lenta_ua

ТОБТО...

Такі два різних світи.
Такі однакові.
Війна і мир. Тобто – мир тут світ. Тобто соціум. Тобто суспільство.
Ще Лев колись на оце саме напоровся – мир тобто світ. Ну, Лев, ви ж повинні знати – Лев тобто граф. Отой самий, започаткувавший свого часу цю іграшку, якою ми майже усі тут бавимось, а дехто навіть книжки випускає – я говорю про мережеву літературу, тобто графоманію. Коли ти хочеш щось сказати, або прошепотіти, або рявкнути на весь світ, тобто соціум – сідаєш до клавіатури і пишеш. Пишеш як говориш, конспектуєш діарею своїх думок та почуттів, виливаєш її на бідного читача так, що читач біжить, біжить - або робити репост або писати комент «Многабукф, ніасіліл»
Дехто ще й ображається на такі коменти. Дивні люди. Ще б на графа образились.
Та й хто його читав насправді, того графа?
Я.
Я читала, навіть коли була ще підлітком. Продиралась крізь рядки, пролистувала те, що французькою, усе ж намагалась доповзти до лінії, до сюжетної. Аби зрозуміти головний посил для дівчини-підлітка – так за кого ж вийде заміж Наташа Ростова?
Ну, вийшла заміж та Наташа. Насправді одразу було зрозуміло, за кого вона вийде заміж. Так ні, провели читача війною, комусь там відрізали ноги, хтось валявся під небом Аустерліцу, хтось гинув одразу – хоча це рідкість, графоман такого не любить. Графоману свого героя ще помучити б.
А так все зрозуміло – війна та мир. Ось вам війна, ось мир з його балами з одного боку, з іншого – знедоленим народом. Усьо понятно.
Аж треба було дожити до мого віку, аби нарешті взнати правду.
«Війна та мир» перекладеться українською трохи не так. Не мир як він є, тобто, невоюючий стан суспільства. А мир як світ – тобто саме суспільство як воно є.
Ось що мав на думці великий графоман!
Ось що він порівнював.
«Війна та світ»
тобто «Війна та суспільство»

… ок, ми їдемо далі. Тобто вперед.
Їдемо, слухаючи цокіт підков шістки коней, що запрягли їх у карету - їдемо, стискаючи руки під шаллю, аби не хапати гусяче перо, не розгортати сувій ще там, в кареті, не чекаючи постоялого двору, або родового замку – а пишучи та надиктовуючи тут же, в тряскій кареті, що мчить гірськими дорогами…
Про війну та світ. Тобто суспільство.

А тут суспільство як суспільство. Трохи інакше, аніж в Києві, але загалом про те ж саме:
- І коли воно ото скінчиться, ця війна?
- І нащо нам той Донбас? Відгородитись величезним парканом, та й по всьому. Нехай вже забирають те, що їм треба.
І ти просто розводиш руками. Ти хотів би сказати – людоньки, та де ж межа їхніх бажань? Чи ви всерйоз вважаєте, що якби Україна відгородилась суворим кордоном від ворога, віддавши йому ту частку донбасу та Луганщини – то ворог би й заспокоівся?
Та невже ж ви не розумієте, що в нас такий цікавий ворог, якому потрібно ВСЕ?
- Ні, Карпати їм не потрібні. Вони вже тут були, вони своє отримали, вони бояться Карпат.

Ага. Отже, моя хата скраю. Скраю від оооооон тієї гори – і ворог сюди не пройде. Так ви гадаєте?
- Саме так. А ось дивіться фото моїх дідів. Вони воювали проти того ж ворога. Отут, в Карпатах.
І далі показують фото.
Ті фото зберігаються у сім»ях як реліквія. Чи не найбільша.
- Довго жили потім ваші дід та баба? – спитаєшся.
- Та де! Оцей в Сибіру помер, у таборі. Оцей загинув у бою. А баба поневірялась теж після таборів.
Ага. Тобто, славно воювали ваші діди та баби. Але ж спіткала їх таки поразка?
Чухають потилицю. Ну, куди ж проти правди?
- Ну, так. Але ж довгенько воювали. Все не здавались. Геройські смерті, геройські.
- Але ж ворог таки прийшов у Карпати?
- Йо!
- Але більше не прийде, ви так вважаєте?
- Та де! Вони такі налякані, що сюди й не сунуться.
І ти знову розводиш руками – бо скільки живеш, стільки й дивуєшся, де ж та межа людській наївності?
Тобто глупості.
- То ви питаєте, навіщо та війна? В людей, які ту війну й стримують отам, на сході? Точно так, як стримували отут, на заході, ваші діди?
Ховають очі.
Тобто – суспільство як суспільство. Тут – з героїчним минулим.
Славне минуле, це правда. Але ж минуле не захистить від сьогодення. Скільки ти не бережи ту дідову криївку, але вона тебе не захистить.
І ти береш їх за руку і ведеш до сьогодення. Ось фото. Тут в кожному селі і в кожному місті існують свої стіни плачу – фото загиблих, і під час Майдану, наша Небесна сотня. І загиблі за три з половиною роки війни – наша Небесна бригада.
Ось ваші захисники. Ось ті, хто не став триматись за дідову криївку, хто зрозумів – той ворог не зупиниться ніде. Він піде далі, бо ж ворога маємо ексклюзивного. Такого, якому потрібно ВСЕ.
І в ідіотизму своєму, що має базою «Баби істчо нарожают» - той ворог буде перти й перти, як ви не можете того простого зрозуміти?
І знову ваші Карпати можуть почути артилерійські вибухи та автоматні черги – точно так, як чує їх зараз схід.

… ніде нема такої слабкої віри в соборність України, як на заході. Хіба лише на сході.
Два кінці, два кордони, два різних світи – вони поєднані оцим одним – моя хата скраю. Моя криївка добре законсервована, і раптом що, я її використаю. А ви там борюкайтесь, хоч смерека не рости.
Але ніде нема такого відношення до бійців та волонтерів, як на заході України.
- А чому ви кажете, що на гору не вийдете?
- Та он вона не вийде. Їй погано, коли дереться вгору.
- А що таке? Поранення, контузія? Ви ж учасники, ми правильно зрозуміли?
- Та ні, ми просто волонтери. І, так, контузія.
- То нехай тихенько дереться. А за квитки ми з вас гроші брати не будемо.
- Так ні, візьміть, ми ж не учасники.
- Ні-ні, ви волонтери, цього досить.

- А чом же вони одразу не сказали, що вони волонтери? Я б з них грошей за гриби та чаї не брав. То ходіть, я вам ще щось подарую.

Такого ми давно не бачили. Ми навіть дивуємось.
І раптом знову:
- Та коли вона закінчиться, та війна? Віддали б тій Росії вже Донбас, нехай вдавиться.
- І ви гадаєте, що на цьому війна скінчиться?
- Та певно! В Карпати ж та Росія не полізе. Вона вже тут була, то має такий страх перед бандерівцями!

І ти знову безсило розводиш руками.
Тобі хочеться крикнути, видершись на самий перевалистий перевал, аби почули усі ці гори – ТАК НЕ БУДЕ!
Ніколи Росія не полишить своїх бажань. Вони в ній забиті на генному рівні, в кожного, майже кожного росіянина впечатані історією.
Росії Україна потрібна вся!
І Росія ніколи не спиниться сама – якщо ми її не спинимо.

- А ось мій дід. – витягує фотографію, дивиться замилувано. – Славний був боєць. Ось він свого часу показував Росії, як любити Карпати. Три вантажівки москалів викосив, сидячи з друзями оооооотам, на тій горі, в засаді.
- І що потім?
- А вбили його потім. Там же і вбили.

Ти сумно посміхаєшся.
Тоді береш його за руку і ведеш до стели.
Там – сучасні фото. Когось з цих хлопців ти знала, так теж буває. Ось вони, сучасні захисники України. Хочеш ти сказати. ось він, славний онук твого славного діда – але отут, зараз. Ось нещодавно він загинув. Сюди дивись! Ось хто прикрив тебе своїм тілом, точно так як свого часу дід твій своїм тілом прикривав рідну хату і рідні гори.
Але ж кому казати, якщо ту стелу мій співрозмовник і ставив?
Якщо він же сам і встановлював ті фото, а його мати та дружина несли до неї свічки та квіти.

… тут вміють пам»ятати.
Тут вміють шанувати героїв.
Іще не дуже вміють боротись за соборність України – та де, нам своїх Карпат вистачить, ми тут вічно можемо відстрілюватись!
І нема слів, нема – аби довести, що так не буде. Ніхто ніде не відсидиться. Нікого не врятує криївка.
Тут ще того не завжди розуміють. Як і на Київщині. Як і на полтавщині. Як на одещині і на черкащині. Як всюди.
Крім сходу.
Там вже знають, що «моя-хата-скраю» - девіз не пройде. Знають своєю шкірою, своїми пораненнями, смертями і тією самою хатою, яка, здавалось, така вже була скраю – а ось, мусів полишити. І стоїть тепер твоя хата скраю від фронту. Криївки там не було – але була надія, що відсидиться. Не відсидівся. війна догнала.
А цей, бач, карпатський, ще думає, що відсидиться.
- Моя хата скраю. В мене тут гори, тут дідова криївка. Я зможу заховатись, як там що.
Від війни – і заховатись? От ти смішний, хлопче. Не заховаєшся, не зможеш. Запам»ятай – проти нас такий ворог, якому потрібна ВСЯ Україна. Вся.

… Ніде я так не розумію труднощі оцього головного питання – соборність України.
ніде, як на заході України.
а, ще як на сході України.
І на півдні України.
А ще у центрі України.
Я дивлюсь у очі тим загиблим хлопцям – так же само я вдивляюсь у ті фотографічні очі на цвинтарях Харкова та Дніпропетровська, Києва та Запоріжжя.
Одна у нас війна, як вам би те не бачилось. І саме отут, в оцій війні, як ніколи раніше, постало слово про соборність – тобто, про єдність України.

Отака у нас війна та мир.
Тобто – війна та світ.
Тобто суспільство.
Тобто – народ…