lenta_ua

У мене є кабінет.
Це особистий кабінет, і він завжди у мене є, який будинок ми б не знімали для Ф.О.Н.Д.у
Часом мій кабінет - окрема кімната з диваном, величезною шафою для медикаментів, коробками для архівів, коробками для бібліотеки Ф.О.Н.Д.у, диваном, на якому сплять гості Ф.О.Н.Д.у
Часом - це аж цілий куток у складській кімнаті Ф.О.Н.Д.у
Наразі мій кабінет знову окрема кімната з шафою для інструментів, шафою для архівів Ф.О.Н.Д.у, полицями для бібліотеки Ф.О.Н.Д.у, полицями для канцелярського начиння Ф.О.Н.Д.у, підшафним місцем для старих процесорів Ф.О.Н.Д.у, великою ванною, в якій плавають черепахи Ф.О.Н.Д.у - і все це у кімнаті чотири на чотири. І не питайте, як це все тут розміщується, бо я ж забула про диван! Диван для гостей Ф.О.Н.Д.у тут теж є.
Отже, до свого кабінету (куточок оцієї типу офісної кімнати Ф.О.Н.Д.у) я пробираюсь навшпиньки. Сідаю за славнозвісний ЦУП, посміхаюсь великому акваріуму з равликами (вже навіть не цікавтесь, як тут вліз цей акваріум, не знаю) і починаю роботу.
За спиною у мене дошка, яка ніколи не бува порожньою.

"Подзвонити В. з приводу...."
"Взяти документи у С. для лікування...."
"Забезпечити сім"ю М., хвора дитина..."
"Видано офіцеру №№№ бригади того-то стільки-то..."
і це дуже зручно,Є я вам скажу.
От сиджу я, руки на клавіатурі, телефон поруч, усі чотири. От я поговорила, крутнулась кріслом на півоберта, записала для пам"яті - знову розвернулась, знову працюю.

Але мені бува погано, тоді мене відтягують до спальні на другому поверсі і вкладують до ліжка. Моя дошка далеко, а працювати ж треба.
Тому я почала дублювати усі записи до блокноту.

Але тут наступає біда. Я не завжди згадую, що треба прочитати таблицю і блокнота. І я давно завела собі звичку перечитувати смс перед тим як лягти спати і вранці, лише прокинувшись. Бо усі заявки мені пишуть в смс.
- А чому ви нам нічого не вислали?
- А де ж твоя заявка, хлопче?
- Так я ж вам у вайбері написав!
- Та блін же ж, йоли-пали! Я не читаю вайбер! Я ж тобі чітко сказала, пиши смс!
- Так у вайбері зручніше.
- Кому зручніше? Тобі? Мені не зручніше. А хто повинен виконати твою заявку? Певно що я. Тоді чому ти пишеш як зручніше тобі, а виконання просиш у мене?

- А я ось вам написав у Телеграмі.
- А я ж казала, що лише смс.
- Так я ета... Я ж думав...

- А ми вам вислали заявку у месенджер.
- А ми вам вислали заявку до привату Ф.О.Н.Д.у.
- А я як просила зробити?
- Так ми ж ета...

Тому я вже змушена читати перед сном або коли прокинусь:
- таблицю
- блокнот
- смс
- вайбер
- телеграм
- приват сторінки
- мій приват
чекаю ще поштових листівок та голубиної/совиної пошти.
Про всяк випадок тримаю включеною рацію.
А щодо власного привату - там ваші поздоровлення. Там ваші вітальні листівки. І я вам вдячна. Я така вдячна...
Бо я ж тепер маю роботу - аби продертись крізь оті гіфочки, листівочки, які ви щедро розсилаєте усім своїм френдам розсилкою - знайти серед усього того чарівного анімаційного, блістающого водоспаду вітань щось серйозне і робоче буде дуже важко.

І я хапаюсь вже за голову. І тоді я прошу Санді попереджати мене про найголовніше.
Про всяк випадок я прошу ще й Аню.
Але вони теж не завжди вже встигають заглядати до своїх блокнотів. Тоді я йду до Паші.

Паша кожного вечора пише собі таку шпаргалку-нагадувалку. Там все за пунктами. Зробив пункт - викреслив. Коли шпаргалка вся закреслена, вона викидається. Я все хочу колись наловчитись, щоб викрадати ті шпаргалки. Просто для пам"яті. Аби колись, довгими мирними вечорами, зібравшись біля каміну, ми перечитували і сміялись.
Чи плакали. Тоді ж нам уже можна буде плакати?

Отже, я йду до Паші і прошу - а внеси-но, Паша, і мої пункти до своєї шпаргалки. Бо мені уже не допомагають ні таблиця, ні блокнот. Ні смс, ні вайбер, не говорячи вже про непролазні джунглі вітальних гіфочок.

Паша вносить мої пункти до своїх.
Паша поважно вносить мої пункти до своїх.
І......
... так, забуває мене попередити про мої пункти. Бо в нього й своїх стільки, що не продерешся без молотка, зубила та такої матері.

Карочє!
З весною я я починаю будівництво голуб'ятні.
Лише голубина пошта!
Коли голуб буде битись до мого вікна і стукати у раму дзьобом - я точно вже нічого не забуду.