Діана Макарова: ... і обидва нємєдлєнно випили.

[nazavzhdy]

- А ким були до війни? - питають.
- Та... журналістом була. - відповідаю присоромлено.
- А після війни повернетесь до журналістики, звичайно? - стверджують. - У вас перо легке, сам бог велів.
- О, ні... - сміюсь. - Тільки не в... Тільки не туди.
- Чому? - дивуються.

Чому...
важко сказати.
Коли ринулась до журналістики - трохи згодом почала відмічати, що зароджується щось таке поступово...
крутиться таке...
дрібненький черв'ячок цинізму. Цинізму я злякалась.
Цинізм завжди гидотний, навіть коли здоровий.
- Та то ти ним користуватись не вмієш. - прошепотів хтось з-понад лівого плеча.
Звичайно, я сплюнула на те, як годиться і далі побігла. Інформації здобувати. А здобула натомість ще трішечки цинізму.

Коли я послала журналістику під три чорти вибриком, увірвавшись до волонтерства - я іноді ще поглядувала заздрісно на оцих, у касці "Преса" і в бронежилетах. Мені здавалось, що у них таке життя цікаве, таке ж бо, не те що у нас, волонтерів. Їм не треба гасати по фронту, розвозячи грузи. Не треба їм сушити голову, де взяти на те все грошей. І кого з журналістів підняти, аби вирішити якусь військову проблему, їм теж не треба - зніми собі сюжет та й вирішиш проблему. А то були часи, коли журналісти дійсно ще ганялись за сюжетами. І деякі з них навіть робили розслідування, ви не повірите.
А потім я заспокоїлась і заздрити припинила. І ось чому:

1. Бо нам не треба проходити усі оті акредитації, без яких журналістів до фронту й не пустять.
2. Бо ми підлеглі й підзвітовні усього-навсього народу України, а вони аж цілому редактору.
3. Бо ми можемо розказати народу України про війну те, що маємо розказати, а не те, що співпадає з політикою редакції.

Так ми ж і є тими самими фронтовими журналістами! - нарешті здивувалась я. Ми, волонтери. Найнезалежніші репортери фронту.
- Та й без броніка та каски ти бігаєш там, де вони всєнєпрємєнно в броніку та касці. - шепнув хтось з-понад лівого плеча. - А без броніка та каски воно ж легше.

Я звично плюнула через плече. Тоді прислухалась до себе і зрозуміла нарешті, чому я ніколи більше не повернусь до журналістики. Навіть після війни.

1. Бо не зможе писати новини той, хто робив новини.
2. Бо розбещені ми вже своєю незалежністю та вольнодумством у подачі матеріалу.
3. Та й цинізму з'вилось набагато більше. Його вже так забагато, що кожну новинарну стрічку, кожну статтю, кожну пафосну замітку ти читаєш примружившись, і читаєш у першу чергу між рядків. А, прочитавши новину, набираєш певні номери, аби задати питання учасникам сюжету:
- Ну, тепер колись, як воно було НАСПРАВДІ?
- Нууууу... - мнеться учасник сюжету. - Ти ж понімаєш... Треба ж на камеру...
- І дєвочка симпатична, так? - регочу я.
- І дєвочка ж, да. Навіть у оцій касці "Преса" вона виглядала нічого.
- Що? Отам, на тій позиції, де ми шмигали в спідничках, кофточках і кепках, вона вдягала бронік з каскою? - дивуюсь я.
- Та їм інакше не можна. Їх покарають, коли без обладунку.

- О, здається, ти таки навчилась користуватись здоровою долею цинізму. - похихикує той, хто сидить на лівому плечі.
- Тьху на тебе тричі! - звично кишкаю йому я.

Насправді це жарт, дорогі мої колеги-журналісти. Такі далекі колеги, що сьогодні мене вже привітали з Днем журналіста аж один чоловік. Та й слава Богу, на всі дні "дякую" не наберешся.
Насправді я добряче знаю, що наші професії давно вже злились і стали майже однією. Що ви, журналісти, плавно стали волонтерами. І непогано справляєтесь з цією нагрузкою. А ми, волонтери, часом виконуємо журналістську роботу. І дехто так навострив пера, що вибився аж у блогери, ще один звір, жаль, що швидкопродажний. На відміну від журналістів та волонетрів, звісно (ще один жарт)

Насправді нам, волонтерам-журналістам, зовсім нескладно привітати вас, журналістів-волонтерів. Нехай вже цей день буде ваш, а день волонтера наш. Яка різниця, коли налити й випити - кому коньяк, кому віскі, а кому каву на ніч, ось як мені (схлипнула)
Важливо, що воюємо ми поруч. Тому бажаю вам єдиного - поменше залежати від політики редакції.

- Тю. Кхе-кхе-кхе... - аж вдавився той, хто сидить на лівому плечі. - Ну, ти сказала! Нє, дєвочка, тобі ще вчитись і вчитись цинізму. Ну, де це видано, щоб журналіст був незалежним від політики редакції? Скільки світ існує, я про таке не чув.
- Та киш ти! В мене тут тост, понімаєш... - сплюнула я через ліве плече, проганяючи отого найпершого у світі журналіста з рогами і хвостом.

- А касочку вдягни наступного разу. І бронік. - пробурмотів ще один найперший в світі журналіст.
Зручно всівся на правом у плечі, поправив німб і змахнув крилами.

і обидва нємєдлєнно випили.
https://www.facebook.com/diana.makarova.37/posts/1802317459828947

Реквізити Ф.О.Н.Ду Діани Макарової.