ФОНД Діани Макарової: Такі пости не пишуться в прайм тайм.

[nazavzhdy]

Такі пости не пишуться в прайм тайм.
Таке пишеться вночі. Коли лишаються в мережі ті, в кого безсоння, хто закоханий, а хтось не може заснути, бо необережно згадав раптом слова товариша, сказані давно колись…
… а слова ті товариш сказав та й пішов. І вже не повернувся. І носиш ти в собі ту дурню, той жарт, над яким ти тоді пореготав, не думаючи, що виявиться він останнім. Про це ж ніколи не думаєш. І носиш за собою ті слова, і згадуєш часом необережно, на порозі ночі – і тоді біла ніч безсоння тобі забезпечена.
Скільки вже було таких ночей. Скільки ще буде.

Це пишеться вночі, коли в мережі мало людей. Завтра цей пост піде вниз і основна маса читачів його не прочитає. І добре, і слава Богу. Бо це писати соромно – а як же соромно проживати це…

Це пишеться вночі, бо завтра, коли пост шугоне вниз і люди його навіть не помітять – помітять друзі. Ті, хто перечитує все, що ти наваяла. А раптом буде щось корисне чи цікаве?
Корисного не буде. Цікаве? – ну, таке…
Але друзям таке розказувати можна і треба.

… Пашка – він з нами з Карачуна. Вірніше, ми з ним.
Пашка – він був другом і Італійцю, і Ендрю, і тим, хто за чотири роки став ріднішим рідного. І саме Пашці я робила зустріч з Ендрю, викликавши одного на Новий Айдар зі Штормового, і другого із Щастя. Та півгодинна зустріч з Ендрю і виявилась для Пашки останньою.
Для нас теж.
Потому ми намагались бути ще ближче. Ті, що лишаються, завжди туляться одне до одного.
- Да, Пашенька. – схопила я трубку.
Я завжди хапаю трубку, коли він дзвонить. Щоб не пропустити дзвінок.
Я хапаю трубку, коли дзвонить будь-хто з фронту. Щоб раптом не пропустити дзвінок.
- Як це, ви не виключаєте телефон? – здивувалась моя лікарка. – І вночі?
- Ніколи. – твердо відповіла я і додала: - Ніколи протягом останніх чотирьох років.
- Так не можна. – засмутилась лікарка. – Ви повинні відпочивати.
- Я теж колись так думала. – сказала я. – Вирішила трохи відпочити і відключила телефон. І пропустила два дзвінки вночі.
- Ну, то передзвонили б вранці. – засміялась лікарка.
- Я й передзвонила. Але відповісти мені було вже нікому. – пояснила я. – І я й досі не знаю, що вони мені хотіли сказати, чому дзвонили, коли їх оточували і накривали градом. Тому я зараз не відключаю телефон. Ніколи.

Моя лікарка чомусь почервоніла і мовчки вийшла із палати.

- Привіт. – сказав Пашка в телефоні. – Здоров’я як?

Вони мене усі питають про здоров’я. А як здоров’я? Капець давно тому здоров’ю. Забили вщент моє здоров’я і ті міни, що відголоски ловила на свою бідову голову, і ті хвороби, що переносила на ногах на фронті. І ще коли-не-коли – так і нічого. А як березень, то ховайся в жито. Більше лежу, аніж сиджу. Більше сиджу, аніж ходжу. І так місяців зо два, доки не продихаюсь. І на ті два місяці просідає робота Ф.О.Н.Д.у, хоч ти як не старайся.
Щоправда, ми стараємось, знаючи те – і якраз на березень і квітень припадають найуспішніші наші звіти, найвеличніші наші закупки для фронту – але отак гасати по фронту як завше, я не можу. І тому дрібні заявки, тому бінокль, тому з сотню мішків, а тим би щось тепле, бо замерзають же хлопці – це не встигаємо. Отакий парадокс.
- Та ви відлежитесь. – кажуть мені друзі та читачі. – Та фронт від вас не втече. А вам би ви поздоровіти хоч трохи. Тоді й толку від роботи більше буде.
- А як не встигнеш що зробити? А як заявки не виконаємо? – у розпачі свого чотирьохрічного забігу по колу питаю я.
- Незамінних нема. – відповідають мені.

Можливо, вони й праві, але і злюсь я на своє здоров’я у таких випадках.
- Здоров’я як здоров’я. – відповіла я Пашці. – Повна хрєнь із здоров’ям. Кажи, що хотів?
- Та хотів попросити…
- Проси. – весело сказала я.

Я завжди стаю веселою, коли з ним говорю. Можливо, чуючи його голос, я завжди згадую, як довірливо він казав мені, схилившись з висот свого чималого зросту:
- І це ще… Знаєш, що привезіть мені? Або даже вишліть, щоб пошвидше. Мишоловки. Бо коли ці тварюки бігають по спальнику, я не можу. Мишей боюсь, понімаєш. Нічого так не боюся, як мишей.

Я тоді посмішку стримала, хоч і нелегко було.
Ми стояли біля спаленого будиночку. Він щойно показував, де їх накрило минулого тижня. Де був двохсотий, як погоріло все, що було в тому покинутому домі, який зайняли хлопці, вийшовши на цю позицію. Він вже подарував мені обгорілого ножичка. Ножик аж шелестів на вітрі крошевом жесті, в яку перетворився метал. А лінзу від оптики я підібрала на згарищі сама. Я все хочу зробити собі мідний перстень, в яку вставиться та лінзочка як неопалима купина. Оберіг такий.
І коли я приміряла до пальця ту лінзочку, коли дівчатка робили круглі очі, начебто жахаючись того згарища (дівчатка добре знають, коли робити круглі очі, я й сама б робила круглі очі поруч з тими біцепсами, з тими рельєфними спинами, але мені не можна, я в іншому статусі, я старий товариш, немолодий, до речі – нехай вже дівчатка тут самі розбираються з очима та біцепсами, а мені й лінзочки досить) а хлопці ставали обабіч нас так, щоб ненав’язливо закривати на дев’яту, бо саме звідти і гатили вночі, бо ми без броніків, а вони все ж в броні – тоді Пашка й сказав тихенько про мишей.
Я посмішку стримала, бо я й сама нічого не боюсь, окрім мишей – ну, ще пацюків, гадюк, трамваїв, переходити залізничне полотно, переходити дорогу, навіть по «зебрі», а також літаків, пароплавів, глибини, висоти і коли гинуть чи помирають рідні. Коли поруч канонада, теж не люблю. Стрілкову тріскотню теж чомусь не дуже полюбляю. І мишей, так.
Тому тепер, коли Пашка телефонує, завжди всміхаюсь.

- Проси. – весело сказала я.
- Там ета… Пацанчик там мій у госпіталі. Снайпер. Хороший такий пацанчик. Підлеглий мій був. Зовсім молодий. А хороший пацанчик. Ноги йому перебило. Так ви ета… зайдіть там до нього чи що? Мож, нада що йому?
- Зробимо, Паша. – відповіла я, не прибираючи з обличчя посмішки.

Ну, правда ж, нема потреби сумувати. Пацанчик живий, а ноги – то таке. Наші медики за ці чотири роки навчились дива робити з перебитими ногами, понівеченими тілами.
І я почала гадати, кого б з дівчаток вислати до госпіталя. До мені там нічого робити. Там є купа досвідчених волонтерів, вони справляються, наше ж діло - просто провідати. А для цього - усміхнені молоді двчата. Змученій немолодій особі не дуже будуть раді поранені бійці.

- Докладаю. – старанно сказала по телефону Женя. – Знайшла швидко. Дійсно, хороший пацанчик. Такий усміхнений. Йому було так незручно, що ми сполошились. Ноги перебиті, одну в Дніпрі навіть хотіли відрізати, та він не дав. А тут вже хірурги боряться за ногу. П’ять операції переніс, ще будуть. Потреби такі…
- Потреби напиши. Будемо думати, хто піде наступний. Що, ноутбук?
- Хоч поганенький. Просив. – сказала Женя.
- Охохо… Де ж ми йому візьмемо ноутбук. – вголос подумала я. – Ладно, щось придумаємо.

- До речі, нам би списки заявок привести до порядку. – сказав Абрамов.

Списки привести до порядку треба. Закінчується довгий лікарняний. Ми знову вже збираємось на фронт. Бачте, у мене останні два дні зовсім не було тих нападів, коли підкошуються ноги, руки не тримають навіть пачку сигарет – а це вже зовсім біда, коли руки сигарети не тримають, самі розумієте. Так от – останні два дні тримають. І ноги, і руки. Так що – на фронт, на фронт, нічого сачкувати – співає моя душа.
Списки, списки – вторить абрамовська сумлінність.

- Паєхалі! – весело махнула рукою я. – Терзай вже мене тими списками.

Я веселилась, всміхались Аня, Паша, Санді, Женя. Вони добре знають – коли я починаю отак всміхатись без причини і навіть без наслідку, це означає, що скоро трохи відійде хвороба. А це так, наче відпускають лещата, що тримали тебе два місяці нещадно.
І це класно, скажу я вам.

- Зроблено. А це не зроблено, це ми скоро приїдемо до хлопців і там вирішимо, що ще актуально, що ні. А це зроблено, викреслюємо. А ці… - приблизно так ми йшли за списками, лускаючи їх як насіння, жартуючи і всміхаючись одне одному.
- А це хто, я не знаю. – сказав Абрамов, зачитуючи заявку. – Такий-то і такий-то, снайпер. Просив бінокль, активні навушники і теплу форму. Це ми не встигли зробити.
- Я знаю, хто це. – сказала я.

Моя посмішка злетіла, як і не було. Я сиділа рівно, втупившись в стіну. Я не дивилась на команду.

- Це той, до кого Женя вчора ходила в госпіталь. – пояснила я.

Березнева була та заявка. Я отримала її саме тоді, коли вже ледве говорила. Коли не мала сил вже ні на що.
Я отримала ту заявку і не пустила її в роботу.
Бо тоді я вже не мала сил ні на що.
Ми встигли закупити автомобілі, купу оптики, ми відремонтували за той час купу транспорту для фронту - а цей бінокль, активні навушники і тепле щось, бо холодно лежати на снігу, не встигли ми зробити.
І це було так, як тоді, коли я відключила телефон в чотирнадцятому році…

Я згадала, як він казав в трубу:
- І якусь теплу форму. Бо довго лежати на снігу холодно. Я вже чого тільки не піддіваю, але холодно. І бінокль, якщо можна. І активні навушники.

Я не знаю, коли його було поранено. Я знаю також, що моєї провини в тому нема. Я просто не встигла. Я не залізна, я захворіла. Я не мала сил.
Але це було так, як ті два дзвінки, які я пропустила у чотирнадцятому році, коли відключила телефон…

То що ви кажете? Відпочити? Зачекати, доки виздоровію? Незамінних нема?
Мабуть що так. Але бачить Бог, як соромно писати мені цей пост. І як не можу я його НЕ писати.

… мені терміново потрібен ноутбук для пацанчика одного, з перебитими ногами. І він ще просив книжки по історії України.
Допоможіть мені, будь ласка.
Мені завтра їхати до нього в госпіталь...

https://www.facebook.com/diana.makarova.37/posts/1776474739079886

Реквізити Ф.О.Н.Ду Діани Макарової.