lenta_ua

Цю війну я сприймаю як ткане рядно, але тчеться воно таким дивним чином, що нитки плутаються й перетинаються, а обірвані часом нитки раптом повертаються в загальну картину й стають на місце так, неначе їх ніхто й не обривав.

Цей пам'ятник стоїть там, де загинув Рейдер. Рейдер до війни був у тусовці, де я могла його знати, але не знала.
Але саме Рейдер став для мене тим першим...

... у багатьох на цій війні є такий свій перший - той, чию загибель ти сповіщаєш.
Мені подзвонила тоді його сестра, і попросила допомогти у пошуках після бою. Я допомогла. Краще б я і не поринала у ці пошуки - але коли ми стаємо на цю ткану ряднину війни, чи питає вона в нас про те, щоб ми хотіли робити, а від чого краще б воліли відмовитись?
- Він загинув. Прийміть мої співчуття. - сказала я згодом у телефонну трубку.

Бачте, як воно звучить. Просто, простіше не буває "Він загинув, прийміть мої співчуття"
Але усі, хто казав під час війни ці слова, знають, як воно непросто. Як вивертає душу, і як, завмерлою постаттю з телефоном у руці, ти застигаєш, прислухаючись до подиху у телефонній слухавці.

Якраз перед нашим травневим рейсом на фронт я прочитала пост його сестри, та так і лишила відкритою вкладку, поїхавши на фронт
https://www.facebook.com/olga.kovalyshyn.1/posts/2124192044520436

- О. Пам'ятник поставили. Привіт, Рейдер. - сказала я тому, кого не знала, але за ці роки він став мені рідним.
Бо перший, чию загибель ти сповіщаєш, не може не стати тобі рідним.

І ми почали фотографувати пам'ятник. Потім дістали цигарки, одну з них витягли і підпалили, трохи розкурили й поставили між квітів.
Ми це робили звично, бо таких пам'ятників вже є чимало на шляхах нашої тканої ряднини війни. І ми завжди спиняємось біля цих пам'ятників, дістаємо цигарки, розкурюємо їх, потім кажемо:
- Привіт вам, хлопці. Ну, ми поїхали.
І їдемо далі по війні.

Але цього разу до нас під'їхали військові. Вони мчали, аби зустріти нас. Військові теж підійшли до пам'ятника і трохи постояли поруч.
Потім згадали тих, кого знали з цієї групи - знали за розповідями. Бо рвані нитки цієї ряднини війни часом зшиваються дуже дивно.
А потім вже, зовсім потім, годину потому, ми у розмові з командиром раптом вийшли на інші знайомі прізвища, пішли у згадках бойовим шляхом, я закричала:
- О, то це ж мій ліпший товариш!
Командир забасив:
- О, то ми ж з ним тут же воювали разом!
- А чому ж ми з тобою не познайомились ще тоді? - здивувалась я.
- А я ж стояв трохи не тут, трохи отам! - відповів він.
І ми почали дзвонити нашому спільному товаришу - і знову зшились нитки в тканій різноколірній ряднині.
А коли ми їхали вже назад - Привіт, Рейдер. - знову кивнула я.

Цигарки, одна з них розкурена, йде тихий дим, кивок як поклон навіть не могилі, а місцю, де він прийняв останній бій - власне, оце і все, що я ще можу зробити для нього.
Для всих, повз чиї пам'ятники ми проїздимо, кому лишаємо цигарки.
А, ні. Я можу ще передати привіти їх друзям та близьким, мабуть.

Khavryuchenko Oleksiy
Хавр, друже. Ось тобі привіт від Рейдера. Твій біль тоді, коли ми шукали Рейдера, взнавали за обривками ниток обставини останніх його хвилин бою - твій біль мене теж шмагонув тоді.

"Обставини загибелі: Загинув у бою з терористами біля села Карлівка, потрапивши у засідку. Був важко поранений, відмовився здаватися, розстріляний з підствольних гранатометів. Разом з Олегом загинули М. Козлов, В. Архипов, О. Мірошниченко та "Рябий"."
http://memorybook.org.ua/14/raider.htm нув.

@Olga Kovalyshyn - я й досі чую ваш подих у тій клятій телефонній трубці. Пробачте, що не знайшла тоді інших слів.

"Він загинув, прийміть мої співчуття"...
і дим від цигарки, як слабкий подих на цих пам'ятниках, що їх стає дедалі більше на донбаській землі - проклятій землі, але такій нашій, що ми ніколи вже від неї не відмовимось.

#гідрометцентр_ФОНД_ДМ