ФОНД Діани Макарової: ЛЮДИ

[nazavzhdy]

Мій тато мені з дитинства казав:
- Якщо стане зовсім погано у житті, йди до людей. Скрізь є люди. А люди завжди допоможуть.

… Я розкажу вам історію про людей. І це буде дуже сумна історія.
Але усе одно після неї хочеться жити і любити людей – навіть тим, хто їх ніколи не любив. Або розлюбив їх давно.
Я не була присутньою у цій історії з самого її початку. Але я знала про усе з самого початку, бо в інтернеті немає таємниць.
А прийшовши в цю історію вже ближче до її закінчення, я зробила що змогла. Бо більшого там зробити було неможливо.

… я прочитала пост. До Києва приїздить сім’я, вірніше, її частина – мама й син. Вони мали останню надію на київські лікарні. Хвороба сина була тяжкою й невиліковною.
Сім’я приїхала здалеку, з окупованого уламку нашої країни, за порятунком. На окупованій території лишилась ще частина сім’ї. І волонтери Києва зробили все, що змогли, аби хлопчик мав змогу пройти терапію, яка, можливо, могла його врятувати.
Поселення, госпіталізація, закупка дорогоцінних ампул – як те все відбувалось, я не знаю. Я прочитала, що приїхали, що лікуються. Отже, є надія. Та й закрила сторінку, пішовши далі у своїх справах. Та й усі так. Хтось помолився за одужання дитини, хтось швидше пролистнув, хтось зайшов до банкінгу та перерахував допомогу.
А за деякий час у мене задзвонив телефон:
- Привіт. У тебе є хтось у місті Ікс? – спитала волонтер, назвавши одне з прифронтових міст.
Нууу… Хтось десь на фронті у фронтового волонтера є завжди. А як не є, то знайдемо. А що, власне, потрібно?
І от що мені розповіли.

Дитина навіть не отримала повного курсу лікування. Медики закладу… виписали дитину з матір’ю для, як то кажуть, симптоматичного лікування. З огляду на цю страшну хворобу, перекладається приблизно так «їдьте додому, пора вмирати»
Мати була такою розгубленою, що навіть не подзвонила волонтерам, які опікувались сім’єю. А вже коли доїхала до фронту та вийшла з поїзда у місті Ікс і зрозуміла, що перехід на ТУ сторону неможливий - зовсім була у відчаю. Зателефонувала київським волонтерам і… на цьому в неї кінчився зв’язок. Сіла батарея.
Отже, ми мали такі відомості:
- десь у місті Ікс поблизу фронту мати з вмираючою дитиною, чи на вокзалі, чи де, ніхто не знає.
- їм треба терміново десь переночувати.
- якось треба їх знайти, а як це зробити, коли телефон не відповідає.
- назавтра треба вирішувати, як їм повертатись назад, до Києва, аби усе ж таки пройти увесь курс.
- а потім треба буде вирішувати, як їм повернутись назад. І в цьому були свої труднощі, бо при переході через КПВВ матір попередили, що в неї не вистачає одного документу – дозволу батька дитини.
- чи треба казати, що батька давно й слід охолонув, то ж дозвіл взяти ні в кого. Отже, дитину не пропустять на КПВВ, за усіма законами України, які є на сьогодні.
І ми засукали рукави.

… є в місті Ікс невелике кафе при дорозі. Смішні ціни, чудова кухня, привітна господиня - абсолютний симпатік українського воїнства.
Ми забігаємо до того кафе, коли пора обіду (а заодно сніданку та вечері, не забудемо про полудник, і все це одночасно) збігається у нас з маршрутом повз цей заклад.
А ми ж, коли у Зоні, то їмо добре як двічі, а то й один раз на день, і то пізно увечері. Ніколи, все ніколи.
А яка шурпа у тому кафе, ви навіть не уявляєте. І я звично ковтаю слину, наближаючись до нього. Те кафе для мене багато значить. Це – все, вийшли з небезпечних місць, все, вилізли з грязюк, все, ніч на дворі, нікуди сьогодні вже летіти, можна присісти та нарешті поїсти. І летімо, і мрію я про свою шурпу, найкращу в Зоні.
Аж тут біда. Шурпу їм лише я з екіпажів. А ніжним, тендітним Ріті й Санді, не кажучи вже про Аню, подай бульйончику. Бульйон у кафе не готують.
Зрештою не готували. Аж поки ми не домовились – а можна? А можна, ми зателефонуємо, коли вийдемо на трасу і знаємо, що будемо десь за півгодини, і замовимо телефоном порціонно бульйон?
- А можна, звичайно. – відповіли нам і навіть зраділи.
Та й ми зраділи. Ми завжди любимо, коли заклад повертається людським обличчям до клієнта. Та й бульйон у них непоганий, майже як шурпа… е, ні, краще за шурпу нічого не може бути.
- Ой, а я вас не міг бачити по телевізору? – колись спитався в мене бармен.
І я кивнула, здивувашись – виходить, мене, у тому моєму фронтовому стані, можна впізнати по телевізорному причесаному й старанно нафарбованому образчику.
- Ви ж волонтери? – спитали далі в нас.
І ми знову кивнули. Все, інкогніто було розкрито.
Але курячий бульйон був того вартий, я вже мовчу про шурпу. До того ж поруч з кафе функціонував невеликий мотель, і ця обставина нас іноді сильно виручала.
З тих пір я телефоную туди з дороги і кажу:
- Здрасті. Ми оті волонтери, що по бульйонам.
- І по шурпі. – відказують нам. – Звісно, пам’ятаємо. То скільки порцій бульйону і коли ви будете?

І це був перший номер людей з міста Ікс, який я набрала того вечора.
- Здрасті. Ми оті, що бульйон…
- Та конєшно. Ми ж помнимо! –в ідповіли нам. – То скільки бульйону сьогодні? І шурпа є, аякже.
- Ні-ні. Сьогодні ми у вас не будемо. У нас така проблема… - і я розповіла привітній господині історію, як могла коротко й стисло.
- Я підготую номер. – одразу сказала вона. – Вони будуть у теплому номері, і ми їх нагодуємо. Розкажіть їм, як їхати.

Їхати…
Як воно їхати з міста на трасу біля міста, з дитиною, яка вже настільки безсила. що й сидіти не може – і коли вони нарешті зарядять свій телефон? Де їх шукати?
- Я зараз думаю, як їх до вас доправити. – сказала я. – А гроші за номер та вечерю ми вам перешлемо на картку.
- Та що гроші… - зітхнула жінка. – Розберемось колись.
- Але ж у вас сьогодні, мабуть, раптом, концерт? – раптом згадала я.
Концерт був єдиним мінусом цієї тихої зазвичай місцини. Але у вечори, коли концерт – тиша збурювалась сабвуферами, і треба було мати залізні нерви, щоб спати поруч з тим галасом. Правда, ми спали. Коли ти у машину з ранку до вечора, і іноді немає сил, щоб роздягтись, дійшовши до ліжка – ти будеш спати при будь-яких гоцках.
Але ж не вмираюча дитина…
- Ой, да. Ой, це не можна. Дитині буде тяжко. – тут же стухла господиня. – А зараз ми вам передзвонимо.
Мені передзвонили за п’ять хвилин. Матері з дитиною було знайдено номер у іншому готелі, зовсім недалечко від центру міста Ікс, що розташоване так близько біля фронту.
Лишалось знайти тих матір та дитину.
- І їх би нагодувати. – говорила я.
- Ми розуміємо. Звичайно, нагодуємо. – відповідала мені вже зовсім незнайома жінка.
- А гроші ми вам перешлемо на картку. Ви дайте рахунок. – попросила я.
- Які ще гроші? – обурилась жінка, адміністратор готелю. – Щоб я з хворої дитини брала гроші. Та я кожного місяця на таких дітей засилаю допомогу. А тут гроші буду брати, що ви.
І я тільки розвела руками.
Лишалось дочекатись, коли та бідна змучена матір знайде, де зарядити свій телефон. А до того ми вже мусіли мати машину.
Спробуй знайти машину у місті Ікс, коли у тебе аж нікого особливо там немає. Крім військових, звичайно. І я зателефонувала до військових, коротко розповівши вводні дані.
- Отже, задача. Знайти матір та дитину у місті Ікс. – сказав мені командир. – Доправити їх по вказаній адресі. А завтра відвезти на КПВВ. Так?
- Трохи не так. – зам’ялась я. – Там, розумієте, така справа. У дитини нема дозволу від батька, а батька давно і слід прохолонув, тому…
- … тому їх не пропустять. – печально відповів командир. – Я вас зрозумів, будемо думати. Я зараз не в тому місті, але я перекидаю задачу на командира, який там. ось номер…

- Здравія бажаю. – сказав мені другий командир. – То ви вже знаєте, де вони? І скільки років хлопчику? Щоб мені легше було шукати.
- Ні. Телефон мовчить. Хлопчику чотирнадцять. Але повинні бути десь у районі вокзалу.
- Авто чи ж/д?
- Мать, що ж/д. Приїхали-то вони до міста Ікс поїздом. Дитина не дуже транспортабельна. Тому мусять сидіти десь на вокзалі.
- Задачу поняв. Виїжджаємо. – відрапортував командир.

Щоб ви зрозуміли – усі ці переговори зайняли рівно десять хвилин. До того ж і військові вже готували кімнату для тих змучених двох – про всяк випадок, раптом їм не сподобається в готелі.

- На зв’язку! Вони за зв’язку! Дзвони! – закричала мені у телефон київський волонтер, яка сиділа у цей час у Києві, кусаючи кулаки від люті на людей, які викидають дитину й матір у білий світ, просто вмирати.
- Вони на зв’язку! – пролунав другий дзвінок від слов’янського волонтера, який сидів в цей час далеко від міста Ікс, але теж у фронтовій Зоні і теж терзав телефон у пошуках виходу з ситуації.

- Задачу виконано! – за півгодини відрапортував мені командир.
- Вольно… - з полегшенням відповіла я. – Як вони там?
- Та готель хороший, і адміністратор одразу оточила їх увагою.
- А хлопчик? – спитала я.
- Та шо ж… Ніс я його. Йти він вже не міг. – зітхнув командир. – Зараз поїв і спить.
- Що будемо робити завтра? – спитала я.
- У мене є план… - сказав командир. – Але не по телефону. Я согласую з вищим командиром. Тоді скажу.

- Задачу виконано. – відрапортувала я київським волонтерам. – Поїли. Кімната тепла. Хлопчик спить. Військові думають, як їх переправити на ТУ сторону.
- Чудово. Тепер така задача. – сказали мені колеги. – Завтра їх треба притримати на місці до понеділка. Ми тут домовляємось з іншою клінікою.
- Ок. Я домовлюсь. – кивнула я.

Вночі хлопчику стало гірше, відкрилась кровотеча. Мати, яка була згодна повертатись до Києва, раптом заметушилась і почала проситись, аби їх швидше переправили додому.
- Я прошу вас пожити там день. Вам же там добре? – втретє умовляла я її, бубнячи в телефонну трубку.
- Добре. До нас тут такі уважні. – відповіда вона – Але я не можу. Він плаче і проситься додому. Я не можу… Ви розумієте, про що я…

Потім мені подзвонив командир.
- Вона права. – сказав він. – Їм треба їхати додому.
- Як??? – спитала я. – Їх не пропустять.
- У мене є план. – сказав уперто командир.
- Вона мати. Ми не маємо права. – сказали мені київські волонтери.
- Їм треба їхати. Я можу їх тут тримати, скільки потрібно. Але… - сказала адміністратор готелю.
- З Богом. – сказала я командиру.

І ці розмови зайняли не більше години.
Командир відрапортував ще за годину.
- Ну, все. Ми це зробили. – сказав він і по його голосу я чула, що він посміхається.
- Боже… Як? – посміхнулась я йому у відповідь.

Я посміхнулась йому з надією, що він почує мою посмішку у голосі так, як почула її в його голосі я.
- А так. Просто. – сказав він переможно.
- То в чому ж полягав ваш план? – ще ширше посміхнулась я.
- А в тому, що скрізь є люди. І всі все можуть зрозуміти. – пояснив він.
- Так. – відповіла твердо я.

- Вона вийшла на зв’язок! – зателефонувала мені київський волонтер, і по голосу її я чула, що вона посміхається. – Він нормально переніс дорогу додому, ожив, зараз сидить і навіть спілкується в комп’ютері.
- Слава Богу. – сказала я.
- І я тобі дуже вдячна. – сказала вона.
- А я вдячна людям. – посміхнулась я.
- Що ми винні за все це? – спитала вона.
- Аж ні копійки. – відповіла я. – Скрізь же люди…

А потім прийшла смерть.
Київська волонтер зателефонувала мені й сказала:
- Отже, я ще раз тобі вдячна за те, що ти зробила.
а я вже знала, що вона скаже наступне.
- Що ж, він помер вдома. – сказала я.

Я зателефонувала до двох командирів:
- Ми ще раз дякуємо вам за все.
і вони вже знали, що почують далі.
- Я боявся, що він помре ще у машині. Я не хотів вам казати. Він рвався додому, зрозуміло чому. І мама те розуміла.
- Так. – згодилась я.
- Що ж, він помер вдома. – сказав командир.

Я зателефонувала і подякувала знову господині кафе і адміністратору готелю.
- Що ж, але він помер вдома. – сказала адміністратор, а господиня кафе почала плакати.
- Не можна, щоб діти помирали. – сказала вона.
І ми усі згодились з нею. Навіть ті, хто не брав участі у цій розмові.

- Не можна, щоб діти помирали – сказала я собі, коли поклала трубку.
І раптом зрозуміла, що й досі не знаю його імені – хлопчика, який знав, що помирає і уперто йшов, аби померти вдома.
Хлопчика, який самим своїм життям та смертю нагадав мені просту істину, яку я знала все життя – скрізь є люди.
Люди завжди допоможуть.

https://www.facebook.com/diana.makarova.37/posts/1719509984776362

Реквізити Ф.О.Н.Ду Діани Макарової.