lenta_ua

Усі коробки та мішки надписано. Кому, куди. Видаються за списками. Списки завжди з собою. Видано – ставляться галочки. Заявку виконано. Заявку отримали.
Але є ще в наших багажниках такі коробки, які завжди викликають посмішку своїм написом «Дід Мороз»
І що воно таке за Дід Мороз? І чому він діє протягом року?

Дід Мороз – це винахід нашого перевізника 14-15 років Діда Мороза.
- І дайте мені ще насипом того-сього, а раптом знайду нові позиції? А раптом там щось потрібне? – сказав одного разу Дід Мороз.
Сказав якраз тоді, коли кожна позиція потребувала ВСЬОГО. І ми почали формувати йому мішки Діда Мороза. Там всякого насипом, чого згребли на складі, а раптом знадобиться. Ну, і щоб не переплутати з іншими адресними коробками, почали надписувати – «Дід Мороз»
Але з часом навіть ці мішки розподілились за цінностю. І ми почали надписувати – «Худий Дід Мороз», «Жирний Дід Мороз»

- Що ви ще потребуєте? Таке, що аж горить. – питаюсь на позиції, перш ніж прощатись.
- Горить? – замислюється, потім невпевнено. – Є така штука. От якби ви нам її дістали… Називається труба розвідника. Це така штука, тіпа перископа, ти в неї дивишся, а видно….

далі розказує, ми киваємо. Поняли, шо ж не понять? Труба розвідника – це така штука. От добре, хлопче, що ти пояснив, а то б ми й не знали. Наприкінці четвертого року війни.
Екіпаж дивиться на мене запитально, я подаю знак. Паша тихенько піднімається і йде до машини. Потім так же тихенько повертається.

- Ну, ок. Поїдемо ми, мабуть. – піднімаюсь я.
Чай-каву випили, з хлопцями поговорили, передачу вигрузили, нажартувались, фото зробили, прапори підписали – волонтерський мінімум виконано.
Екіпаж дивиться на мене запитально. Паша підходить близенько, тикає в руки коробку.

- Ах да, ось ще. Мало не забули. Іди сюди. – кажу оратору. – Тримай, козаче!
- А що це… О! Так це ж! – аплодисменти в студії, усі вражені, всі аплодують, ми скромно розкланюємось.
- Труба розвідника, так. Перевір.
- А як ви? А чом ви? А ви знали, так?
- Що знали?
- Що вона нам потрібна?

А кому вона не потрібна з таких як ти, козаче. Тому і возимо з собою певний запас ТР. І насправді усе просто – познайомитись поближче, навести справки у суміжників, взнати, як ці орли воюють, потім вислухати побажання – і дістати з коробок Діда Мороза те, що раптом в нас з собою є.
Труба розвідника – це «Жирний Дід Мороз» В Жирному Морозі може бути все, чого бажає душа вояка. Від батарейок до тепловізора. Ось було в нас таке, ось його ніхто ще не замовив, ось – а давай, візьмемо в рейс, а раптом, там знайдуться ті, що цієї жирноти конче потребують.
Худий Дід Мороз – там речі повсякденні. Фліски, шапки, шкарпетки. Які ми начебто давно не возимо на фронт, але якщо на складі вони стабільно є – то чом би і не вивезти?
Там медикаменти й вітаміни. Там кава й чай, і там цвяхи, валюта фронту.
Отак і відбувається це диво. Коли воїн виказує потребу і налаштовується чекати – поки ще ті волонтери доїдуть додому, поки оголосять збір, поки зберуть та куплять.
А ми тут такі – оппа! На, тримай, козаче!
І це звичайне диво. Обнаковенне чудо – як казали у нас в селі.
У цьому рейсі в нас кілька разів бували такі дива.

- А от би нам іще підсвіток. Є такі, знаєте, на бусоль? В нас трохи є, треба ще шість.
Екіпаж дивиться на мене, я зважую, чи дійсно потребують, чи краще відвеземо отим, у кого більші калібри. Можливо, тихо наводжу справки. Я маю тих, у кого можзу навести справки. Тоді ледь киваю Паші. Паша йде до машини, повертається – і аааахххх…
Тримай, козаче, свої підсвітки! Кажуть, ти всерйоз шариш по артилерії.

Або розмова з замкомбата.
Замкомбата приглядається, нахабним виглядати не хочеться, але ж потреби є.
- Кажіть. – питаю я.
дівчата готуються занотовувати.
- Нам би плівки. – починає замком.
- Рулон? – питаю я.
він хитає головою.
- Дамо два. – кажу я.
- Два вистачить. – широко всміхається він. – Далі нам би планшетів зо два.
- Даємо. – кажу я.
- Тоді я вже мовчу. – каже він, трохи вражений.
- Далі? Далі? – всміхаюсь я.
- Далі нам би… Можливо якось… Ну, може, у вас буде… Нам би автоінструментів.
Я киваю. Паша йде до машини, дістає пару рулонів плівки, два планшети – і автоінструмент в студію!
Оце працює Дід Мороз. Худий і Жирний.
Оце працює – запас біди не чинить, їсти не просить.
Оце працюють волонтерські склади, на яких, якщо поритись, і слона можна знайти. Ну, і нічого з нами не станеться, якщо ми час від часу будемо якусь частку тих складів брати з собою на фронти.

Чи значить це, що всі ті Дід-морозові мішки повертаються додому порожніми?
О, ні. Ми завжди веземо назад здачу Дід Мороза.
Бо ніхто зайвого не просить. Бо ніхто не бере «про запас», а бере рівно стільки, скільки потрібно. Бо дуже часто лунає:
- Так. Треба. Але, може, ви краще відвезете те все хлопцям, що стоять на передку?
- Тю. Так ви ж теж на передку!
- Та є ще передніші поперед нас. – сміються.

І оце «так, нам це треба, але краще відвезіть тим, хто стоїть передніше» - я стільки разів чула за ці чотири своїх роки на війні
Що, вважаю, оця фраза, оцей підхід і є найбільшим
найоголовнішим
звичайним дивом
нашого фронту.

І я ніколи не розуміла і не зрозумію оцих жалібних пєснєй «вони вимогателі», «вони просять те, що їм вже видають», «вони потім несуть те на базар»
Ну, так. Такі теж є. Але не працюйте з такими, та й по всьому. Працюйте з правильними хлопцями та дівчатами. І буде вам добре, і буде хороше вам на душах і у серцях.
Доведено Дідом Морозом. Худим і Жирним.

на фото якраз йдуть Дід-морозівські видачі.
І Аня біжить в поля у пошуках заправки для Дід-морозівського бензину :)