lenta_ua

Ви пам'ятаєте випадок, коли до нас звернулись бійці з проханням допомогти їм купити бронік для... собаки.
Так, для службової собаки, та навіть двох, які йдуть служити на фронт.
Бронік потрібен був хоч один. Але ж ціна кусалась. До того ж я, собачниця змалечку, і по духу, і по суті - не могла так легко розпорядитись грошима Ф.О.Н.Д.у, не порадившись з вами. І я дала пост, де описала проблему.
Я чекала:
- Та вообше вже подуріли волонтьори, вкладатись у собак, коли на людей не вистачає!
- Та нічого страшного, повоюють ті цуцики і без броніків!
Аж натомість ви відгукнулись так дружно, так злагоджено, і почали збирати гроші на бронік для собачої пари окремим рахунком.
Ми тоді зібрали гроші на бронік в рекордний строк, за пару годин. Бронежилет було замовлено, відправлено на фронт, собаки відслужили славно і повернулись додому - до речі, кобель усе ж таки повернувся з пораненням. Легкий трьохсотий, пошкодив лапу, уже все добре. Все це ми знали. Аж ось історія отримала продовження.

Одного дня до мене зателефонували і розповіли - собаки ці привели перше потомство. І кращого цуцика пропонується віддати нам. Просто у подарунок, з вдячності за чуйність.
- Ой... А мені лише сьогодні снилась німецька овчарка. Моя собака. - сказала Санді благально.
І я лише розвела руками.
- Годувати будете самі. - сказав папа, і це вселило надію.
Бо коли папа каже:
- Або я, або воно.
неважливо, що там "воно" - цуцик, котик, черепаха... То це означає, що папа буде довго думати.
Але коли папа каже - Годувати будете самі! - це означає, що він у глибині душі вже згоден і навіть вважає прибуття в дім чергового "воно" доцільним.

От так ми наволонтьорили кобеля німецької вівчарки.
От так ми, підло скориставшись вашою допомогою, нагороду за неї прийняли самі. Але ця чотирилапа "нагорода" звалилась на нас так несподівано і так вчасно, що сил не стало сказати ні. Бо була потреба у душах наших і в житті. Бо, мабуть, мріяли ми всі ще про одну собаку.
Не засуджуйте нас. Просто подивіться у ці карі очі, огляньте ті лапи, і зрозумійте, як "воно" миттєво взяло нас за душі, серця та інші органи, включаючи погризені капці.
Капці гризти почало одразу. Гарчати й гавкати на кожного, хто входить в дім, теж почалу одразу.
Отже, тепер ми зовсім спокійні. Карма і поки що безіменний кобель на стражі волонтерських складів, нашого спонтанного офісу, музею і, звичайно, наших душ.

Рости, новий фондер!