lenta_ua

Оцей момент...
Я бачила його безліч разів. І кожен раз я пильно спостерігаю за тим, як це починається, як народжується це коло…

Наприклад, так...

… вони прийшли до Ф.О.Н.Д.у як до себе додому – а це і є їх дім. І вони, паршивці, добре це знають.
Вони завжди попереджають про своє прибуття, найчастіше це звучить так:
- Ми до вас забіжімо, ви не проти?
- Що ви, коли ж я була проти. Забігайте.
- То відчиняйте, ми під воротами.

Ну, попередили ж. :)

Але цього разу я ретельно готувалась, бо зустріч була запланованою. У цей день мали приїхати командири. Досить високі командири, які свого часу встигли повоювати разом з ними, а потім пішли далі по своїх кар’єрних сходах. І тут слово кар’єра використане у самому благому сенсі. Ніколи і ніде не йде так швидко офіцерський зріст, як у країні, що перебуває в стані війни. І ці швидкі кар’єри – це насправді непогано. Нехай ростуть нові офіцери, обпалені й загартовані війною – а ці були саме такими. Нехай пошвидше витісняють зачереваніле тилове генеральство.

І групу цю я попередила про прибуття офіцерів, і дуже наголосила, що очікую саме такої зустрічі на Ельбі, між цими рядовими, сержантами, лейтенантами – і полковниками з певним досвідом, з теорією, підкріпленою практикою.
І коли усі автомобілі під’їхали й зустрілись майже одночасно, ніхто не здивувався. Точність, точність! – наполягала я. Саме в цих хлопців та чоловіків я вчусь точності, тому й від них того ж очікую.

Тим часом був ще в нас у гостях майстер фотографії. Він іноді приїздить до Ф.О.Н.Д.у, аби робити оту природню фотосесію, сесію без позування, яку я іноді вам показую під тегом «Один-день-Ф.О.Н.Д.у»

Був напоготові чайник і чай-кава з тортиком, був свіжий борщ для найголодніших, але коли усі ці гостьові течії зустрілись – питання кава-чай-тортик-борщ стало на задній план.
Бо хлопці одразу почали ставити питання. І командири почали формулювати зустрічні питання. І коли бліц-обмін питаннями було скінчено – мій товариш, полковник, у минулому командир цих хлопців, почав говорити. А я присіла в крісло і стала спостерігати, я навіть підморгнула фондерам, аби вони спостерігали разом зі мною. Бо ми дуже любимо цей момент.

Командир почав говорити, і його голос з розслаблено-вальяжного, яким вітався він зі мною, одразу зріс на тон і стиль, фрази миттю стали короткими, стислими, точними.
Командир став на крок від дверного пройому, займаючи позицію не посеред кімнати, але по осі, що ділить зал наш рівно навпіл. І хлопці тут же підтяглись і зформували навколо командира майже ідеальне півколо. Інший офіцер встав із стільця і теж зайняв своє місце у цьому півколі – місце, неначе спеціально лишене для нього. Жоден військовий не сидів - сиділи лише ми, цивільні. А всі вони стояли на більш-менш рівній відстані одне від одного, усі стояли не так щоб струнко, але одразу якось вільно витяглись, заклали руки за спину і почали слухати.

Наш фотограф, любитель геометрії у побудові знімку, захоплено дивився на все це – потім зробив порух до камери і злякано зиркнув на мене, запитально-стверджуюче похитавши головою, неначе промовляючи:
- Оцей чудовий кадр ми ж не маємо права знімати?
- О, ні, в жодному разі. – з посмішкою похитала головою я.

Командир говорив, хлопці уважно слухали. І фотограф зітхнув. Я й сама його розуміла – я не вперше бачила таке коло, та й то замилувано спостерігала за мізансценою.
- Який кадр пропадає! – знову похитав головою фотограф.
- І не кажи… - знову всміхнулась йому я.

… цивільні так не зроблять.
Навіть коли усім в компанії буде цікаво те, що говорить спікер – цивільні сядуть, вмостяться зручно, хтось підкладе під лікоть подушку, розвалившись на дивані, хтось інший сяде в позу лотоса на килимку, дівчатка обсядуть крісла витонченими гронами, підібгавши ніжки. Хтось пройде до чайника, аби слухати і тим часом робити каву й чай бажаючим.
Так зроблять цивільні.
Військові стануть в коло, оточивши вільним ланцюгом командира, вільно вирівняють спини, закладуть руки за спини і будуть мовчки слухати.
Але тут є одна особливість.
Якщо мова не йде про начитування бойової задачі, якщо це просто неформальна зустріч між такими ієрархічними щабелями – військові все одно не стануть в коло, якщо їм нецікава промова командира.
Якщо цей зайшлий командир говорить про Нецікаве, Непотрібне, Неактуальне…
якщо він просто з’явився отут і просто начитує або вичитує…
… він не отримає такого кола.

Я не командир. Я не військова. Мабуть, тому я помічаю ці дрібниці, моменти, які я так люблю.
Але від камери не заховаєшся. І оце фото дороге мені. У мене є ціла колекція подібних знімків. І я вже не пам’ятаю, про що тоді я говорила – мабуть, про щось актуальне й болюче для них усих – інакше чому я удостоїлась честі бути оточеною колом оцих військових?

І цю честь я збережу у своїй пам’яті.