ФОНД Діани Макарової: Діана Макарова: - Ти до війни писала цікаві новели...

[nazavzhdy]

- Ти до війни писала цікаві новели...
- Ви написали вже стільки цікавих новел за час війни, що пора їх скласти в книгу.

Дві фрази, виключаючі одна одну, отримала я всього за добу.
Я до війни писала погано. Оце я знаю точно. Я до війни написала усього два чи три цікавих тексти - все інше пил, труха, многабукаф і знову пил під колесами часу. І я не можу їх перечитувати, чесно...

Я за час війни випустила книгу, вона одна із сотні інших, таких різних, таких однакових книг про війну. І кожна з цих книг - пил, труха, не більше ніж документалістика, яку ми намагались втиснути в палітурку того, що вважали, ні, сподівались мати за літературу.

Отже, у мене є позиція, вона звучить "не заривайся, ти ще ніхто, тобі ще писати й писати, доки у тебе вийде ще пара годних текстів". Але я почула ці дів фрази і я навіть не знаю, як реагувати на них.
Я до війни писала цікаві новели - отже, зараз мої новели нецікаві?
Я під час війни пишу новели, вони - єдине, що рятує мене від вибуху ПиТиСиРи - але сама їх не вважаю за літературу?
І так, і ні. Бо...
... писати чи не писати, от у чому питання.
Купатися чи не купатись у цьому вирі мережевої літератури?
Вибір один - писати, раз це рятує тебе від клятого ПиТиСиРи і дає деяку кількість підписників, між іншим.
Писати. Читати інших. Реготати або захоплюватись. Ще більше писати, щоб не забути ці шалені дні, місяці, роки.................

Але ж, блін, у мене є літературний смак!
І коли я читаю рядки колег по документалістиці нашої війни, обряженої в псевдолітературні спроби - я смикаюсь від недолугих фраз, від цих потуг писати "як дорослі" - і я боюсь тоді чомусь розкрити свою книгу. А раптом в мене теж так?

"Он развернул целлофановый кульок" - так-так, це, між іншим, з однієї розпіареної книги розпіареного мережевого автора. Він навіть встиг стати видавцем книг за роки війни. Як вам цей целофановий кульок?
Я перехрестилась - киш, киш, диявол! - і швидко закрила книгу.
"Ночь наваливалась как танк на блиндаж, где-то прозвучало "та-та-та" вражеского АГС" - а це як вам?
Це чи щось подібне ще з одного опусу. Свят-свят-свят - подумала я і швиденько закрила книгу.
"Он закурил, и вспышка зажигалки осветила его мужественное лицо" - но комент.

А ви знаєте, що свою книгу я вперше прочитала вже після того як вона вийшла? Десь за півроку?
Бо я боялась... (пошепки)
Бо в мене тоже бути і "та-та-та", і мужнє обличчя воїна, і... е, ні. Целофанового кулька в мене не буде. Хоч тут слава Богу.
Але страшно. Чи розумієте ви цей страх?
Чи бачите ви, як боязко йти чужою територією, знаючи в теорії все про цю територію, пам"ятаючи те, що вивчали на уроках літератури - і замахуватись на зведення свого бліндажика тут. Так, саме тут, на цій старій як світ, землі. Яка з"явилась тоді, коли печерна людина придумала і проголосила над вогнищем свій перший текст "У-ГА-Шшш-Гицццц-ХРРРРР-ГАХ!" - що мало означати приблизно наступне:

"Вогнище в нашій печері - тепло. Завтра ми вб"ємо мамонта. Учора ми вбили людей з сусідньої печери. Їх м"ясо смачніше за м"ясо мамонта. Ми відібрали в них вогонь. Тепер ми смажимо м"ясо. Їж, сім"я! Я, Гах Могутній, захищу тебе і принесу тобі ще м"яса"

О, Гах Могутній!
О, перший з перших літераторів!
Нехай не випадуть твої зуби, коли жуєш ти мамонтове м"ясо. Нехай живеш ти довго, до глибокої тридцятирічної старості. І вмреш достойно, забитий вдячними потомками.
Нехай завжди в твоїй печері буде м"ясо, вогонь, теплі шкури і плодовиті жінки.
Але скажи - тобі теж було так страшно, коли ти зачитував цей найперший в світі роман? Адже тебе могли не зрозуміти. Не визнати твій талант літератора. Зрозуміло, що як не визнали - так би на місці і померли. Але ж нам як? У нас вже існує кримінальний кодекс, поліція і карний розшук. В принципі, це єдине, що змінилось з тих часів. А так усе більш-менш незмінно. Ті ж печери, хіба трохи комфортабельніші, шкури кращої вичинки. А м"ясо ворога - воно завжди смачніше за будь-яке інше. Як і смак перемоги.
І лише одне не надто схоже на часи Гаха Могутнього - як би я не хотіла вбити за "целлофановый кульок", я не маю права це зробити.
Іноді жаль.

... так. А чим же я хотіла закінчити свій опус, замислившись над вогнищем... перепрошую, над цим екраном?
Ага, згадала.
Отже, пишіть, люди.
Пишіть і зачитуйте. Але будьте обережними, бо камені, якими вас можуть закидати, такі ж важкі, як і в часи палеоліту.
І нехай буде з вами сила Гаха Могутнього та його свята літературна самовпевненість!
навіть якщо кружляють над вами целофанові пакетики та спалахи зажигалки освітлюють ваші мужні обличчя.

ГРРР-ШЦЦЦ-ГУХ!
... і непомітно колупнула з зуба м"ясо мамонта.

https://www.facebook.com/diana.makarova.37/posts/1650776038316424

Реквізити Ф.О.Н.Ду Діани Макарової.