lenta_ua

Я його бачила лише раз - на якомусь із фестивалів. Він працював у нашій охороні. Мене до нього підвели, щоб познайомити - чомусь особливо хотіли познайомити саме з ним.
Коли стали говорити - кілька слів, те-се, привіт, ну, як тобі тут? - я зрозуміла, чому саме з ним.
Він був сонячним. А мені так було потрібне якесь сонце в тому грудневому туманному ранку.
Він був спокійним. А я так потребувала тоді спокою, забігана у шаленому темпі підготовки та проведення фестивалю.
Він був...

Потім я взнала, що він пішов воювати. І дуже швидко потім - що він зник, безвісти пропав у найстрашнішому котлі нашої війни.
Потім сказали, що він загинув, надій нема.
Потім передали тіло, збіглись результати експертизи.
Сім"я не повірила. І дуже скоро тоді в нашому екіпажі з"явилась Даша. Я не одразу зрозуміла, що Даша - його сестра. А вони ж викапані як близнюки. Та хіба я пам"ятала обличчя того, з ким просто поговорила на ходу, перекинулась кількома словами - та й побігла собі далі, чомусь посміхаючись.

Я швидко зрозуміла, що Даша його шукає. Ну, як могла, так і шукала. Вона показувала фотографію. Усім військовим, яких стрічали ми по дорозі, показувала вона його фото.
Це було страшно, було боляче. Юна дівчинка йшла по фронту, шукаючи брата.
І усі військові, яких ми зустрічали, дивились на неї мовчки й болісно, хитаючи головами - ні, не стрічали.
І довго дивились їй услід.
А Ендрю сказав мені тоді так:
- Не чіпай. Допомагай, як можеш. Нехай шукає. Доки вона не вірить, він живий.

Його нема. Він загинів іще тоді, пекельного соняшникового літа. Це підтвердила остання експертиза. Усього експертиз було три.
І ось зараз, в суботу в Харкові, сім"я ховає його тіло.
https://www.facebook.com/SamooboronaKharkov/posts/1983206151952566

А я згадую грудневий туманний ранок. І сонячного хлопчика, який тоді просто посміхнувся мені - і я стала спокійною.
Я кличу вас на останню зустріч з ним.

Харків, вул. Полтавский шлях, 119, на 13:00
Затилюк Олексій, позивний Бріз
18.07.1990 – 29.08.2014

Ми будемо.
Нехай будуть рольовики та реконструктори - друзі його по тим нашим, довоєнним іграм та змаганням.
нехай буде Майдан - він був на Майдані.
Нехай будуть побратими - хто знав його і хто не знав.

Ми будемо.
Ми попрощаємось.
Але я чую слова Ендрю:
- Не чіпай. Допомагай, як можеш. Нехай шукає. Доки вона не вірить, він живий.
І Ендрю давно нема. Господи, скільки вже ми пережили тих поховань, того горя...
І час від часу я ловлю себе на тому, що я не вірю. Не вірю в жодну з цих смертей.
І ви не вірте.
Вірте, що вони живі.
Навіть прощаючись із тілом, вірте.

Бо поки ми не віримо в їх смерті - вони живі.