lenta_ua

Я не знаю, де була б наша Україна і наш фронт без них - українців, що живуть в інших країнах, діаспорян, потомків переселенців...
В нас вже чотири роки працює й діє наш австралійський клуб. Ми жартома називаємо його австралійським філіалом Ф.О.Н.Д.у
Німецький філіал - то наша права й ліва руки, і ноги наші, і іноді навіть наш мозок.
Французи та Італія шлють нам дорогоцінні речі.
Канада...

Ось про Канаду окремо. Там мої друзі. Там мій брат. І це завжди допомога Ф.О.Н.Д.у
Аж ось на одному з інтерв"ю у Києві...
... але по порядку.
Сидимо ми разом з Pavlo Abramov перед студією, чекаємо, доки закінчиться попереднє інтерв"ю. А ми завжди намагаємось приїхати трохи раніше. Бо мій мандраж ще з довоєнно-журналістських часів:
- Ооооо, прямий ефір! Аааааа, гість спізнюється! - так просто ж не минається.
І, аби не народжувати мандражу у колег - я завжди приходжу трохи раніше. Спокійно, мовляв, ми вже тут, що, чи не важко нам почекати десять хвилин, зовсім не важко, заодно ми прислухаємось до допиту, взнаємо, кого там зараз допитують і розпитують перед мікрофоном, вслухаємось, чи зубастий та кровожерливий наш сьогоднішній ведучий ефіру, чи налаштований миролюбиво - Nota bene, кровожерливість я люблю, лише тоді ефір чарівний, коли зубастий журналіст впивається тобі в горлянку і вовтузить тебе, мов Бобік цяцьку, а ти відбиваєшся, і кулаком йому в криваву пащеку, і ось вже ти стоїш над ним і лапою його, лапою, і зуби шкіриш...

ой, пробачте, захопилась.
Якраз таким був ефір в той день, і спікер перед мікрофоном, що йшов перед нами, щось гаряче розказував в ефірі.
- Ок. - схвально покивала головою я. - Люблю гарячих спікерів.

Аж тут і він сам вилетів зі студії, і спітнілий ведучий йшов за ним.
- О, а ось і наша Діана Макарова! - вигукнув ведучий, представляючи мене спікеру. - Це волонтер.
- Ага! - вигукнув спікер. - Ви волонтер? Я теж, але з Канади! А що ви поставляєте на фронт?

і далі два волонтера вже тузили одне одного, прощупуючи рід волонтерських занять - а ведучий закушував губу, показуючи на годинника, ось-ось мав початись вже тепер мій ефір.

- А от іще навушники! - заволав канадський колега.
- Активні? - напружилась я.
І мене можна зрозуміти. Рідко який волонтер не зробить стійку на словосполучення - "активні навушники"
Ведучий занурив руки у густу шевелюру.
Годинник стиха натякнув.
- Чекайте мене тут. Я скоро! - вигукнула я. - Я усього на півгодини.

І побігла в радіорубку.
Так потім і вийшло, що ми пішли пити каву. Потім розговорились вже зовсім. Потім, сама не знаю як, я вициганила у Річарда примірник навушників. І він, теж сам не зна як, пообіцяв нам партію, але вже виславши з Канади.
Коротше, йшла звичайна волонтерська розмова.
:)
Багато хто нам обіцяє. Роблять не всі. Але Річард не забув.

І ось ми маємо.
І відповідаємо:

- Привіт тобі, Канадо! Дякуємо вам, українці.
Навушники готуються до мандрівки на фронт. А цей прапор відправляється у музей Ф.О.Н.Д.у - там є вже австралійський та німецький, там є вже один канадійський, там поки що нема французького, там скоро буде польський. Там, там...

Там - Україна.
Де б вона не була. Де б не жила. Що б не робила у цей час - чи спала на тій стороні земної кулі, чи лишень прокидалась, як на отій стороні, ну, знаєте, напевно - чи ось сиділа б перед комп"ютером, розказуючи вам про одну справу.
Про один біль.
Одну біду для різних-різних українців на всьому світі.
Дякуємо, Richard Hareychuk
дякуємо, українці!