lenta_ua

Був стіл – довгий, дощатий.
Було щось на столі, якісь там пряники і солоні огірки. Чомусь саме так – і що стояло на столі, те й їли.
І була кружка з кавою – така гаряча кружка, що і в руках не втримаєш. Інші гріли руки кружками з чаєм. Чай заварили раніше і кружки встигли трохи охолонути.
Було вже не рано, і треба їхати, бо ворог тут зовсім поруч, дорога назад неспокійна, та й нічого робити нам, цивільним, та ще й надвечір тут, де вже готуються до бою. А бої тут майже щоночі.
І зовсім поруч, десь просто за огородами цього обійстя, вже давно гриміло, бухало і тріскотіло – але поїхати звідси ми ще не могли. Ми мусіли чекати…

… З’явились ми тут вже вдруге.
Вперше сталось спонтанно. Тобто, точка не була включеною до рейсу. Бо прозвучало у телефоні вже прямо в рейсі:
- Здрасті. А ви Ф.О.Н.Д. Діани Макарової? А можете допомогти нам оцим і оцим?
Можемо, чого ж не змогти – але спочатку ми з вами, хлопці, познайомимось. Бо щось ви такі тихі, що й взнати про вас ніде і ні в кого. А це може бути як добре, краще нікуди, і означає, що ви круті страшенно – так і погано, гірше нікуди, і означати може найпоганіше, що ви просто штани просиджуєте, неначе на війні, та без війни.
Всяко бува на фронті, отже, потрібно перевіряти.
Але потім ще один дзвінок:
- Доброго дня. А ви Ф.О.Н.Д.? Нам потрібно теє-то й цеє-то. Чи могли б ви привезти?
Могли б, але спочатку…
- Діано, щось вони якось купчаться в одному місці. А ми ж якраз туди і їдемо. До оцих наших…
- Точно. То Оці Наші можуть і знати, чи стоять там ці заявителі, та як вони воюють?
Дзвонимо до Оцих Наших:
- Їдемо. Зустрічайте.
- О, класно. А давайте, ми зустрінемось не в нас, а у суміжників. Ми з ними якось більше працюємо.
Ну, а вже коли приїхали до цих таємничих суміжників – виявилось, що усі вони дійсно там і купчаться. І що усі ці заявки з однієї точки. І Оці Наші теж там.
І пішло братання, і зустріч на Ельбі. Старанний та навмисний подив – це ж треба, який тісний наш фронт, одразу три заявки зустрілись у одному місці. І:
- А як ви взнали мій номер телефону?
- Та… В Інтернеті знайшли.
І стоять осторонь двоє Оцих Наших, і хитро посміхаються – а лишень зиркнеш на них, тут же посмішки сповзають, і скромно так йде колупання берцем у землі – а ми що, ми тут ні прі чьом. От дійсно замислишся, приховуючи посмішку – і де ж усі ці наші новенькі раптово взяли мій номер телефону?

Оці Наші йдуть фронтом чотири роки. І з одним з Цих Наших я нарешті зрозуміла різницю між «він мені як рідний» і «він мені рідний».
Ну, нехай не рідний. А двоюрідний чи навіть троюрідний – і ми це встановили одного літнього дня чотирнадцятого року, коли зайшов він у двері Ф.О.Н.Д.у, того найпершого й наменшого будиночку, в якому все і починалось ще з Майдану – і зупинився вражено, роздивляючись старі фотографії на стінах. А там – тато і мама мої молоді, бабусі мої, тітки та дядьки. Тобто, уся історія роду у фотографіях, пожовклих з часом.
- Оця фотографія, оцей чоловік на ній, він так схожий на мого батька… - сказав він.
- Це мій батько. – сказала я.
І потім ми вже встановили, хто кому сестра, хто кому тітка, а хто Василь там дядьку рідний Федір. Бач, як війна приносить зустріч зі своїми кревними. Нехай не рідними, нехай двоюрідним, чи навіть троюрідним – але ж своїм. Племінник тітоньку знайшов. А тітка, ясно, зустрілась з племінником.
Звичайно, тітка ладна була небо прихилити. Але цього він не потребував. Кликав на допомогу дуже рідко, а так все сам – є зарплатня, сам купить, сам збере собі і на спорядження, і на взуття та форму. А коли вже кликав – летіли ми до нього, і заявки виконували у першу чергу. І хто буде тітку за це засуджувати? Коли хлопець воює з перших днів і не збирається ту вОйну покидати. І воює добре. А коли дає рекомендації побратимам – рекомендаціям цим варто вірити.
То ж ми обнялись з Оцими Нашими і почали швиденько конспектувати заявки від нових своїх підопічних – а ті, у свою чергу, обережно приглядались до нас. Бо ці підрозділи взагалі обережні, хоч дійсно тихі та непомітні, інакше їм не можна - цих голими руками не візьмеш, посмішками не купиш, нехай це навіть посмішки наших чарівних Ріти та Санді, Ані та Жені.
Посмішка Паші, до речі, теж цінується, і зовсім не в чарівності тут річ – коли Паша всміхається, це означає, що заявлене в нас є, і ми можемо його швидко доставити. І хто більш-менш розібрався в нашій ієрархії – дуже… Дуже цінує посмішку від Паші.
А от від мене посмішки в такі моменти не сильно дочекаєшся. Я ділова і зосереджена, що капець. Я владно поводжу дланью, я суплюсь і думаю, довго думаю, перш ніж щось пообіцяти – бо як пообіцяєщ, мусиш зробити, хоч розбийся. Тож не спіши, а думай, думай, що ти можеш, а чого не дістанеш, хоч як там не крутись.

Та й потім поїхали ми далі, обійнявши всіх по черзі – і Оцього Свого, який легко й невимушено, однією своєю появою у моєму житті довів мені різницю між «як рідний» і «справді рідний». Бо вже давно розумієш, як тобі буде тяжко, коли щось з ними станеться, не приведи Господи – а як щось станеться з оцим, рідним, ну, нехай двоюрідним чи навіть троюрідним, то вже й не знаєш, як переживеш.

… поруч зі столом стояла дивна пічка, таке вже чудернацьке одоробло, але працювала відмінно, і Паша, видаючи те-се і ще трішечки всякого розсипом – приглядався до пічки, зрисовуючи подумки креслення. Бо буржуйки ми давно не возимо, але ж раптом саме цю і вирішимо склепати.
Санді фотографувала виставку дитячих малюнків, намагаючись викрутитись так, аби жодне хлопчаче обличчя не потрапило до кадру – а лише руки. Але якщо руки з татуюванням, то теж не варто. А хлопці вже несли гітару – і я тривожно прислухалась до гупання та тріскотні, кривилась, але кивком голови відпускала Санди до концерту експромтом. Туман вповзав до подвір’я, то ж грати та співати йшли до хати, гітару оберігаючи від вологи.
А далі знову треба було сидіти і чекати – а позаяк сидіти мовчки волонтерство не вміє, тож роботи вистачало…

… а вдруге до них їхали вже як до своїх, радіючи, що веземо щось, ба мали з собою все, що хлопці замовляли, та ще й з вершечком бонусним.
Сонце котилось за полудень, і про те можна було лише здогадуватись, бо сонце прикривали хмари. Хмари затягували небо з учорашнього вечора, і обіцяли чи то сніг чи дощ, чи просто мряку – бо хто там знає, що у цих південних степах обіцяють такі хмари?
Ми знали, ми. Ми виросли серед таких же степів, ми, кого давно було відірвано від батьківщини степової – дванадцятий рік щиро люблячи київські ліси та переліски, і зовсім не шкодуючи про давній наш переїзд, все ж іноді тужили за степом. Бо степ з людиною назавжди, якщо людина там народилась і там зростала. Бо що може бути кращим за степ – як не люби ти ліс чи море, чи там гори, а степ є степ…

Такими ж, як і тут, на півдні фронту, були наші рідні степи – бо що тієї різниці, кілометрів двісті-триста. І ось – такі ж сокирки, ті ж шавлії, зарості терену та шипшини, і ковила – давно вже вироджена тирса, в якій колись, кажуть, татарський невисокий коник міг заховатись разом з вершником, на погибель козацьким форпостам, смоляним хвигурам. А ось і залишки пагорбів, чи то від геодезичних знаків, чи ще від тих самих хвигур.
Тато мій був геодезистом, то розповідав, що геодезичні знаки досить часто ставили на вже існуючих степових могилах. І, хтозна, може, колись давно, ще до виникнення розділу геодезії як науки, стояли на тих могилах чудернацькі козацькі споруди – діжки, на тих діжках ще діжки, і так до головної, найвищої. Поруч драбина, дозорний на вершечку. І як забачить дозорний, що тирса стелеться дивно, торуючи доріжку чи навіть шлях – здіймай тривогу, козаче, кидай до бочок вогняний смолоскип, пали хвигуру, сам стрибай у сідло й скачи чимдуж – а дим вже на півнеба, і вже, дивись, палають наступні чудернацькі споруди – йде козачий СМС, працює рація форпостів, лягає тирса під ноги козацьких коней – дай Боже, щоб встигли добратись до своїх, а там і Січ близько.
І дим стелеться за спиною, над небокраєм, і поступово затягує небо – палають козацькі хвигури, йде знову ворог набігом на Україну. Скачи, козаче, до Січі, може, ще встигнеш. А ні, то приймеш бій. І тоді щасти тобі, козаче…

… Хмари, що йшли за нами, несли лише туман – і осідали важкою масою, прибиваючи куряву степової осінньої пилюки за кормою. Туман яром, туман долиною вставав над Кальміусом і зустрічались тут туман річний, щільний, з небесним легким, і разом вже беззвучно сварились нам услід, обіцяючи дорогу задню сиву, щільну і непросту – а хто бачив прості дороги на фронтах?
А задньою дорогою я називаю дорогу поворотну, ту ж саму, якою ми заходимо на позицію вдень і якою повертаємось найчастіше вночі. А коли повертатись з позиції дорогою іншою – то задньою вона уже не буде, а буде просто іншою дорогою.
Інша дорога була, але колись один комбат взяв з мене слово, що я ніколи більше нею не поїду – а слово, дане комбату, якого поважаєш, нехай порушить хто завгодно, але не я.
Тож йди на вихід лише задньою дорогою. І жодних імпровізів, чуєш? Бо твоя дорога може закінчитись отам, за вітряками, зрозуміла?
А той не був на півдні, хто не знає, що воно там, за тими вітряками, і чому вкрай небажано там опинитись.

Падав туман, сипалась зрідка мряка, коли під’їхали ми до знайомого дворища.
Коли вже обнялись з усіма – але зглядувались, шукаючи найріднішого – я племінника, Санді брата.
- Він скоро буде. – якось поспішно заспокоїв нас його товариш.
Ну, скоро то й скоро. Не варто питатись, де військовий, коли тобі одразу не сказали, де саме він зараз є. З різних причин. Він може бути отам, де пострілює й потріскує, а тобі не кажуть, бо знають про твоє хворе серце – щоправда, не знають ще, стільки те серце усього пережило. І що звичайним боєм його не дуже і злякаєш.
Він може бігти зараз до магазину, аби купити чогось смачненького до чаю – бо волонтери, звісно, привезли щось і самі, але ж і ми не ликом шиті, не в тім’я биті. Дівчат мусимо пригостити.
Він може… та де він лишень не може бути. Він може навіть спати зараз, після веселої ночі отам, за огородами обійстя.
Не лізь і не питай. Захочуть, то самі розкажуть. А не захочуть – нишкни і не розпитуй.

Збіглись. Виповзли, хто спав. Протерли очі. О, вже посміхнулись, здоровкаючись. Не кожен день дівчата приїздять, не завжди роздають, що кому потрібно, що хто замовляв, а що кому самі здогадались, і раптом вгадали.
Сидиш, чекаєш на каву. Приносять – втримати не можеш, ставиш на стіл. Щось розповідаєш, про щось розпитуєш, іноді пальцем торкаєшся кружки, чи прохолола. Дивні ці металеві солдатсько-похідні кружки. Наче не термос, а холоне в них все страшенно довго, як у наймоднішому термосі. І хтось помітив, як обережно ти торкаєш кружку, заходився чаклувати – приніс пластикові стакани, переливає, навіть дмухає.
Дівчата розщебетались. Не зважають на потріскування та вибухи. Дівчата ці теж до всього звикли. Та й правило працює – дивись на командира. Командир(ша) спокійний(на), отже, поки що турбуватись нічого. А командирша, у свою чергу, поглядує на місцевого командира.
Місцевий командир поводить себе різнопланово. Три плани я нарахувала, скоса зиркаючи.

План перший – волонтери. Побликує, як метушаться хлопці. Чи не занадто, і чи не замало – бо тут важлива певна міра, в якій і вдячність, і власна гордість. І не переборщити в жодному.
Нагодували, напоїли, добре. Тепер поглянути на те, що привезли. Що медику, що технікам, що всім сестрам по сергам, а братам по разуму. Знову ж, ось Паша, треба з ним стиха переговорити щодо запчастин, поглядаючи на мене – командир давно розібрався у ієрархії – чи кивну я на питання, а я кивати теж вмію непомітно, навіть не ворухнувши головою. Вловиш такий кивок – отже, будуть запчастини.

План другий – прислухатись до тріскотні одним вухом. Вухом другим вислухати швидку доповідь. Кивнути одному, другому – хлопці швидко здиміли і ось вже вискакують у спорядженні, але ще не йдуть, тут крутяться.
Я нарешті взяла до рук кружку з кавою. Отже, роблю висновок, готові йти на виручку, але ще не пора. Ті, наче, ще і самі можуть відбитись.

План третій – спровадити компанію волонтерську. Посиділи, здали привезене, взяли нові заявки, чаю випили – давайте-давайте, ходу звідси. Зараз тут буде трохи не до вас.
Я і сама це розумію. Встаю, дивлюсь на товариша мого племінника.
- Він скоро буде. – твердо каже товариш.
Командир киває – так, він скоро буде, ще трохи можна посидіти.
О, ось у мене йде дзвінок.
Племінник на зв’язку. Просить трохи зачекати. Він зараз звільниться і скоро-скоро буде.
Чекаємо.
Здається, тут є ще і четвертий план – зробити так, щоб ці дівчата ні про що таке не здогадались. Навіщо це дівчатам? Нехай сидять, щебечуть.
Дівчата трохи знизують плечима, роблять вигляд, що дійсно нічого не розуміють. Що ж, треба щебетати – будемо щебетати. Я посміхаюсь втішено – Боже, які розумні та досвідчені мої дівчата. Чи ж їм це вперше? Чи вони не розуміють, що іноді треба:
- почекати, доки закінчиться обстріл, і тоді вже ми поїдемо
- почекати, доки закінчиться бій, тоді до нас підійдуть ті, хто до цього був зайнятий справами, ми вигрузимо привезене, запишемо, ще треба ще, й поїдемо
- почекати, доки хтось з командирів прийме рішення. І далі слідувати за тим рішенням.
Що-що, а чекати ми всі давно навчились за чотири роки війни.
- О, а в нас ще є… - згадує Паша.
Він так старанно це згадує, що я ладна аплодувати. І командир, зацікавившись, відкладає усі свої забористі плани і йде до виходу з двору, до машин, аби подивитись, що там ще є. Я підморгую дівчатам – вони підстрибом летять фотографувати. Обережно, без облич, нехай там будуть лише руки. Як завжди.
Я п’ю каву. Нарешті вона охолола.
Хлопці старанно жартують, я всміхаюсь.

… і я ж не знаю достеменно, що там. То потім вже мені розкажуть, куди пішли і що збирались віджати, і що таки віджали, що палало потім за близьким обрієм – і як ледь не потрапили в оточення, як відбивались і попросили підмогу. І як підмога стояла на низькому старті, чекаючи на відмашку.
Ми пили каву й чай у цей час. Ми грали на гітарі, співали тим, хто залишався. Ми старанно робили вигляд, що не помічаємо цих задніх планів.
Ми просто чекали…

Я розмовляю з тими, на кого мене полишили. До мене підбігає Санді:
- Він вже тут. – швидко шепоче.
Я полишаю співрозмовника і швидким кроком виходжу з двору.
Туман упав на надвечір’я, на двір та вулицю - прозорий ще туман, прорізаний рідкою мрякою. Ми стоїмо поруч з машинами і дивимось у кінець вулиці.

… І коли в мене запитають колись, через роки, якою я запам’ятала цю війну – я відповім:
- Туман… Ми стоїмо біля воріт старого дому, оточивши брудні машини, запарковані поруч з ворітьми. Поруч стоїть готова до виходу група. Командир про щось стиха говорить з Пашею. Десь зовсім недалеко продовжується бій.
З того туману і від того бою, від кінця вулиці, йде, кульгаючи, страшенно брудний військовий. Йде, трохи втомлений. І ледь посміхається назустріч нам.

Буденний воїн. З такого небуденного, втім, звичного, бою.
Оця буденність як постійна готовність до бою – чи стало в мене слів, щоб змалювати вам її?

- Привіт, братику. – каже Санді і обіймає його.
- Привіт, племінничку. – кажу я, обіймаючи його.

І ми збираємось і їдемо. Ми все зробили. Сьогодні ми дочекались.
Ми стиха посміхаємось. Закінчується буденний день. Ми їдемо задньою дорогою крізь туман, пропахлий смертю. Жодної зорі на небі. Усі вийдуть живими з того бою. Ми дочекались – просто щоб обійняти і поїхати далі.

… палають хвигури по Україні.