lenta_ua

РОЖЕВИЙ ПЛАНШЕТ

(присвячується Вікторія Дворецька Олександр Ільченко та іншим брутальним воїнам нашого фронту)

Він лишився останнім, після того як наш полпред в Германії викупив партію чергових планшетів.
Планшети закуповуються нами для відправки на фронт у величезних кількостях. Навіщо вони там? Кому там треба шаритись у соцмережах, дивитись фільми та гратись в танчики?
От ви смієтесь. Ми теж. Але ж існує ще величезна кількість людей, які не знають, чому так шалено потребує фронт цих планшетів. Чому кожен більш-менш серйозний волонтер вважає справою честі взяти участь у засіванні фронту цими штуками – і засівають! Хто масово, десятками та сотнями, хто одинично. Так і виходить, що коли у 14-15-х – планшетів, планшетів! – волав фронт, то зараз вже дають стримані кількості:
- Нам на батальйон пару штук, не треба більше.
- Ми планшетами забезпечені.
- Нам п’ять.

Оце ми розуміємо, оце робота йде. Але що ж там, на тих планшетах?
О, там багато цікавого. Там якраз те, що сильно допомагає воювати. І далі розглагольствувати я не буду. А буду розповідати про одним-однісінький рожевий планшет, який лишився у продажу, коли було вигребено усіх його товаришів – суворих, чорних, зелених, «чоловічих»
Подивився наш полпред на того рожевого бідосю та й запитав у нього подумки:
- Що, може й тебе купити?
- А купи. – каже йому у відповідь розумненький рожевий. – Я маю добру пам’ять, я зможу зберегти і показати масу інформації.
- Та я не сумніваюсь. – каже полпред. – Але ж твої товариші підуть на фронт. А куди тебе на фронт, такого рожевого?
- Дискримінація! – упевнено заявив Рожевий Планшет. – Дискримінація за кольором шкіри і навіть, підозрюю, тут має місце гендерна дискримінація.
- О, то ти дівчинка. – нарешті здогадався наш полпред.

І Рожевий Планшет трохи почервонів, але позицій не здав. Бо є такі дівчата, знаєте – чим більше вони засоромлюються, тим рішучішими стають.
- Ну, ходімо. – зітхнув наш полпред. – Стрибай сюди.
І кивнув, однією рукою відкриваючи сумку, другою відслинюючи гроші.

- Ой. Рожевий Планшет. – засміялись ми, відкриваючи посилку, яка прийшла до нас з Германії.
- Та от. Не встояв. – засоромився трохи наш полпред. – То ви його передайте комусь там… Ну, там…

Полпред був налаштований рішуче – бо бувають, знаєте, такі полпреди, які чим більше соромляться, тим рішучішими стають їх наміри. А ми пошкребли потилиці – бо, знаєте, ми уявили таку картину – ось ми приїздимо на фронт, ось виходить до нас брутальний командир, і ось ми вручаємо йому Рожевого Планшета. На цьому місці картина переставала клеїтись, бо ми починали реготати.
- То розіграйте мене у конкурсі! – з відчаєм запропонував Рожевий Планшет.

А в цьому було зерно – і ми тут же перестали реготати і почали згадувати.
Ми згадали, як привезли нам якось Рожеві Активні Навушники і Рожевий Ліхтарик. І ми жартома оголосили конкурс на найбрутальнішого воїна, якому дістанеться цей Рожевий Набір. І самі потім злякались від навали бажаючих.
Усі воїни були брутальними. Усі заслуговували на перемогу у цьому конкурсі – але такий вже цей рожевий колір, що перемога дісталась найхитрішому з найбрутальніших. Бо він вирішив, беручи бика за роги, особисто з’явитись у Ф.О.Н.Д.і, та ще й вдягнув для цього найбрутальнішу усвіті Рожеву Толстовку, або, як би сказали зараз – Рожеве Худі.

(знаєте, деякі Брутальні Воїни й досі на нас ображаються за те, що не їм дістались тоді Рожеві Навушники й Рожевий Ліхтарик)

І ми тут же оголосили конкурс на най-най-брутальнішого воїна, який отримає наш Рожевий Планшет.
- Ой… Мені ж треба. – сказала Віка Дика.

У військовій брутальності Віки нікому не приходилось сумніватись. Віка воювала з 14-го року, і якщо не вона, то хто? Хто, я вас питаю, міг брати участь у конкурсі Брутальних Воїнів?
Але Віка Дика якраз тоді прибула у відпустку, заради цієї відпустки перевдяглась у драні дівочі джинсики та милу футболку, потім навіть приміряла платтячко. І одразу перетворилась з Брутального Воїна на чарівну маленьку дівчинку.
- Ой… Мені ж теж треба. – пискнув Рожевий Планшет, побачивши Віку.

На тому конкурс і скінчився. Віка Дика відбула на фронт рука об руку з Рожевим Планшетом, і разом двійко цих дівчат повоювали ще пару років.

Що ти бачив і знав, Рожевий Планшете?
Які вибухи і яке коригування ти чув?
Чи капали на тебе слізки того брутального воїна – тієї маленької дівчинки, яка перенесла на своїх плечах найстрашніше, що може дати війна?
Ми не питали. Ми просто пішли на Нову пошту і отримали нашого Рожевого Планшета. Його нам вислала Віка, коли вже вийшла з тієї війни – вийшла, щоб нарешті лікуватись і збиратись з новими силами. Новими силами після старих втрат.

І ми, звичайно, не стали оголошувати новий конкурс на Найбрутальнішого Воїна. Бувають речі, які грають лише раз. Ну, нехай двічі. А ми просто взяли цього Рожевого Планшета і поклали до спеціальної планшетної коробки, потів вклали коробку в спеціальну фронтову машину, потім і самі сіли в ту машину – і поїхали в спеціальний рейс.
Отут мене вже занесло – бо рейс був самим звичайнісіньким. Лише планшетів було мало.

- Скажіть, а у вас, часом, нема планшету? – підскочив до нас хлопчик у такому місці, де ми якраз ділили апельсин.
- Ми ділили апельсин, багато нас, а він один… Розвідці дали потрібне, медикам дали медицину, штабу дали флешки, саперам дали… Що? – скинулась я.
- Планшет би. Дуже потрібно. – уперто повторив хлопчина.
- Планшетів мало. – знову пробурмотіла я.
- А мені дуже потрібно. – твердо сказав хлопець.

Бувають, знаєте, такі хлопці, які, чим складнішою стає ситуація – тим стають усе рішучішими.

- Рожевий, Рожевий… - прошепотів мені на вухо Павло Абрамов.

Так, Рожевий Планшет знову лишався один. Останній. Така вже була у нього доля.

- Йому дійсно потрібно? – голосно запитала я у оточуючих, пильно дивлячись на командира.
- Так. – твердо сказав командир.
- Так. – підтвердили оточуючі.

- Розумієш, у нас лише такий. – сказала я, поки Павло Абрамов діставав планшет із спец-коробки.
- Пофіг. Піде. – сказав упертий хлопчина.
- Але ж він рожевий. – зітхнули ми.
- Пофіг. – махнув головою хлопець.
- Його б треба сфотографувати. Це річ з історією. – сказала запитально я.
- Фотографуйте. – сказав хлопець.
- Ми сфотографуємо так, щоб не було видно обличчя. Ми завжди так фотографуємо.
- Пофіг. – сказав рішучий хлопець. – Можна і з обличчям.

Він притискав до грудей планшет, і я вже давно й сама розуміла, чому він так йому потрібен. Я знала вже напрямок, в якому працює цей хлопець.

Рожевий Планшет зручно влягся у руці цього хлопця, Санді клацнула фотозатвором, а я раптом зрозуміла, що без будь-яких конкурсів бачу перед собою воїна. Брутального чи ні – це вже зовсім неважливо.
Просто воїна.
- Працюй добре. – сказала я Рожевому Планшету. – Вікторії я передам привіт.

Рожевий Планшет щось муркнув мені у відповідь. Цей планшетик, здається, мав виключну здатність обирати собі правильних господарів – справжніх. Незважаючи на вік, на стать – справжніх.
І, мабуть, єдине, чого я зараз бажаю – щоб цей Рожевий Планшет повернувся колись до нас знову. І щоб його приніс до Ф.О.Н.Д.у оцей рішучий хлопчисько, живий та неушкоджений.