lenta_ua

- Сьогодні Всесвітній День метеоролога. – сказав інтернет.
- Ага… - відповіла я інтернету.
Потім вийшла на ганок і подивилась у небо. Небо було ясним, десь далеко висів край покривала цірростратусів.

Тут річ у чому – я була метеорологом.
Колись давно я була метеорологом. Я була юною й завзятою. Я захоплено вивчала цирруси, альтокумулюси і німбостратуси. А більшого мені й не було потрібно, бо метеорологом була я аеропортовим, і якісь там оці температури та атмосферний тиск, ба навіть з вологістю – то до синоптиків, а нам би хмари порисувати та вчасно подати на диспетчерську.
Над нашим кабінетом другого поверху велично дулась смугаста куля, там був локатор, я його навіть бачила зсередини – але туди, до храму, мене водили зрідка, наше діло мале. Малювати, спостерігати, класифікувати хмари.

Коли мене прийняли на роботу, маленька жіночка з прекрасними і завжди сумними очима, взялась до мого інструктажу. Коли я вже підписала усі папери «туди не лізь, це не чіпай, на ВПП не забігай», вона підвела риску:
- І останнє. Ти повинна запам’ятати Два Головних правила Метеоролога, Який Працює в Аеропорту. Перше. Ніколи не закохуйся у льотчика. Вони завжди брешуть. Підправило – ніколи не закохуйся у льотчика, навіть коли тобі буде здаватись, що він не бреше. Зрозуміла?

На той час я вже знала, що моя майбутня начальниця була заміжня за льотчиком. І що очі її забули про посмішку саме з цього приводу. І я кивнула.

- А друге правило? – спитала я.
- Друге правило – завжди носи з собою парасольку.
- Чому? – здивувалась я.
Я ніколи не носила з собою парасольки, навіть коли виходила з дому у дійсну зливу.
- Тому що. – докладно, і без натяку на посмішку пояснила начальниця. – Бо бувають такі внутрімасові розвитки, коли ніхто не може спрогнозувати, звідки взялось те скупчення хмар. І ось вже йде дощ, усі ховаються під дашки ганків магазинів та до кафе, а ти йдеш собі по калюжах з парасолькою над головою, усі дивляться й думають – о, метеоролог йде…

Зовсім серйозно подала мені начальниця цей корпоративний жарт – я пирснула, і вже зовсім здивувалась, як вона може при тому не сміятись. Мабуть, дійсно не варто закохуватись у льотчиків.
І почалась робота.
Звичайно, ні про яку парасольку мови не було. До роботи я приїздила велосипедом, долаючи тринадцять кілометрів від нашого села до аеропорту. Заходила з тилу, з таємної нори під залізничною гілкою, потім пірнала у посадку, перетинала її широкою тропою – і зарулювала на подвір’я «шаріка». Зіскакувала з велосипеда, бігла до балкончика другого поверху і кричала:
- Ей, там, на палубі!
На палубі з’являлась маленька моя начальниця, вона спеціально ставала в одну зміну зі мною – в руках вона вже тримала відро з водою, до відра була прив’язана довга мотузка. Відро починало спускатись, начальниця травила мотузку, я внизу приймала відро до своїх засмаглих рук, ставила на землю, швидко знімала шортики і залишалась у купальнику – так-так, я тоді вдягала шорти прямо на купальник-маєчку, бо була спекотна весна, яка обіцяла перейти в пекельне літо, а коли ти їдеш в таких умовах запилюженим степом, нехай вранішня прохолода ще нагадує тобі про пристойну температуру ночі – ти все одно захочеш спинитись біля озерця десь по дорозі, зідрати з попи шорти і булькнути у воду. А потім як була, мокрісінька, влізти у шорти і гнати далі свій велосипед. Полегшення гарантується аж на п’ятнадцять хвилин.
Отже, я здирала шорти і перекидала на себе відро крижаної, щойно внесеної з колодязя, води. Потім стріпувалась як дворовий пес, мокрі коси метлялись і били худі ребра і мокру попу – знову влізала в шорти, хапала відро і йшла до колодязя. Таке було правило – витратив воду, набери тут же таку ж кількість. І після того вже спокійно йшла на другий поверх, відваживши руку з повним відром води, рахуючи металеві щаблі драбини – і, поставивши відро при вході, сідала до екрану, аби спостерігати та вивчати кумулюси, цірруси та прочій хмарний атлас.
Але небо було тихим і безхмарним. Рисунки хмар, навіть коли їх не було, в таких випадках здавались раз на чотири години. Тому я швидко ставала до другого завдання, яке ми з маленькою начальницею, порадившись, вирішили зробити разом.

Навколо будиночку з «шаріком» ріс спец-пирій. Ота височенна трава, страшний біч аеродромів. Траву ми мусіли косити самі. Усі жінки-городянки того робити, звісно, не вміли, тому до косовиці зазвичай ставав повний немолодий чоловік, єдиний наш мужчина в штаті. Коса стояла тут же, поруч з відром.
Косу я одразу обстежила, глузливо хмикнувши. Повний чоловік трохи знітився і пояснив, що він, звичайно, чув, що її треба якось точити, але…
Я перервала повчально і суворо:
- Не точити, а клепати. – і додала недбало – А покажіть косьбу.
Мужчина хапливо взяв косу, вийшов на подвір’я, замахнувся від плеча тією косою і хижо направив її на буйні трави вістрям до землі.
- Все ясно. – злегка презирливо сказала я.
І усі оточуючі раптом почали дивитись на мене з повагою і надією. Бо, чесно кажучи, що робити з тією травою вони не знали, благенька коса у парі з товстим чоловічком не справлялись, тому кожного місяця увесь колектив виходив на зрив тієї трави. А хто пробував рвати пирії – той тут же зрозумів, чому така надія була у поглядах моїх нових колег.
І на наступне чергування я привезла свою улюблену, відклепану й заточену косу. Везла я її, приторочену до велосипеда, і зустрічні велосипедисти, проносячиь повз мене спортивною кавалькадою, усі як один, оглядались і показували мені великі пальці.
- Коса з косою! – прокричав тренер, який, як і годиться, їхав позаду.
І я зареготала.

З кавалькадою спортивних велосипедистів я познайомилась, коли вперше виїхала на трасу, щоб їхати на перший свій робочий день на «шаріку»
Їхала собі на туристичному «Аїсту» - «Ото добрий вєлік, такий тягучий…» - казали пацани села, бо дійсно, великої швидкості він не давав, але на гірки витягував знатно – їхала задумлива, вдихала залишки нічної прохолоди, навіть не прохолоди, а так, відсутності спеки.
Аж раптом густий та смачний лясь долонею по моїй попі ледь не зніс мене з сідла. Я злякалась, втягла голову у плечі і закрутила педалі як могла швидше. Повз мене промчав велосипедист на високому витонченому велосипеді. Позаду зашуміло, наче злива на асфальт, або наче армада велосипедистів котить трасою. Я закрутила педалі ще швидше, але марно – елегантні спортивні велосипеди обганяли мене і кожен, буквально кожен велосипедист вважав обов’язковим ляснути мене по попі. Я крутила педалі і шалено ширила очі, мовчки і гнівно.

На другий ранок, ледь зачувши зливу на асфальті десь трохи позаду – я зіскочила з велосипеда і відвела його на край дороги. Армада мчала повз мене, регочучи трохи розчаровано. Я урочисто «дєлала ручкой». Тренер, що йшов останнім, трохи стишив хід і викинув долоню мені назустріч – «дай п’ять!» Я ляснула його долоню своєю, і з тих пір ми усі весело розкланювались на трасі, зустрічаючись ранками, за моїм графіком, день-на-три. А якось я побачила їх попереду. Армада того ранку виїхала раніше, чи то я спізнилась, але усі промчали, лишивши три велосипедиста і тренера. Вони скупчились біля хлопця, що напівлежав на траві узбіччя і тримався за ногу. Поруч стояли спортивні велосипеди, витончені та елегантні. Тренер хапливо намагався відірвати шматок футболки і лаяв тих, хто мав взяти аптечку і не взяв.
- Та не велосипедну я сказав, а нормальну аптечку! – репетував тренер. – Де аптечка? Чому не взяли?
Я під’їхала і спинилась. Відкинувши підніжку, яка могла утримати вертикаль мого двоколісного, такого неоковирного поруч з спортивними братами, я діловито почала порпатись в рюкзачку, якого завжди возила з собою. Рюкзак той був звичайним військовим вєщ-мішком. І завжди, на будь-яку погоду, там лежали:
- дощовий плащ-вітровка
- запасні штани, раптом дощ, а я у шортах, як ідіотка, тож миттю перевдягнусь, бо бувають такі, знаєте, «внутрімасові розвитки», коли ніхто дощу і не чекає, а він раптом пролився, усі у шортах, а я в штанах, усі ховаються і думають – О, метеоролог їде…
- мотузка
- ніж
- лосьйон та така-сяка косметика (це обов’язково)
- светрик
- бутерброд
- вода
- аптечка з бинтами, перекисом водню, зеленкою і ампулою анальгіну, про всяк випадок
Саме цю аптечку я й подала тренеру. Він швидко й ловко перев’язав поранену ногу бідоласі. Віддав мені аптечку і сказав, кивнувши своїм:
- Вчіться, салаги!
Я викинула йому назустріч долоню – «дай п’ять!», скочила у сідло і, запишавшись, потрюхала своїм тягучим вєліком далі, до таємної нори під залізницею, потім посадка, а ось і «шарік»

Отже, цього разу тренер прокричав мені:
- Коса з косою! – і ми усі пореготали на льоту.
Одна моя коса була дбайливо заправлена за ремінець шортів, друга – міцно приторочена до руля і сідла, над косою рамою.
На «шаріку» мене чекало два екзамена. Сьогодні я мусіла здати усі «кумулюси» та «альтокумулюси», а потім – косовиця.
На косовицю усі висипали надвір, хто на балкончик, хто у дворі, ба навіть вертольотчики з площадки, що була поруч з «шаріком», висипали зовні до критого дахом дворика і зайняли місця в тому атріумі.
Я вийшла на трави, сказала собі:
- Ну, не підкачай! – і повела косою.

Слухайте, оце ж вам лише здається, що то легко. А пирії, та ще й такі, вище коліна – то дуже нелегко. Тим більш опівдні, коли сонечко якраз над головою, і останні краплі роси випарувались вже шість годин тому. Дурня то була – давати виставу в такий час. Але нічна зміна затрималась спеціально, аби подивитись косовицю. І я не могла розчарувати нічну й денну зміни. Знову ж таки – вертольотчики, незважаючи на Перше правило Метеоролога, Який Працює в Аеропорту. Правило правилом – але ж, самі розумієте…
Косу готував мій чоловік, а він знався на косах. І він чудово розумів, що я буду змушена косити не коли треба (о четвертій ранку, або увечері), а коли знайду час – тому коса не підвела. Підвела я. Я не побачила кротовини, і перший замах коси закінчився залетом вістря у землю. Я почервоніла, зробила поправки на кротовини – і пішла.
Пирії лягали слухняно. Це, вочевидь, дійсно були якісь спец-аеродромні пирії. Вони лягали краще, аніж дикі пирії в степу за нашим селом, ба навіть коли замахуватись на них росяного ранку.
Пирії лягали, коса робила отой специфічний шурхіт, заради якого, власне, й робиться спортивна косьба, яку так полюбляв старий граф-літератор - даруючи оте найспецифічніше задоволення. І я прийшла до тями вже коли зайшла зі своїм покосом аж зовсім далеко, так, що аплодисменти від «шаріка» було ледь чутно.
Аплодували всі – моя начальниця і нові колеги, щасливі від того, що тепер не рвати їм ті трави голими руками. Аплодували вертольотчики, а повний дядечко, колега-метеоролог, аж долоні відбив, плескаючи азартно й втішено. Та обов'язкова косовиця, виходить, сильно його напружувала.

Аплодуваала собі і я, мовчки та тріумфально. Бо моя косьба була аж ніяк не спортивною, а найсамісінькою куркульською. Бо вдома стояли:
- корова
- бичок
- кози дорослі та козенята, кількістю тринадцять голів
Покосу навкого села майже не було. Село було просто робочим селищем, тому землі для сільскогосподарських угідь не мало. І кожен скотар села мусів гасати навколишніми селами, дорогами, посадками, аби вишукувати галявинки, підкошувати, перевозити свіжу траву мішками (а щоб же не вкрали), сушити, а тим часом знову гасати, шукати – або купувати сіно машинами.
Навколо ж «шаріка» було стільки трав, скільки мені й не снилось у мріях своїх. І усі ці скошені та висушені пирії обіцяно було віддати мені!
Сусід дядя Коля аж крекнув від заздрощів, коли я недбало похвалилась йому тією знахідкою.
Той самий дядя Коля, який реготав, коли я уперше вийшла на спільний покіс – коли сусідський колгосп віддав нам поле з отавою. Я дуже хвилювалась, адже мої тренувальні косовиці до того проходили лише при братові та чоловіку, десь на галявинах, узбіччях та під посадками. А тут, при громаді, одні чоловіки, і я – коса з косою. Скептично гмикали чоловіки, сміявся дядя Коля. Але коли пройшла я свою першу полосу і повернулась на межу, вкладаючи хвиля до хвилі підрослий еспарцет – дядя Коля пішов моїм покосом. Чоловіки потяглись за ним. Я закурила, тривожно поглядуючи на них, з досадою відмітила пару зрадницьких стеблинок, що встали над покосом.
Вони повернулись нешвидко. Постояли там, закрутили самокрутки з відбірного дядь-Коліного тютюну. За тим тютюном до нього у селі стояла черга.
Потім пішли назад, і все те мовчки. Підійшли до мене. Чоловік робив вигляд, що його вся та сцена не обходить, але хвилювався теж. не кожен день дружина здає екзамен, та ще такий.
- Молодець. Мужицький покіс! – важко опустив шкарубку долоню на моє голе мокре плече дядя Коля.
Я видихнула і простягла до нього руку – він безпомилково вклав в мою руку свою фірмову самокрутку. І я затяглась міцним тютюновим димом, ставлячи крапку позаду моєю жирної оцінки «відмінно»

- То тобі віддають покоси, та ще й зарплату за це платитимуть? – спитав тепер той дядя Коля недовірливо.
- Так. – відповіла я скромно.
І дядя Коля сердито сплюнув, скручуючи самокрутку і бурмочучи щось про єврейську кров.

Начальниця з радістю пішла на мою пропозицію – бо, крім того, що жителі «шаріка» мали видаляти ці трави, вони мусіли ще й позбавлятись копиць. Зазвичай до них приїздив бричкою дід з сусіднього села, милостиво згоджувався забрати «ваше некачествене сіно», метеорологи скидувались по «п’ятірці», дід недбало забирав мзду, грузив сіно на бричку і, незадоволено хмурячись, вйокав старій шкапі.
Я реготала, коли мені розказували про діда. Цього разу він приїхав бричкою, аби закріпити щорічні домовленості, побачивши акуратні копиці, дуже здивувався, коли ж взнав, що сіно тепер буде утилізовуватись іншими, і зовсім розгубився.
- Так як же ж… Так ми ж… - повторював він, тупцяючи під «шаріком»
Я якраз закінчила малювати хмари, яких і не було (але ж карту мусиш здати), збігла металевою драбиною донизу, взяла косу і вийшла на покіс. Коса блиснула на сонці, і розпочала свій чарівний шепіт.
- Ти диви… - пробурмотів дід.
Тоді вйокнув конячці, та ліниво почала переступати ногами, дід побрів поруч, не оглядаючись.
Сонце сповзало до горизонту. Ми з косою шепотіли одне до одного. І тут головне не забути про точку неповернення. Захопишся на косовиці – повернешся додомі вночі. Само собою наче й непогано, не їхати жарюкою – але вдома теж справи, корова недоєна, самі розумієте.
І, відірвавшись від моїх коханих пиріїв, окинула я поглядом покіс, зітхнула сумно і водночас радісно, розуміючи, що роботи ще багато, але і трав багато ж, і всі ці трави мої! – і пішла до двору, що під «шаріком»
Начальниця моя стояла на балконі, спостерігаючи за моєю роботою, не поспішаючи додому. Наша зміна скінчилась, але додому начальниця поспішала рідко.
- Так заворожує це косіння. Люблю дивитись, як ти це робиш. – сказала вона мені.
А я потяглась рукою до паркана, на який кинула шорти, виходячи у трави три години тому, в саму ще спеку.
Рука лапнула дошки. Я пильно подивилась на паркан. Шортів не було.
- Тааааак… - сказала я.
Начальниця звела брови і викликала на балкон нічну зміну. Товстий чоловічок вийшов на балкон, оцінив обстановку і перелякано сказав:
- Я не брав.
- Та це ясно. – злегка презирливо сказала начальниця.
Товстий чоловічок був сім’янин, підкаблучник і тютя.
- А вертольотчики приходили, просили води. – раптом згадав він.
- А в них води нема. – глузливо сказала начальниця, яка ненавиділа вертольотчиків чи не більше, ніж льотчиків.
- Сказали, скінчилась. – перелякано відрапортував товстун.
- У колодязі??? – засміялась жінка з нічної зміни, яка теж вийшла на балкон.
- Я пішла. – рішуче сказала моя начальниця, збігаючи залізною драбиною і направляючись до критого дворику вертольотчиків.
- Не треба. – зупинила я. – Без толку. Вони не віддадуть.
- Ага. – підтвердив чоловічок. – То ж вони хотіли подивитись, як ти додому поїдеш у купальнику.
- Щас… - сказала я загрозливо, підійшла до рюкзака, притороченого до велосипедного сідла, і дістала… ще одна шорти.
- Ну, ти даєш! – зареготала жінка з нічної зміни, і навіть моя начальниця злегка всміхнулась.

Вдягнена в інші, трохи довші й цупкіші шорти, я вирулювала з воріт нашого двору. Колеги посміхаючись дивились мені услід.
- А от я не розумію… - сказав товстенький чоловічок. – А якби вони вкрали ще й другі твої шорти… Що б ти робила?
Я зітхнула, скочила з сідла на землю, відкинула підніжку, забезпечуючи велосипеду вертикаль, попорпавшись у рюкзаку, дістала штани і продемонструвала їх колегам.
- Чукча не дурак, у чукчі ще й проїзний є. – сказала я.

Колеги реготали.
Реготала моя сумна начальниця і посміхалась я тому її дзвінкому реготу – отже, ти вмієш все-таки сміятись, з задоволенням думала я.
- Вчіться, салаги… - пробурмотіла я, проїжджаючи повз двір, де сиділи розчаровані вертольотчики.

Додому я все ж їхала при повному місяці. Я посміхалась, згадувала шепіт своєї стальної коси і думала про те, що за три дні на зміну мене повезе чоловік на нашому мотоциклі. Пора перевозити сіно. І, може, й сам покосить – бо як би я не старалась, яким би мужицьким не вважався мій покіс – а все ж чоловік викосить удвічі більше за той же час, тією ж косою.
Я їхала і мружилась. Бо ж хіба я знала, що за три дні, коли чоловік повезе мене на роботу, а сам за тим сіном – п’яний сусід наздожене нас своїм «Москвичом», вріжеться в бік, мене виб’є з сідла і потягне трасою.
І далі потягнуться довгих вісім років каліцтва та напівкаліцтва.
Мене заочно звільнять з посади метеоролога. Покоси докосить і перевезе додому мій чоловік. Допомогти грузити сіно до нього вийдуть дві наші зміни та навіть вертольотчики.
Моя начальниця прийде до мене в лікарню. Принесе троянди і цукерки. Жахнеться, побачивши синяк на півтіла та ногу, підвішену й обтяжену гирями. І піде, сумно всміхаючись мені на прощання.
А за півроку я випадково взнаю, що вона померла від пухлини у мізку.
Але кожного разу, поглядуючи в небо і класифікуючи хмари від ціррусів до кумулюсів, буду я згадувати її сумну посмішку, її смішні корпоративні настанови, той хмарний атлас, по якому вона мене навчала – і дні, коли я була метеорологом.