![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
nazavzhdy posting in ![[community profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/community.png){kind=small}
lenta_uaДєло біло вєчєром, дєлать біло нєчєго...
Діло було давно, років з п'ятнадцять тому.
Компанія зібралась душевна, збита, часом навіть спита - тобто, усі знали точно, хто по коньяку і по якому саме, кому льодяну горілку, а хтось обрав портвейн, власне, той портвейн його згодом і згубив, а коньячні та горілчані вижили.
Ну, все було не так вже й страшно, принаймні я перехиляла тридцять грамів - а потім вже тихенько топила губи, роблячи вигляд, що огого, я ж теж тут, при збитій та спитій компанії. Я давно обрала для себе такий спосіб не виділятись серед алкогольних профі - одразу кулаком по столу грюк! Яке-таке вино? Горілки мені. А чи коньяку! Потім молодецьки хрясь тридцять грамів!
А потім вже ніхто уваги й не звертає, то ж роби що хочеш. Можна виливати у вазон. Колись, за серйозної розмови при серйозному столі так і робила - як та бідна пальма вижила, не уявляю.
Тут вазонів зроду не було, господар просив нічого такого йому не дарувати, бо в нього помре навіть кактус - але навколо були друзі, усі свої, то ж можна було просто топити губи і іноді піднімати бокал під тости, відіграючи хіба аж таку досвідчену поглотітєльніцу коньяку.
Дєло біло вєчєром, дєлать біло нєчєго - і раптом зайшла розмова про особистість, власне, про ті риси, які невідомо звідки беруться, але лишаються з людиною назавжди, що ти тій людині не роби.
Геть зайву скромність - тему задала я. Давно сповідуючи теорію домінуючої риси.
Я розповіла про людей-совість і людей-сумління. Привела приклади людей-підлість і людей-брехня. Людина-пуста-мрійливість і людина-скептицизм стали в шеренгу поруч. І спільнота зацікавилась.
Людину-турботу ми обрали одразу. Це був наш гостинний господар, слухняний син своєї єврейської мами і єврейського, це ж треба, тата. Людину-системний-погляд ми теж обрали одразу. Досить рідкісне явище, такі люди. Їх високо цінують і використовують в хвіст і гриву, якщо вони матимуть необережність явити свій системний погляд більше одного разу.
Далі йшли людина-чесність - дуже незручні люди-чесність, скажу вам чесно. Ще незручніші, аніж люди-брехня. І людину-пофіг ми теж знайшли одразу. Людина-пофіг кивнула, догризаючи куряче стегно і втупилась у завіконний вечір.
Лишалась я сама, і я про себе нагадала:
- А я хто? Яка у мене риса домінує над усіма?
Присутні здивовано втупились в мене, а тоді якось разом сказали:
- Мама...
- Здрасті. - аж вдавилась коньяком я. - Це не риса.
- Ще й яка. - відповіли мені.
І я тоді, пам'ятаю, дуже засмутилась. Я ж думала, я буду людина-елегантність там чи людина-тонкий-розум.
Я ж не терпіла оцих мамочок, які, народивши дитину, вже не мають жодної теми для розмови окрім своєї кровиночки - і, спілкуючись з людьми, переносять свої мамські навички на них.
Я ж жодним чином не була такою, мені ж і в голову не зайде раптом почати піклуватись про оточуючих - що вони, діти малі, щоб я про них ще піклувалась?
Та зі мною ж на будь-які теми, від вищої математики (при цьому я вмію уважно слухати і поважно кивати) до тонких особливостей хокею на траві серед дівчат після бобслею у Формулі-один (тут важливо вміти вчасно вдарити кулаком по столу чи барній стойці) - і тут я раптом мама. Домінуюча риса того, що й рисою не назвеш.
... Сповідуючи заперечення мамського, я ще влітку чотирнадцятого почала припиняти оце сюсюкальне "Хлопчики голі-босі"
Оці усі-пусі, оці "сонечка", "котики" по відношенню до військових я викреслювала де могла і сміялась з цього нещадно і нищівно. Які вони вам в біса хлопчики, і сонечка вони такі, що як загнуть часом матом, то й саме сонечко ледь з неба не рухне, а як підключать артилерію - то взагалі ховайсь, хто живий.
Трусики, шкарпеточки, пасочки, пиріжечки, вінегретики хлопчикам на фронтики - тьху на вас! - реготала я.
Я намагалась говорити як з рівними і з дядьком років за п'ятдесят, і з вісімнадцятирічним пацаном. Я не слюнявила сльозами їхні поранені кінцівки, голови, животи. І між нахмуритись чи посміхнутись я завжди обирала нахмуритись, та ще й серйозно покивати, коли говорять вони щось серйозне чи диктують списки потреб.
Сьогодні до мене зателефонували і сказали:
- І вітаємо вас з сьогоднішнім святом. Це ж ваше професійне свято. Мамо...
І я зареготала.
І у моєму реготі була і вдячність до них, і насмішка над собою. Бо як ти від себе не втікай, а куди ти дінешся від отого, домінуючого. Чого не замаскуєш, не заховаєш, як не старайся.
Ну. За домінуючі риси!
І опустила губи до уявного бокала з коньяком.
https://www.facebook.com/diana.makarova.37/posts/1778396485554378
Реквізити Ф.О.Н.Ду Діани Макарової.
Діло було давно, років з п'ятнадцять тому.
Компанія зібралась душевна, збита, часом навіть спита - тобто, усі знали точно, хто по коньяку і по якому саме, кому льодяну горілку, а хтось обрав портвейн, власне, той портвейн його згодом і згубив, а коньячні та горілчані вижили.
Ну, все було не так вже й страшно, принаймні я перехиляла тридцять грамів - а потім вже тихенько топила губи, роблячи вигляд, що огого, я ж теж тут, при збитій та спитій компанії. Я давно обрала для себе такий спосіб не виділятись серед алкогольних профі - одразу кулаком по столу грюк! Яке-таке вино? Горілки мені. А чи коньяку! Потім молодецьки хрясь тридцять грамів!
А потім вже ніхто уваги й не звертає, то ж роби що хочеш. Можна виливати у вазон. Колись, за серйозної розмови при серйозному столі так і робила - як та бідна пальма вижила, не уявляю.
Тут вазонів зроду не було, господар просив нічого такого йому не дарувати, бо в нього помре навіть кактус - але навколо були друзі, усі свої, то ж можна було просто топити губи і іноді піднімати бокал під тости, відіграючи хіба аж таку досвідчену поглотітєльніцу коньяку.
Дєло біло вєчєром, дєлать біло нєчєго - і раптом зайшла розмова про особистість, власне, про ті риси, які невідомо звідки беруться, але лишаються з людиною назавжди, що ти тій людині не роби.
Геть зайву скромність - тему задала я. Давно сповідуючи теорію домінуючої риси.
Я розповіла про людей-совість і людей-сумління. Привела приклади людей-підлість і людей-брехня. Людина-пуста-мрійливість і людина-скептицизм стали в шеренгу поруч. І спільнота зацікавилась.
Людину-турботу ми обрали одразу. Це був наш гостинний господар, слухняний син своєї єврейської мами і єврейського, це ж треба, тата. Людину-системний-погляд ми теж обрали одразу. Досить рідкісне явище, такі люди. Їх високо цінують і використовують в хвіст і гриву, якщо вони матимуть необережність явити свій системний погляд більше одного разу.
Далі йшли людина-чесність - дуже незручні люди-чесність, скажу вам чесно. Ще незручніші, аніж люди-брехня. І людину-пофіг ми теж знайшли одразу. Людина-пофіг кивнула, догризаючи куряче стегно і втупилась у завіконний вечір.
Лишалась я сама, і я про себе нагадала:
- А я хто? Яка у мене риса домінує над усіма?
Присутні здивовано втупились в мене, а тоді якось разом сказали:
- Мама...
- Здрасті. - аж вдавилась коньяком я. - Це не риса.
- Ще й яка. - відповіли мені.
І я тоді, пам'ятаю, дуже засмутилась. Я ж думала, я буду людина-елегантність там чи людина-тонкий-розум.
Я ж не терпіла оцих мамочок, які, народивши дитину, вже не мають жодної теми для розмови окрім своєї кровиночки - і, спілкуючись з людьми, переносять свої мамські навички на них.
Я ж жодним чином не була такою, мені ж і в голову не зайде раптом почати піклуватись про оточуючих - що вони, діти малі, щоб я про них ще піклувалась?
Та зі мною ж на будь-які теми, від вищої математики (при цьому я вмію уважно слухати і поважно кивати) до тонких особливостей хокею на траві серед дівчат після бобслею у Формулі-один (тут важливо вміти вчасно вдарити кулаком по столу чи барній стойці) - і тут я раптом мама. Домінуюча риса того, що й рисою не назвеш.
... Сповідуючи заперечення мамського, я ще влітку чотирнадцятого почала припиняти оце сюсюкальне "Хлопчики голі-босі"
Оці усі-пусі, оці "сонечка", "котики" по відношенню до військових я викреслювала де могла і сміялась з цього нещадно і нищівно. Які вони вам в біса хлопчики, і сонечка вони такі, що як загнуть часом матом, то й саме сонечко ледь з неба не рухне, а як підключать артилерію - то взагалі ховайсь, хто живий.
Трусики, шкарпеточки, пасочки, пиріжечки, вінегретики хлопчикам на фронтики - тьху на вас! - реготала я.
Я намагалась говорити як з рівними і з дядьком років за п'ятдесят, і з вісімнадцятирічним пацаном. Я не слюнявила сльозами їхні поранені кінцівки, голови, животи. І між нахмуритись чи посміхнутись я завжди обирала нахмуритись, та ще й серйозно покивати, коли говорять вони щось серйозне чи диктують списки потреб.
Сьогодні до мене зателефонували і сказали:
- І вітаємо вас з сьогоднішнім святом. Це ж ваше професійне свято. Мамо...
І я зареготала.
І у моєму реготі була і вдячність до них, і насмішка над собою. Бо як ти від себе не втікай, а куди ти дінешся від отого, домінуючого. Чого не замаскуєш, не заховаєш, як не старайся.
Ну. За домінуючі риси!
І опустила губи до уявного бокала з коньяком.
https://www.facebook.com/diana.makarova.37/posts/1778396485554378
Реквізити Ф.О.Н.Ду Діани Макарової.
