lenta_ua

МЫ ГРЯНЕМ ГРОМКОЕ УРА!
........ "- Карту купи! Лапоть!"
(епіграф) ........

"Украинские военнослужащие в зоне АТО на Донбассе освободили от террористов поселок Верхнеторецкое, который находится в Ясиноватском районе Донецкой области.
Об этом сообщил волонтер и координатор организации "Стоп Террор" Семен Кабакаев на своей странице в Facebook."

і понеслось!
Не гірше, аніж третього дня, коли наші війська, під проводом найбойовитішого волонтера Мисягіна (тьху, не до ночі поминати) взяли аж два села!

І майже так же, як зовсім учора-сьогодні десь я прочитала:
- Ура! Відсьогодні наші контролюють трасу Донецьк-Горлівка.

Ви скажете - так що ж тут поганого?
Ось, взяли аж три села за пару днів. ось, відновили контроль над трасою.
Та нічого поганого, навіть добре - якби оті два села, Гладосово та Травневе, в які увійшли наші сили, і так були мало кому потрібні.
До речі, увійшли практично без бою. Ті села з невисокою стратегічною цінністю нам просто віддали.

Та нічого поганого, аби Верхнєторецьке не було нашим - а так наші славні десанти просто трохи посунули опорники з центру села до околиць.

Та нічого, аби та траса Донецьк-Горлівка УСЯ була б нашою. Та й "взяли трасу" і "взяли під вогневий контроль певну ділянку траси" - це два досить різних поняття. Точно як "взяли село" і "поставили опорники на крайніх вулицях давно вже взятого села"
А хтось із журналістів - а, це ж бравурний Цаплієнко! - взагалі заявив, що взяття Гладосово й Травневе є найбільшою перемогою нашої армії з КІНЦЯ 14-ГО РОКУ!

Ну, здрасті.
- А як же Широкіно?
- А як Світлодарська (бригади 54 та 53) та Авдєєвка (81, 58, 72), де наші потихеньку, але уперто просуваються вперед?
- Як та ж сама Ясинуватська розв"язка (бригади 81, 58 та 72) і підступи до Жолобка, такі незначні, але такі уперті перемоги бригад 93 та 58?
- А Новолуганське, в яке увійшов батальйон Донбас?
- А поля та посадки за Славним, достойні здобутки того самого Айдару?
- Павлополь?
- Зайцево-Жованка?

Їх хто брав, га, шановний Цаплієнко? Ви чому про ці кілометри землі забули?
Чи ви їх і не знали, о Боже, наш найкращий фронтовий журналіст, яка ганьба, аж нам за вас невдобно...

І брали, і просувались уперед усі ці роки, і ніхто особливо не кричав - але навпаки, говорити про усі ці наші тихі, але вражаючі здобутки своєї землі було непоказано.
То що ж раптово скисло в Датському князівстві? Що треба голосно кричати про бойові операції - нормальні бойові операції, такі рутинні та звичайні - як про великі, практично наступальні перемоги?
Чому раптово наче відкрили клапан, і ті метри, які давно мали окультурити наші війська, ті метри сірих зон - раптово стали аж такими героїчними геройствами?

Я бачу такі причини:

1. Народу треба дати трохи перемог. Народ втомився від окопних війн. І якщо великих перемог наразі нема - то висмокчемо їх з пальця.
Чийого пальця?
Та Цаплієнківського, Притулівського, ще хто в нас з журналістів оголосив про перемогу перемог?
Ви скажете - так у того ж Притули йому там люди одразу пояснили, що Верхньоторецьке і так було нашим.
еееее, що б ви розуміли - то тут, у фейсбуці, сидять люди, які ще трохи слідкують за картою АТО. Та й волонтер на волонтері тут у нас. Помилишся - одразу пикою в багнюку.
А перед телевізором хто?
Правильно. Перед телевізором зазвичай сидить людина, яка звикла ковтати усе, що покладуть до ротика. Так що "переможний вхід наших десантників до Верхньоторецька" народ теж ковтне. І скільки не кричіть волонтери, що вони їздили у Верхнєторецьке ще у 15-му, а у 16-му не вважали заїзд у це село виходом на передову - народу пофіг.
Народ хоче перемог - висмокчемо народу перемог.

2. Народ готують до закінчення війни. І щоб не образливо було - закінчимо війну перемогами. Хоч і уявними - народ же усе одно не зрозуміє.

3. Третя причина...
не скажу. Скажіть ви самі.

А щодо перемог - колись я говорила з одним командиром. Командир цей сказав наступне:
- І мішків, скоб, плівки. Усе оте, що ви привозили, ми давно лишили у трьох кілометрах за нами. Ми ж пройшли вперед вже на три кілометри. То треба будувти нові бліндажі.
- Нічого собі! - видихнула я. - Аж на три кілометри, і ви мовчите? Це ж неабияка перемога!
- Та яка там перемога. - відповів командир. - Вони ж теж рухаються нам назустріч. Сіра зона була вісім кілометрів. Ми продвинулись на три, вони теж продвинулись на три. Отака от арифметика. Аж допоки між нами не буде триста метрів.
- Тобто, ні ми, ні вони не наступаємо? - здивувалась я.
- Саме так. Просто дві армії зближуються, згризаючи сіру зону. - пояснили мені.

І все це є простою правдою війни - такою ж простою і звичайною, як перенесення опорників на окраїни давно вже зайнятого села.
Як захід у нічийні села.
Як вгризання в землю крок за кроком. В нашу землю.
Але для чого кричати ура і в воздух ліфчики бросать? - не розумію.

Мені в таких випадках стає соромно перед чотирнадцятим нашим роком. Перед реальними вражаючими перемогами.
А вам?

прим
а вже як соромно за журналістів - немає слів, аби сказати.
Карту купи, лапоть!
https://www.youtube.com/watch?v=uV5axnXVyrs