ФОНД Діани Макарової: БЕРЦІ. Про очікування та віру.

[nazavzhdy]

БЕРЦІ.
Про очікування та віру.

Звідки вони з»явились на полиці, ніхто вже і не знав. Здавалося, вони завжди стояли там.
Пара чудових теплих берців, непоганої шкіри і зручної колодки – звичайно, це були не Лова і Біллі-Віллі, як нам писали в смс:
«І десять пар Біллі Віллі. Бо ми тут голі й босі»
Ми реготали над апетитами наших вояк. Але, розуміючи, що дійсно голі-босі – діло було ще в перші роки війни – замовляли партію українських берців з артелі «Рома з Кривого Рогу»
Рома був знатним чоботарем. Досі жалкуємо, що він не подався на тендер до Міноборони. Може, й ходила б зараз військова братія у берцях українського пошиву, простих, зручних, недорогих і чомусь дійсно теплих. Замість святкових, гарненьких, випущених за страшенно завищеними цінами, «свадєбних», як кажуть на фронті, Таланів.
Жартую, звісно. Хто б допустив до того тендера нашого Рому? Та й потужність чоботарської артелі була не та. Зовсім не та, аби взути всю армію. Так що шив собі Рома берці і висилав партіями – скільки хто замовить, скільки встигає пошити. І досі хлопці просять в нас тих берців, бо ось вже на третьому, четвертому році війни вони нарешті зносились.

Берці, що стояли на полиці нашого складу, були не від Роми. А від якогось, теж вітчизняного виробника, що клепав берці невеличкими партіями та продавав для фронту зі знижками. Доля їх була такою – хтось собі купив, не підійшли, прийшов до нас, перевзувся в ромині, а ці лишив – нехай стоять, може, комусь, підійдуть.
І лише після того, як той хтось пішов, взяли ми берці до рук, перевірили на пружність підошви, сунули руку всередину, мацаючи на теплість, а потім зазирнули на підошву – який же розмір?
Розмір був таким – для лівого берця 41, для правого 44.
- Мда… - сказали ми дружно.
- Викинути? – спитав хтось.
- Та ні, нехай стоять. – знизала плечима я.

Ноги у всіх різні, відомий факт. У мене, наприклад, ліва нога на півтора розміра менша, ніж права. Колись я навіть мала з цього приводу інвалідність, потім термін інвалідності скінчився, продовжувати не стала. Подумаєш, проблема – дві різні ноги. Вони у кожного, в принципі, неоднакові, починаючи з того, що одна ліва, друга права.
Правда, чекати на бійця з разючою відмінностю аж на три розміри, не приходилось – але нехай стоять. Їсти вони не просять.

Їсти берці не просили і були окрасою нашої взуттєвої полиці. Дуже часто їх смикали звідти:
- А ось поміряй ще оці! Дивись, непогані.
Боєць ковтав слину, ледь глянувши на берці, починав швиденько розуватись, аби приміряти – аж тут хтось з нас згадував, що то за берці і казав:
- Е, ні. Це ж оті, з різницею на три розміри.
І окраса полиці, так і не примірявшись на ноги, летіла знов до стелажа і зручненько ставала там.

Я не скажу, що так було усі чотири роки. О, ні, мабуть, ці берці в нас стояли років зо три, усього-навсього.
Мабуть, десятки жадібних очей впивались у них поглядом, руки тяглись до пари берців, ноги вже тупцювали, передчуваючи зручність, тепло, сухість – оце обов»язкове для пари взуття, яку боєць назве своєю.
- Та ні, це ж оті, що три розміри різниця. – згадував хтось.
І гасли очі, опускались руки, а ноги взувались знову в оте бєзобразіє, в якому до нас з»явився боєць.
Аж потім, з роками війни, бєзобразіє якось скінчилось. Талани сіли на військових ногах, хтось навіть почав їх хвалити. Комусь нога потіла, комусь ні. В когось мозолі, інші примінились носити без натоптування до каліцтва. Хтось вмів доглядати за тими свайбовими чоботями для фронту, хтось так і не навчився – але проблема взуття на фронті різко почала спадати. І ми, полегшено зітхнувши, вивільнили гроші, що кидали на взуття, для інших фронтових закупок.

Взуттєвий стелаж ще в нас стояв. Залишки берців йшли хлопцям та дівчатам на підмінку. Кількість пар танула з роками, аж доки стелаж взуттєвий не змінився просто взуттєвою полицею. І наші берці – лівий 41 розміру, правий 44 – як і раніше, стояли там окрасою.

- Значить так. Полартекові кофти, дві штуки. Фіолетові кальсони, одні. Вітаміни три упаковки, перчатки одна пара. – діловито записувала я видане бійцю.
- І берці. Можна? – молитвенно склавши руки, які вчепились мертвою хваткою в берці, спитав боєць.
- Та бери. – сказала я.
- Ой, спасібо. Бо я ж не можу в тих Таланах. Ноги у мене проблемні. – повторював боєць, а сам аж сяяв від щастя.

Бо той не був на фронті, якщо не розуміє – взуття є головним пунктом в спорядженні бійця. А правильно підібране взуття – то запорука здоров»я і успіху військової операції. Наш на фронті був довго, тому розумів і сяяв.
Проблемні ноги – це вже розуміла я. Я, наприклад, навіть капці ношу аж до повного рвання навпіл – бо підібрати щось на мої ноги дуже важко, від чоботів до капців. І коли щастя є, коли нарешті ти підібрав своє – носиш до скону. Бо кожна нова пара – то нові проблеми проблемних ніг.

- Міряв? – спитала неуважно я.
- Правий поміряв, для мене головне, аби правий підійшов. – казав боєць, притискаючи берці до грудей.
- Лівий би теж поміряв. – машинально радила я, а сама тим часом відшукувала трекінгові шкарпетки, і де вони тут ділись, на цьому складі чорта знайдеш, а того, що потрібно, ніколи нема під рукою.
- Ні-ні, я вже не буду вас затримувати. – метушився боєць, мабуть, боявся, що я передумаю.

- … і берці. Класна пара, і звідки вони у нас взялись. – доповідала я Паші, коли той повернувся увечері з закупок.
- Берці? Чорні. З отаким шеврончиком, да? – спитав налякано Паша.
- Так. – кивнула я, ще нічого не розуміючи.
- На дві ноги міряв? – спитав Паша.
- На одну… - ще не розуміючи, сказала я.
- Б… - сказав Паша.
- Ой. – сказала я.
- Зараз перевірю. – сказав Паша і побіг до складу.

Так. Боєць забрав саме ті берці. Оту пару з лівим 41-м, правим 44-м.
А це вже було погано. Це була рекламація. Ми уявили розчарування бійця, коли він приміряє обидв пари – і ми вже уявляли ті гроші, які ми повинні будемо вкласти у нову пару берців. Бо, сказавши А, треба говорити й Б. І якщо ми допустили рекламацію – ми змушені будемо компенсувати.
Такий у нас був закон. І він виконувався бездоганно.

Тут треба зрозуміти.
Якби боєць не взяв у нас взуття – ми б нічого й не були йому винні. Але якщо вже взяв, приміряв і побачив, що не підходять – ми мусімо купити йому пару підходящих.
Ще одна примітка – у нас нічого не купується. Усі чотири роки військовим фронту все видається безкоштовно.
Але рекламація є рекламацією. Ти поманив людину, дав їй надію – ти мусиш ту надію тепер і підтримувати.
І Паша сів до комп»ютера, аби навести швидко справки – у яку ціну зараз йдуть пристойні берці.
А я з жахом сіла до комп»ютера, очікуючи болю, сліз і горя у приваті:
- А я узяв у вас ті берці, а вони виявились різнимиииииии…
Я готувалась втішати, вибачатись і завіряти, що на оті проблемні ноги ми таки знайдемо пристойні берці.

Натомість на екрані раптом висвітилось: «Вас упомянули в посте». І я, увібравши голову у плечі, пішла дивитись, хто ж там мене поминає і що він хоче мені сказати прилюдно.

«І Діані Макаровій і Ф.О.Н.Д.у дякую! За все-все-все і за оці чудові берці!» - лунало бквами на повну гучність від екрану.
- Гм… - здивувалась я.
- Мабуть, він ще не приміряв той лівий. – здогадалась я.
і написала обережний комент:
- А з тією парою берців усе нормально?
- Та не нормально, а просто чудово! – писали мені у відповідь. – Це найкращі у світі берці, вони наче на мене шились!

Я здивувалась ще більше. І пішла вже до привату – бо питання зустрічі бійця та берців є дуже інтимним питанням. Я радше буду обговорювати кальсони у відкритому просторі, ніж берці – святу, святу тему для кожного, хто розуміє.

- Скажи, а ти приміряв обидва берця? – спитала я у бійця в приваті.
- Та що там приміряв! Я вже у них ходжу! – вигукував боєць. – Кажу ж вам, вони наче на мене шились.
- Хм… - продовжила я далі обережно. – Тут таке діло. Ті берці в нас на різні ноги.
- Так в мене різні ноги. – вигукнув боєць. - Одна ліва, друга права, гигигиги…
- Та ні. Там все набагато гірше. Лівий берць має 41-й розмір, а правий 44-й. І тут одне з двох. Або у тебе настільки різні ноги…
- Або написане не відповідає дійсності. – закінчив за мене боєць. – Ці берці майже однакові. Там хіба піврозміра різниці.
- Ага… - сказала я.
- Так… - сказала я.
- То все нормально? – спитала я.
- Та кажу ж вам, усе чудово.

І я пішла задуманоо до Паші.
- Тобто. Усі ці роки. Ніхто не здогадався приміряти обидва берці. – констатувала я. – А різниця була лише у напису на підошві?
- нуууу… Берці різні. – констатував Паша.
- Різні. Але, виходить, не настільки? Не на три розміри?
- Виходить, так. – зареготали ми.

«Написаному вірити!» - ми в цю мантру давно не вірили. І давно звикли перевіряти все, що написане. Хоча б і на підошві. І, так – Паша приміряв на себе колись обидва берці. Сказав, що один вільний, інший тисне. Отже, дійсно берці різні. Ми не врахували, що різні хіба на піврозміру.
А тут прийшов боєць з таки дійсно різними ногами. Хіба на піврозміру. І зорі стали. І склалась доля. Маленька різність берців компенсувалась різністю ніг.
Хіба на піврозміру.
Не 41-й і 44-й, як було написано – а ми чомусь повірили.

Моралі у цій байці не буде.
Не буде навіть сумної коди.
Скаче наш боєць в новеньких берцях десь по фронту. Зустрілись душі і стопи – бійця, який чекав на зустріч з тими берцями три роки – і берців, які стояли собі скромненько на полиці, чекаючи на свого, лише свого господаря.

А вам і нам наука – коли раптом зустрінете ви пару взуття, де буде написано – один 41-й, другий 44-й – не поспішайте вірити. А взуйте обидва. І гарненько тупніть.
Можливо, помилка не в тому, що в одну пару склали різні берці. А в тому, що хтось щось помилково написав на тій підошві. То що ж, всім вірити?

… і взагалі – не поспішайте вірити на слово. Нікому. навіть гарненьким берцям.

https://www.facebook.com/diana.makarova.37/posts/1663958466998181?notif_id=1516536739095470¬if_t=notify_me&ref=notif

Реквізити Ф.О.Н.Ду Діани Макарової.