lenta_ua

- А ким ви були до війни? – спитали ми у бійця, сидячи у затишному дворику непоганого будинку поруч з самісінькою передовою.
Ви знаєте, таке буває – сидиш в дворі, тут виноградні лози, хрущі над вишнями – але ти розумієш, що це є сама передова. Саме отут десь недалеко позиція, і може прилетіти. І прилітає.
- Художником я був. – знизав плечима боєць.
- Художники не бувають в минулому. – зареготали ми. – Показуйте ж хутчіше свої твори.
- Я не малюю. Я буду малювати після війни. – відповів нам боєць.

Ми перестали усміхатись. Усі замовкли.
А боєць крекнув, встав, вийшов кудись і повернувся з двома картинами, намальованими на дошках, відбитих із снарядного ящика.
- А можна?... А хоч одну? – чудово розуміючи своє нахабство, усе ж не витримали ми.
А Санді так ніжно, так благально подивилась на картини, що боєць тут же подарував їй обидві.
- Може, вам фарби привезти? Пензлі та папір? – спитали ми.
- Я не малюю. – уперто відповів художник. – Я буду малювати після війни.
І ми вже тут промовчали.

- … А можна ще попросити вас про мольберт? - спитав у мене перед рейсом інший боєць
- Мольберт?
У відповідь боєць вислав малюнок. Малюнок був непоганим.
Ох ти, біда ж яка. То ти не лише стріляєш, а ще й малюєш. Ну, в такому разі мольберт був просто необхідним.
І ми поїхали до магазину, саме перед рейсом, і купили мольберт.
Нам треба було якраз до того магазину, бо ми все ж вирішили купити й привезти фарби, пензлі та папір для першого нашого художника.
І ми купили фарбу, купили пензлі та папір.

Двоє художників чекали на нас у рейсі. А йшли ми за Гоголем, а йшли ми з черевичками для Оксани, і такі Пацюки зустрічались нам по дорозі, такі Чуби, такі Солохи та чорти з відьмами – що великий та ужасний, започаткувавший школу фентезі в Україні, тобто, сам Микола Васильович позаздрив би нам.
Двоє художників не знали, що ми веземо для них. А ми везли нехитрий той художній скарб, і крихкого, стрункого Мольберта було дбайливо викладено на саму гору волонтерського збіжжя.
Мольберт поводив себе скромно і ненав"язливо, лише час від часу валився з багажного відсіку на нацгвардійців на блокпостах, коли ті просили відкрити наш автобус та показати, що ми веземо.
Але оскільки на нацгвардійців валились спершу наші ведмедики – то за Мольберт ті вже і не питали.
- А кому ви ведмедів возите? – дивувались нацгвардійці.
- Собі. – бурчала я у відповідь. – Ми без ведмедів на фронт не їздимо. Ми з ними спимо.
- аааааа… - казали нацгвардійці, чомусь вони завжди це кажуть з повагою і деяким острахом, можливо, вони вважають нас трохи ненормальними, а з ненормальними треба говорити обережно та м"яко.
- Ага… - констатував старший по блокпосту і відпускав нас з Богом.
То ж до Мольберта за такими розкладами питань вже навіть і не виникало. А ми ішли далі по фронту, пильно вдивляючись в дорогу у пошуках Вакул.
Нам так потрібен був Вакула!
Бо ж наш Вакула «На дозвіллі коваль малярував, і вславлено його за найкращого маляра на всю околицю. Ще як жив покійний сотник Л...ко, то навіть він навмисне закликав його до Полтави фарбувати дерев'яного паркана коло свого дому. Коваль порозмальовував і всі миски, з яких диканські козаки сьорбали борщ.»

Позиція Мольберт чекала нас вже майже тиждень. Де та позиція, знала лише я і зарані намагалась не тривожити екіпаж.
Позиція була паршивою. Близькою, дуже близькою до фронту і непролазними зазвичай були дороги, що туди вели.
Минулого року, десь в цей час, сталась біда з моїм товаришем на тій позиції – і я, борячись за свого товариша, свого часу взнала усе, що могла, за ту місця.
Давно все те минулось, товариш мій подолав не лише свавілля командирське та бюрократію, залікував свої рани, пережив операції, взяв штурмом ВЛК – та й знову вийшов на фронт. І знову, за загадковими стежками фронтової долі, у ті ж місця, на ті ж позиції.

І ось, в передостанній день Гоголівського Рейсу, під"їхали ми вночі (як водиться, авжеж, тим волонтерам в рейсі мало світового дня) якомога ближче до тих позицій, кілометрів так зо три-чотири – та й викликали нашого товариша.
А з ним ще одного товариша, і теж нашого.
От класно тим волонтерам на фронті, скрізь у них є товариші.

- Отака біда. – закінчила я свою розповідь про Мольберт, поки Паша тим часом перекладав посилку для наших двох товаришів, з нашої машини до їхнього багажнику.
- Ді, а як зоветься та позиція? – спитав підозріливо один товариш.
- Вона зоветься позицією Д. – сказала я приречено.
- Мда… - дружно відповіли мені товариші.
- Але сам художник стоїть на позиції А. – сказала я ще переконливіше.
- Фьююююю… - свиснули мої товариші.
- То проведете нас туди завтра? – забила я у кришку цвях.
- Йоп! – гикнули мої товариші.

- Ді, тут така біда… - почав один.
- Та я розумію. – сказала я. – Але ж в нас новорічне перемир"я.
- Там нема перемир"я. – сказали м"яко й сумно мої товариші.
- Але ж… - я відкрутила вікно у машині, де ми усі сиділи, і повела рукою по дузі.
Нічна тиша панувала над фронтом. Така незвична у цих місцях тиша.
- А снайпери? Там все прострілюються. Вдень і вночі.
Про снайперів я знала. Ми давно розуміємо, що коли на фронті наступає нетривкий артилерійський мир – снайпери оголошують свою війну. Та й в цьому рейсі ми пройшли вже вздовж усього фронту і чули-бачили-і знову чули, що снайпери ведуть свій новорічний концерт.
- До того ж ви туди не проїдете. – критично покосився на колеса Вжика та Умки досвідчений водій, товариш мій.
- Дорога? – звела я брови.
- Болото. Отака дорога. – відповіли мені.
- Тоді думайте. – веліла я і мої товариші приречено зітхнули.

Виходило так, що їм самим прийдеться везти того Мольберта на позицію А. через позицію Д. з своєї позиції, скажімо, С.
Я підморгнула Паші і пан Мольберт плавно злетів і поплив у нічній темряві – від нашої машини до машини наших товаришів.
Дійсно здавалось, що Мольберт пливе, бо у цій темряві не було видно Пашу в його темному одязі, руки в рукавичках, а було видно лише його, Мольберта світлого дерева. Далеке тьмяне сяйво рідких зірок падало на світле дерево і Мольберт аж наче світився у своїй новенькій, незайманій готовності до роботи.

… - так що не підходить ця штука. Потрібна штука зовсім інша. – закінчив свою промову по телефону наступного дня мій товариш.
- Ок. А Мольберт? – сурово запитала я.
- Я передам. Чес-сло, передам. – злякано відповів товариш.

… - Ді, передав! Мольберт поїхав на позицію А. – увечері завірив мене товариш. – Вони виїдуть з позиції Д і заберуть.
І далі я відслідковувала на відстані Мольбертові шляхи – а наші машини вже неслись додому, до Києва.
І вже у Києві отримала я повідомлення від художника:
- Забрав Мольберта. Дякую.
- Малюй. – пробурчала я.

А що ж наш перший художник, той, що вирішив малювати після війни?
- Він у відпустці. – сказав нам командир. – Ми йому передамо ваш подарунок.
- І передайте, нехай малює. – суворо наказала я.

Малюйте, художники.
Малюйте, наші Вакули. Наші Пікассо та Малєвичі.
Рисуйте небо врубелевськими мазками, наводьте свої залізні пензлі з леонардівською точністю, випускайте снаряди в левітановську розмитість, підривайте чорні квадрати ночі та перетворюйте у далівську яєчню ворожі позиції.
А тоді ставайте до мольбертів і малюйте фарбами, малюйте олівцями. Вимальовуйте свій жах та біль, виписуйте свої понівечені душі.
Фарбуйте для нас нову нашу країну.
А ми колись поставимо до рам ваші картини. А ми колись поставимо їх до ран – наших і ваших, нехай вони будуть лише душевними.
Малюйте.
Бо після війни буде після війни. А нам ваші малюнки потрібні зараз.

… а на зворотньому шляху, вже перед самим виходом з фронту, ми заїхали у дружній дім.
- Візьмете з собою передачку до Києва? – сказала господиня. – Там моя доня, їй треба дещо відвезти.
- Візьмемо, звісно. – знизали ми плечима.

Чого ж не взяти передачку, їдемо порожніми машинами.
І господиня винесла нам передачку. Там була коробка з фарбами, пензлі – і мольберт.
Точно такий, який ми відвезли на фронт.
- Могли б і не везти. Просто взяли б цей і передали б на позицію. А наш Мольберт стояв би в Києві для доні. – сказала Санді.
- Мольберт би з цим не згодився. – посміхнулась я. – Це ж фронтовий Мольберт.

Ми привезли мольберт і поставили його біля ялинки.
Такий кругообіг мольбертів в природі фронту.