я не знаю. Я просто плила цим краєм, дихала вологою та полинним запахом у нашому салоні і порівнювала його з полинним запахом узбічч.
Безлюддя й безмашиння панувало у цьому краю. Таке різке порівняно з густонаселеними землями до знаку «Ремонт дороги», що, здавалось, саме цей знак відкрив для нас портал чи то в минуле степу, чи то в майбутнє, а може, зовсім до іншої планети.
Старий кам’яний млин з’вився на мить на березі річки і знову зник, сховавшись за вербовою завісою.
Зрушені асфальтові дороги переходили знову в грунтовки, нестрижені й нешарпані дерева утворювали тунелі, і ці тунелі були ще травневими, зеленими й незапиленими, що судиться кожному дереву літнього степу. Здавалось, кожен метр цих доріг мені знайомий, неначе саме ними летіла я колись на своєму вірному велосипеді на ім’я Кінь Міраж, і поруч хекала моя собака Дік, а коли серджусь, то Річард.
Молоді трави, мабуть, сягали б пояса, якби ми спинили машину й вийшли на узбіччя, аби заміряти їх. А може, й вище. Ковилові поля шуміли вздовж доріг, і здавалось, час від часу вистрибує з тієї тирси гостра кіпчацька шапка і стиха ірже степовий тарпан – тоді ставало ясно, що то мчить давній товариш тата мого. Можливо, він скаче тепер вже за мною, і є у нього дві мети – дати мені понюхати євшан-зілля мого дитинства. І потім вже, коли згадаю я те, що й так не забувала ніколи у житті – дозволить мені старий кіпчак погладити свого коника, якого так і не погладила я колись давно, стоячи серед полину і ковили і тулячись до татових колін.