lenta_ua

Перехрестя сакральні. Предки давно те знали.
- На перехрестях завше живе відьма. – казали нам в дитинстві.
Так і було.
Як стоять чотири хати, кожна на своєму куті умовного квадрата перехрестя – так якась з них точно буде відьмачою. І житиме там стара баба, зігнута і крива, а як помре – душа її втілиться у чорну кульгаву собачку, що шкірить зуби на кожного, хто йде вулицею. Точно, як баба та на лавочці сиділа і недобрим поглядом проводжала всіх, а часом ще й шипіла крізь три щербатих зуба:
- Повиряджались … Юпки вище колін. Бесстижі…
- Понапивались. Знову получку додому не доніс. Падлюка алкоголічєская …
А хата та на розстанях потім стоятиме порожня, бо діти після похорону баби заб’ють віконця хрест-навхрест та й поїдуть назавжди. І хату ту ніхто так і не купить. І лише чорна кульгава собачка шасне з-під ніг в кущі буйного нестриженого бузку, який поступово затягне увесь палісадник і закриє хату від сторонніх очей.
А собачка та буде вічною. Ти пам’ятатимеш її з дитинства, як запам’ятала і той похорон старої баби, коли для чогось тебе подружки затягли в ту чорну передупокійну хату – а там самі старі баби, сидять мовчки над труною і зиркають на вас, і цідять крізь щербаті роти:
- Повиряджались… Юпки вище колін. Кладіть свої квіти та йдіть вже…
І з того самого першого класу і аж до восьмого ти будеш обходити покинуту хату на перехресті. А потім поїдеш собі далі по світу, але, повертаючись додому, час від часу будеш зустрічати на розстанях ту кульгаву собачку і рахувати станеш її роки – десять, двадцять, тридцять, сорок…

Страшно? Отож бо…
Бо розстані – вони такі. І той, хто ставить хату на перехресті – мусить, мусить знати про сакральну силу перехрестя.

- А коли на перехресті ставлять блокпост? – питається екіпаж, перериваючи мій таємничий напівшепіт в темній-темній машині, що летить, підстрибуючи на ямах безлюдних фронтових доріг.
- Ну, блокпост... Блокпост і мусить стояти на перехресті. Більшість блокпостів і ставиться саме на розстанях. Але сакральні лише деякі з них. І не питайте, чому так водиться, не знаю…
- Та тут усе сакральне. – каже екіпаж.

Так, тут земля така – кров’ю полита, бідою побита. Якою б не була спокійною та милою, а за чотири буремних роки земля та хочеш чи не хочеш, а стане непростою.
Живою стала та земля. Ледь не говорить, а часом, здається, що й говорить. Часом – кричить.
Бо покажи мені камінь, який, завидівши такого горя, не оживе – нема такого каміння.
Нема таких земель.
А землі цієї тут зовсім і нічого. Неширока смуга східної частини України – по кількасот кілометрів туди-сюди – а накопичено на цих землях люду стільки, скільки й не знали ті землі у мирний час. І тісно тут цьому люду. Ні, ліктями не штовхаються, але як чхне хтось на півночі смуги – на півдні тут же побажають здоров’ячка, а хтось ще щастя, і діточок повну пелену. А хтось скаже, що не чхнув, а перднув. І тут же інший підхопить і уточнить – та ні, не перднув, ба навіть всрався.
Бо ж за чотири роки підрозділи шугають туди-сюди, ротаціями вже майже скрізь собі відмітки повиставляли, перезнайомились і здружились (посварились) з усіма суміжниками. А ти, волонтере, що ореш, ореш ту землю у всіх напрямках – і взагалі мусиш розкланюватись у відповідь на раптове, на блокпості:
- О, а ми вас знаємо! Ви проїздили, коли ми стояли отам-оночки… А потім ще он-тамочки…

Кланяємось.
Іноді воюємо. Це як на кого попадеш…

… - Волонтери? А волонтерські посвідчення є? – процідив красунчик, заглянувши до відчиненого вікна автобусу.
- Аякже. – відповіли ми хором і подали йому стосик паспортів.
- Паспорти я потім перевірю. Мені посвідчення. Волонтерські. – вимогливо-нетерпляче сказав красунчик.
- А це і є наші волонтерські посвідчення. – пояснила я. – Бо волонтером може бути кожен громадянин нашої країни, якому не байдужа наша. Українська. Армія.
Останнє я сказала з натиском – бо красунчик був якраз не армією, а представником МВС. Хоча батальйон його був досить бойовим, та й «мультікам», в якому він оце вимахувався перед нами, виглядав зношеним аж ніяк не на штабній роботі.
Від того стало ще противніше. Хлопче, ти ж явно воював, що ж ти оце тут мєнта із себе раптом корчиш?
- Ясно… - знову процідив він.
Але крити було нічим. Нема такого наказу, щоб волонтери обов’язково мали при собі якісь посвідчення. Хоч як там не збирались ввести згори ті правила – аж не вийшло. Тому й наказу не було.
Але був наказ не офіційний. І ментовські блокпости обов’язково запитувались про посвідчення. Ну, ми теж були вченими і обов’язково відігравали перед ними перфоманс з паспортами, як з найвищими волонтерськими посвідченнями. На тому й сходились. І вже при наступній зустрічі весело шкірились одне одному і махали ручками.

З цим щось не шкірилось і не складалось. Тим більше ручками аж ніяк не махалось.
Серйозне, навіть лихе, а втім, красиве мав обличчя, сволота. А люті очі бликали так, що уявлявся він таким собі махновцем від гуляйпольської славної голоти, неначе щойно зіскочив з тачанки, матюкнувся на їздового, перехрестився потім, виносячи хвалу пану Богу – і мерщій побіг до штабу, чи то лаятись «Пулємьот клинить, суки! Понабирали трофейних, «Максіма» давай!», чи просто звітуватись аж самому батьку Махно, гоп, куме, не журись.
І знала ж я достеменно, звідки ще зовсім нещодавно виліз той батальйон, і де їх крили, і якими вони звідти виповзали. І від того ще образливіше було – що ж ти, махновцю сраний, мєнта ото з себе ніяк не вичавиш?
А махновець вирішив натиснути, від злопам’яті скоріше всього:
- Ах, ви так? Добре. Оптика є? Коптери є?
- А як є, то що? – спитала я спокійно, та не без виклику.
- Нє положено. Здавайте сюди.
- Щас... – загудів екіпаж, порушуючи субординацію, бо коли командир починає розбори на блокпості, іншим не лізти, крапка.
- Ким не положено? Хто це сказав? – спитала я, даючи долонею відмашку як сигнал екіпажу – заткнутись всім, тут батько працює!
Чи то, вірніше, мати, Маруська-отаманша.
- Командуючий сектору сказав. Новий наказ. Волонтерів з оптикою та коптерами на передок не пропускати. Перемир’я у нас. – уперто вів своє жиган махновський, в обличчі виділось нахабно-переможне «а викусіть, а попріть проти наказу комсектору!».
- Копію наказу, прошу. – лагідно попросила я.
А коли отаманша Маруська просить лагідно – іноді й сам батько Махно задніх дає.
- Чего??? – вже зовсім почав бикувати махновець. – Щас обшук усього салону!
- Починай. – плавно повела рукою я десь позад себе, де коробки та мішки повнісінького багажного відсіку навалювались на другий пасажирський ряд.
Втім, другий ряд теж було завалено так, що стирчали з того військового збіжжя лише чарівні голівки наших дівчаток та часом проблискувало підле, засмагле нагло, літнє декольте.
Тим часом до красунчика-махновця наблизились товариші. Були такі ж, як він, польові й закіптюжені. І я продовжила:
- Оптику тобі здавати? Ах, оптику на передок не можна! А коли ти стояв у Трьохізбєнкі, кілька місяців тому, тобі, мать, теж оптика була непотрібна? А коли тебе там крили, що попару не находив, тобі біноклів теж було занадто, так, мабуть, і зайвими були? А коли ви виповзли звідти, голодні та брудні, хто вас годував? Хто вам півмашини їжі та води притяг? І заради чого? Щоб ти оце тут волонтерам руки викручував? – я говорила треновано, почавши стиха, плавно нарощуючи тембр і темп аж до гарчання.

Хлопці, що підтяглись і досі мовчки спостерігали, спохмурніли. Потім тицьнули нашого героя під ребра – нишкни. Не бачиш, ця тітка непроста, Маруська-отаманша, не інакше.
Але герой вже закипів.
- Коли я на передку стояв, я сам собі оптику купував!
І це було його помилкою.
- Ти купував, а я не міг. – вагомо сказав старший дядько, що вже давно супив брови на ту нашу перепалку. – А дівчата везуть груз на передок. Не чіпай дівчат.

І махнув нам рукою, чи то вибачаючись, чи то просто відпускаючи з Богом.
- Ми ще з тобою зустрінемось. Коли тобі буде потрібна допомога, ти мене згадаєш. – сказала я на прощання нашому махновцю.
Він пхикнув, наче тєльнік рвонув на грудях. А ми поїхали.

Але я теж ще та махновка. Я ж і сама гуляйпольськими степами бігала, коли ти, пацан, під стіл і пішки не ходив. Та мені папа з самого Гуляйполя собачку віз, і сказав, тицяючи до рук:
- Вважай, від самого батька Махно собака. – і підморгнув.
А я запишалась, бо з дитинства знала про славу славного міста Гуляйполя. Про звання славного батьки.
А у нас, махновців, негоже вважається, коли свої братішки на своїх же буровозять!
І я набрала кілька телефонних номерів. Я зателефонувала до волонтерів, які безпосередньо опікувались цим батальйоном та до командування сектору.
А за двадцять хвилин мені вже віддзвонювались і, регочучи, оповідали:
- А ми ж їхали за вами, ось щойно звідти. То дивимось, примчав комбат, вишикував увесь блокпост, щось їм втирає…
- От і добре, от і славно. – резюмували ми і далі собі поїхали степами та горами, аж до наступного блокпосту, де завжди відпочивала душа та серце, де очі наші втомлені відпочивали теж – бо чомусь на цьому блокпості збирались завжди найкрасивіші чоловічі особі нашого фронту, ба навіть в асортименті. Через кастінг їх туди набирали, чи що?
Блокпост Красунчик. Окраса наших північних рейсів.

Чи любите ви північні рейси фронту так, як любимо їх ми?
Чи сняться вам ті болота, де мчали ви у сутінках, тривожно поглядаючи направо, а потім, дорогою назад, наліво?
Чи вірили ви супроводжуючим – та не бійтесь, тут ДРГ майже не ходять! Майже…
Чи снились вам по тому малі потерчата і чи лишали ви їм хустку наступного рейду болотами – беріть, діточки, йдіть на небо, лиш не приходьте за нами уві сні. Бо болючі ті сни, бо втілене у вас, покинутих мамами та світом, все горе тих лісів, закинутих та забутих людьми як за миру так і по війні.
А чи наспівували ви тим кривеньким нехрещеним дітям колискову, кожного разу, коли брели через болота – «Гойда-гой-да-да… ніченька іде… Діточок малих спатоньки кладе…» - спіть, тільки спіть, не наробіть нам горя.
А чи летіли ви ямистими дорогами, де по праву руку ліс, і ліс по ліву руку, а попереду блокпост Сталінград з його страшними, спаленими, іржавими соснами, і вже темніє, отже, вертатись знову будемо вночі.
Чи перебігала вам дорогу кицька, а чи собачка, і чи влітали ви по тому в яму посеред дороги, і кусали кулаки собі, намагаючись вибити на місце диск і замінити колесо, тривожно поглядаючи обабіч, і не знати, радіти вам зустрічним фарам чи боятись їх?
Чи шепотіли вам ті сосни щось, що й самі не знали, чи заколисуючи, чи попереджаючи екіпаж?
Містичний край та Слобожанщина нашого фронту. Містичні ті болота, ті ліси. А які там яри – ох, краще б вам до них і не спускатись, особливо в грозу, коли й не знаєш, чи то дійсно гроза, чи то арта, а потім розумієш, що і те, і інше. І вже не знаєш, чого боятись більше, і, потремтівши трішки, зіщулившись, вирішуєш нічого вже не боятись – аж тут як гримне і як бахне, а тобі якраз лізти з того яру нагору, і чи варто, а все ж треба, бо ще трохи зливи, і ти вже не вилізеш, аж доки не просохне. А це кілька днів, не менше.

І коли повертаєшся з вильоту до тих країв, блокпост Красунчик зустрічає тебе як щастя, як запорука спокою. І як нагадування про те, що все, спокійно, вже минулось.
На сьогодні страшне минулось.
Жодного разу не було в нас проблем на блокпості Красунчик, з того самого найпершого спекотного літнього дня, коли зупинились ми на блокпості, показали усі паспорти, отримали «під козирок» від галантного перевіряючого та дозвіл їхати – аж не рухалась машина, і Катя, що сиділа за кермом, мрійливо дивилась десь поперед себе і трохи вбік.
- Їдемо, Катю. – обережно нагадала я.
- Нехай мене заарештують… - прошепотіла Катя, і усі ми, включаючи наш дівочий екіпаж і галантного перевіряючого, прив’язали погляди до траєкторії, викресленої катіним замріяним поглядом, і побачили, як стоїть на кучугурі, нахабно оголивши Давидового торса – та що там той Давід, він жирний бовдур поряд з цим – прекрасним, лисим, і в окулярах, у таких еротичних окулярах, з таким еротично голеним до блиску черепом – красунчик. І, здійнявши руки з ледь напруженими біцепсами й тріцепсами, тримаючи у тих руках відро – і обережно перехиляючи те відро, і прозора, крижана на погляд, вода ллється на сяючу маківку, на біцепси, тріцепси і дельтавидні – і стікає, паскуда… І так повільно стікає по стрункому торсу і прекрасним ногам, аж в берці…
… тут я збрехала, берців не було, а був він взутим у гумові капці.

Все інше правда, лише правда і нічого крім правди, інакше чому я розповідаю цю історію вам тут, здається, втретє?
І як нам називати цей блокпост, як не блокпост Красунчик?

Блокпост Красунчик – він і є той самий сакральний, що на розстанях. І, минаючи його, завжди зітхаємо ми. І ви б зітхали.
І їдемо далі.

… пройшов рік від тієї зустрічі, де ми стали до бою з жиганом, і я перемогла. Ми вже проїхали блокпост Красунчик, повертаючись з півночі нашого фронту, і під’їздили до блокпосту, де був у нас тоді двобій, ледь не тачанковий.
Машина, підкоряючись помаху руки постового, рушила з місця, блимаючи червоним і погасивши білий, включивши світло у салоні, все як годиться – підрулила до постового і стала. До салону зазирнув постовий з красивим і злим обличчям:
- Ага! – сказав він.
- Привіт. – відповіли ми, стримуючи посмішки.
Нагадую – пройшов рік. Але він пам’ятав.
- Ну, от для чого? – спитав махновець. – Для чого вам тоді треба було одразу викликати комбата?
- А щоб ти й надалі не викручував волонтерам руки. – пояснила я, екіпаж стримував регіт.
- Та що ж я, не людина? Та що ж так не по-людськи? – гірко запитав він.
Мені аж стало трішки соромно. Але виховний момент я пропустити не могла. Ріта теж. Вона мовчки взяла стос паспортів і простягла махновцю.
- Ет! Їдьте вже. – махнув він рукою.
Ми озирнулись. Постові злегка підсвічували ліхтарями. Старший чоловік стримував посмішку. Ми підморгнули йому, він підморгнув у відповідь.
І ми, махнувши рукою нашому махновцю, поїхали собі далі. І, сказати чесно – розреготались лише тоді, коли від’їхали на певну відстань.
- Рік пам’ятав! Цілезний рік! – переможно сказала Санді.
- А чо він? – невиразно, але вагомо буркнула Ріта.

… чи любите ви блокпости так, як любимо їх ми?
Усього тричі ставали ми до бою на наших же блокпостах – і тричі перемагали. Наші друзі кажуть у таких випадках:
- О, Ді знову зачистила блокпост.
- А чо вони? – невиразно, але вагомо відповідаю я.
Блокпости ці завжди однакові, які б там люди не стояли. І якщо лихий та неприступний блокпост – то які б підрозділи там не змінялись, стаючи вахтою – усі вони стають лихими та неприступними.
Блокпости славні і досвідчені, що володіють секретною майстерністю миттєвого фейс-контролю – будуть завжди такими, які б підрозділи на них не виходили. Місця намолені, чи що?
А вже блокпост синій, аватаровий – буде лишатись синім, хто б туди не вийшов, хоч підбирай ти склад з Таємної Спільноти Прихильників Повної й Беззаперечної Тверезості. І два з трьох, зачищених нами, блокпостів – було зачищено саме за аватарство. І хто скаже, що ми були неправими, коли п’яні тіла, ледь тримаючись на ногах, поводили стволами. І щоб я була проклятою, як не взнав мене колись один з них, вже тверезий до прозорості, і закричав:
- О, а я вас знаю!
- О, а звідки? – спитала я, хитро всміхаючись, бо взнала теж його одразу.
- Та так, зустрічались… - скромно опустив він очі.

Тісний наш фронт, такий тісний, що іноді навіть страшно – здається, ми усі давно одна сім’я.
Іноді весело до скону.
Іноді сумно. Коли збираємось ховати когось з своїх – і зустрічаємо там тих, кого й зовсім не думав зустріти – із зовсім інших підрозділів, з різних родів військ.
- А ми суміжниками стояли, тоді і подружились. – кажуть вони у відповідь на запитальні наші погляди.

І їдеш ти туди, у ту сім’ю, і сам не знаєш – неначе на роботу, а виходить, що як додому повертаєшся. І сам уже давно заплутався – так де твоя домівка? Там, де народився? Де зараз живеш? Чи в оцих, ще таких чужих нещодавно, краях…

… пройшов ще рік. Ми їхали на північ нашого фронту.
Ми були радісно збудженими, і досада разом з тим краяла наші серця. Рік не були ми у північних краях. Рік туга за північним фронтом рвала наші серця і душі. Не можна нам без півночі. Бо тут загинув наш найрідніший товариш, сюди ми повертаємось, неначе до нього в гості – отже, додому. Тому ми були радісними.
Досада хмурила моє чоло – бо знову, як і завжди, ми їхали туди у ніч. І, як не крути, а повертатись буде ніколи. І знову треба шукати нічліг у непривітних маленьких напівмістечках, напівселах півночі фронту.
Я думу думала. Заздалегідь я намагалась розрахувати дорогу на Щастя і до Станиці, потім назад – і розуміла, що до ночі повернутись не встигаємо.
- Красунчик… - розплились у посмішках мої дівчата.
Я стрепенулась.
Блокпост Красунчик, зустріч вперше за рік – заради такої приємності можна й відкласти гіркі думи.
Машина спинилась, звично підморгуючи червоним, погасивши біле, увімкнувши світло у салоні. Друга машина нашої маленької колони, наша чоловіча частина екіпажу, спинилась теж.
- Волонтери, дві машини, слідуємо на Щастя, до… - звично відтарабанила я.

Відтарабанити командним голосом дисципліновану доповідь для постового – це головне у спілкуванні з блокпостами. Якщо ти відпрацюєш спеціальний голос, якщо навчишся не збиватись у доповіді – дев’яносто процентів успіху забезпечено.
- Та знаю… - розплився у посмішці постовий.

Ми здивувались, але не дуже.
Ми рік не були тут, здавалось, нас би мали забути, та й ротації постійні, давно вже на блокпостах стоять інші люди – але ж блокпости північні, це не блокпости центру й півдня. Південь і центр забалувані волонтерами, там обози шастають щодня, там спробуй запам’ятати всіх. Не те на півночі. Тут волонтер – рідкісний залітний птах. Сюди не часто прокладають шлях волонтерські каравани.
- Візьмете подорожнього? – спитав військовий, відмахуючись від нашого стосика паспортів.
- Куди? – не стримала досади я.
Нічна дорога, невідомий подорожній – відмовити неможливо, тут транспорти не досить часті, а подорожньому треба допомогти, такий закон дороги. Але ж і небезпечно.
- Та недалеко, на Енний кілометр. – сказав військовий і додав, вірно трактуючи мою досаду – Та він наш, військовий, до магазину їздив. Ми його добре знаємо. Вони там стоять...
- Ок. – кивнула я. – Нехай сідає до задніх.
І сама вискочила з машини, аби попередити про таку оказію наших хлопців.
- А я вас знаю. – підійшов до мене подорожній, обтяжений продовольчими пакетами, і якось дивно, сумно всміхаючись, заглянув мені в обличчя.
Щось у його обличчі нам теж видалось знайомим – але він був у цивільному. А коли ти навіть рідного брата бачиш постійно у військовій формі – в цивільному ти його не впізнаєш.
Серед військових ходить анекдот «В частині оголосили карнавал. Усім з’явитись у цивільному. Ніхто нікого не впізнав»
- Емм? – невиразно спитала я, обережно всміхаючись йому назустріч.
- Ми воювали з вами колись. За оптику. – сказав він, і тут нарешті я зрозуміла, хто він.
Ті очі, виявляється, могли бути не такими вже лютими.
І десь поруч наче тихенько заіржали коні, і дзенькнув кулемет Максім, встановлений на тачанці. Стояв і винувато поміхався до мене жиган махновський.
Я повагалась лише мить.
- Ну, здрастуй, друже! – сказала я йому, зробила крок назустріч і ми обнялись так, як завжди обнімаються на фронті – права рука стиснула праву руку, ліві руки лягли на плечі і двічі ми поплескали по спинах одне одного.
Ми обнялись так, як обіймаються побратими, як обіймаються свої, зустрічаючи і беззаперечно впізнаючи своїх.
І він побіг у другу нашу машину.
А коли ми під’їхали до потрібного йому кілометра, я вискочила з машини, він підійшов до мене, і я сказала:
- Тобі ж далеко тут йти, давай, ми підвеземо.
- Недалеко, не переживайте. Я дійду. То вам іще далеко їхати, а ніч на дворі. – відповів він.
Потім повагався і сказав:
- Ви тоді мені сказали, що ми ще зустрінемось. І що коли мені потрібна буде допомога, я про вас згадаю. Бачте, так і вийшло. Як ви знали?
Ми усі знову посміхнулись йому у відповідь.
- І от що я думаю… От що не розумію… - сказав він знову. – Чому ви й досі їздите? Ви ж молоді, красиві. Вам же б у Києві сидіти, вам би…
- А ти чому? – спитала я.
- Я служу. Я пішов добровольцем. – відповів він. – Ця війна моя справа.
І обличчя його знову на мить стало злим і навіть лютим, а очі подивились крізь мене, далеко, туди, де в нього були рахунки, заради яких він тут.
- От і ми так. – відповіла я йому.
І ми знову обнялись. Він пішов сніговою дорогою наліво від того перехрестя, а ми поїхали дорогою сніжною далі, прямо.

- Він вибачився? – спитали в мене дівчата.
- Так. Він вибачився. Він знайшов слова. – сказала я, тихо посміхаючись.
І далі знову стала думати думу – де ж нам сьогодні ночувати, бо попереду чекало Щастя, потім Станиця, і як не крути, а ти назад не встигнеш.
Навіть на перехрестя.
На оці розстані, де завжди дивні зустрічі, і завжди ти розумієш, який тісний цей фронт. Як повертаються твої слова, і твої дії, через роки, через бої, через життя та смерті…

Ми їхали у темряву, глухою чорною ямистою дорогою півночі нашого фронту. Села обабіч дороги починались з хуторів, хутори – з окремих хат. Порожня чорна хата проплила за вікном нашого автобусу. З давно нестрижених кущів вистрибнула чорна кульгава собачка і перебігла нам дорогу.