Діана Макарова: ХТО ВИНЕН?

[nazavzhdy]

ХТО ВИНЕН?

Цю історію я розказувала кілька разів.
... все почалось з термометра — так ми тоді думали. Термометр розбили, розкотились сріблясті кульки по підлозі.
Хто не розбивав, хто не збирав ртуть, підштовхуючи кульку до кульки і “зливаючи” їх в одне? - це просто. Зібрав та викинув, хоча мама говорила, що треба закопувати.

Мами не було вже рік. І, як часто буває після смерті мами або тата, або ще когось, хто тримає на своїх плечах небо над нашим життям, хто тримає щит перед нашими дверима — небо впало, щит проломився, і негаразди поповзли в сім’ю гострим клином, важкою армадою.
Я готувалась до операції. Я готувалась довго, і ось вже прийшов момент - “завтра бути на стаціонарі, післязавтра операція”
Увечері до тринадцятирічного сина прийшли хлопці, принесли уроки — син пропустив день, однокласники мусили “принести уроки”, звичайно це означало, що постоять на вулиці, покурять, порегочуть, задумають якусь капость, і син повернеться з блискучими очима, вже уявляючи ту капость назавтра в школі, та, мабуть, не уявляючи відлуння, яке йому влаштують обурені батьки.

Та й батьки рідко бували обуреними — вважалось, що хлопець повинен, по мірі зростання, зробити певну кількість дозованої шкоди — та й син зайшов додому з очима досить задуманими.
- Рижий в школу градусник приніс, хлопці казали. Бігав, кидався на дітей ртуттю. Так я оце думаю... - сказав син.
- Бігом до класної. Я до завуча. - миттю оцінила ситуацію я.

Село. Всі ж поряд. Я тих класну та завуча пам’ятала ще зовсім молодими вчительками, коли вони з’явились в школі. Я була ледь молодшою.
Потім народжували наввипередки з ними. Діти вчились в одних класах.
Село.
Та й що там було тієї школи? Двісті тринадцятеро дітей, один поверх, вісім класів, вчительська, бібліотека та “Камчатка”, де першачки - прибудова з окремим входом.

- Обов’язково! Дякую за сигнал, Діно Костянтинівно, обов’язково розберемось! - кивала завуч.

... Я бігла на автобус, їхати в місто, там вже чекала койка у лікарні, час операції - завтра.
Завуч бігла на обід.
- Санстанція була? Викликали? - спинила я її.
- Так-так. Вже були, вже розібрались. Винні покарані, ртуть зібрана. Лягайте на операцію, все буде добре. За діточками прослідкуємо. - завірила вона мене.

Діточок я мала на той час вже трьох. Вони лишались на півтора місяця з татом, а мама їхала залікувати недоліковане.
За півтора місяці я повернулась — худа, бліда. В лікарнях тоді годували слабо, а чоловік не міг розірватись між дітьми та мною. Приїздив на вихідні, затарював тумбочку таким, що не скисне. Швидко звітував — прихворіли, усі троє. Нічого, зайвий раз пропустять школу, потім наздоженуть. Справимось, не хвилюйся. Вчись ходити, розробляй ту бідну, сто разів ламану, ногу. За нас не думай.
Легко сказати — не думай...
Я бачила, що щось приховує, не хоче хвилювати — потім казав, боявся, що на милицях пішки додому прискочу.
Він знав, про що говорив. Якби я знала, що усе саме ТАК, як виявилось — точно, прискакала б.

За півтора місяця від моменту розлиття тієї ртуті школа стала порожня вже на дві третини. Діти хворіли.
Кожного дня якась кількість дітей втрачала свідомість. Дітей приводили до тями, відводили до амбулаторії, там виписували справку — дітей відпускали додому.
Моїх врятувало лише те, що чоловік, підозрюючи щось неладне, на два останніх тижні взагалі розпорядився сидіти вдома — аж до мого приїзду.
Інші батьки дітей в школу старанно посилали. Відійшло дитя від запаморочення — йди, доню, за наукою. Йди, синку, вчись.
Ті, хто вже не міг ходити в школу з надто явних причин — сиділи вдома “по справках”.
Причини були такі:
- раптова епілепсія. До часу Ікс у школі було два епілептики, після тих півтора місяців виявилось аж семеро
- запухання очей до неможливості розкрити та болі в попереку (нирки), кривава моча
- сильний кашель з кров’ю
- болі в шлунку, животі, кривава діарея
- якась частина дітей почала раптово втрачати зір.

Моїм було не таке страшне — дякую тобі, чоловіче, що взяв на себе судьбоносне рішення — та грець із нею, тією школою, сидіть вдома!
Але кривавий кашель теж не оминув.

Як була, не роздягаючись, пострибала я на милицях по сусідах — взнати, та що ж це діється. Село, усі ж поруч. Телефонів мобільних не було. І не було кеби ані в кого зробити бліц-аналіз того, що діється, та підняти бучу. Бо не було загальної картини.
Загальна картина була лише у медиків та вчителів. І цю загальну картину вони старанно приховували.
Далі я бігла до голови селищної ради - та мені кричала, що вже! Ось вже сьогодні своєю владою закрила школу та викликала санстанцію.
Представники санстанції, презирливо хмикаючи, увійшли до школи, де ще лишались вчителі та директор. Представники санстанції приготували свої прилади для заміру ртутної присутності — прилади зашкалило.
Санстанційні акуратно вийшли зі школи, штурхаючи поперед себе вчителів. Далі дістали захисні гумові комбінезони, протигази — і знову пішли робити аналіз ситуації, вже розуміючи, що вона критична.
Вперше прозвучало слово, яке на півроку стало головним для села — демеркурізація.
І далі закрутилось...

Коли прошуміли перші бурі, коли батьки дітей вже не підстерігали директора вночі на дорозі, щоб вбити — а для чого ж ще? - намалювалась загальна картина.
В той день, коли я бігла на автобус, який мав везти мене в місто, до лікарні, операційної і до довгих півтора місяці напівкаліцтва — директор школи зібрав учителів на термінову педраду і сказав приблизно наступне:
- Так. В нас тут Макарова панікує...

Зараз би сказали мемом - “Макарова знову розганяє зраду”. Тоді ж слово зрада означало лише те, що воно й мусить означати. А меми народжувало лише тріо дідів, що завжди збирались на центральному п’ятачку села. Страшні гумористи були ті діди, земля тепер їм пухом.
А тоді діди першими оголосили тиху війну директору, направляючи мужиків туди, куди він пішов та де його підстерігати. Та то вже було потім, а ми ж про ту педраду...
Отже, директор зібрав педраду і оголосив:
- Так. В нас тут Макарова панікує. Начебто хтось тут з учнів розбив градусника. Які будуть думки? Послухаємо вчителя хімії.
Вчителька хімії встала, відкашлялась, поправила акуратну зачіску “під мальчіка” й, поблажливо всміхаючись, доповіла:
- Гарненько підмести школу та вимити підлогу хлоркою. От і все, нічого панікувати.
- Згоден. - підвів підсумки директор. - Так і зробимо, технічкам я сам передам.
- А що сказати Макаровій? - писнула завуч.
- Скажіть, що санстанцію викликали. Скажіть, самі викликали. І що усе в порядку.
- Може, викликати все ж санстанцію? - несміло запропонувала стара вчителька.
- А якщо не підтвердиться, хто платити буде за хибний виклик? Ви? - визвірився на неї директор.
Ніхто платити не хотів. На тому й порішили.

Усі ці діалоги вчителі переказували розлюченим батькам вже потім, коли відкрились масштаби катастрофи.
Після того як санстанційні люди обповзали всю школу навколішках, виявилось, що в той день Ікс по школі було розлито не менше двохсот мілілітрів ртуті — тобто, приблизно склянку ртуті зібрали демеркуріологи, чи як там вони називаються.
СТАКАН!
Спеціалісти сказали, що насправді явно було більше. Просто за півтора місяця та ртуть встигла випаруватись в теплих приміщеннях.
Зараженими виявились усі приміщення, крім вчительської та “Камчатки”, де окремий вхід.
Школа була закрита на півроку. Парти, карти, книги — все рекомендувалось знищити. Також було рекомендовано здирати фарбу та штукатурку аж до цегли, дошки підлоги — до цементу.

До амбулаторію викликали лікарську комісію з району. Діти з батьками стривожено гуділи в чергах, найтяжчих дітей вивозили “Швидкими”
За півдня роботи з лікарського кабінету, через який встигло пройти півтора десятка дітей, вивалився лікар і, здираючи з обличчя маску, заволав в коридор:
- Дзвоніть в район, я викликаю обласну комісію. Тут третині дітей давати інвалідність!

Батьки заголосили.
Далі йшло сортування — кого в лікарні, кого в спеціальні відділення, а кого лише до санаторію та спостерігати.
В нас було часу півроку. До першого вересня діти звільнялись від школи.
Летіли діагнози, один страшніший за інший.
Мої діти, яких тато хоч якось оберіг, мали "щастя" вчитись в епіцентрових щодо зараження класах. Тому дісталось теж.
Сина я майже на руках вносила в одне відділення, потім розводила дівчаток по іншим відділенням.
- А найголовніше вилізе за десять років. - сказала мені знайома педіатр.

Що вилізло за десять років, я не хочу вам розказувати. Мої діти дорослі і всі читають фейсбук. Більш того — вони в ньому навіть пишуть. Скажу ще більше — саме вони мене й затягли свого часу до цих інтернет-мереж.
Не хочу і не буду.
Але — що таке клінічна смерть своєї дитини, я знаю. Що таке — дитина сліпне, термінова госпіталізація! - теж знаю. Що таке епілепсія зненацька, рівно за десять років і що таке очікувати відповіді на питання — рак кістки у дитини чи ні — теж пережили.
І як облазить шкіра за два дні, і корчиться від болю перед тобою твоя дитина, схожа на шматок м’яса.
І як перевіряти кашель — кров в кашлі ще є чи вже нема — знаємо, мабуть, ми усі. Ті, хто пережили ту малесеньку, але усе ж страшну техногенну катастрофу одного села.
Моїм дітям нелегко дався перехід від дитинства до дорослого життя. Вони чудово знають з тих пір, як це — вчитись понад силу, працювати понад силу, жити понад силу. Усе, чого вони досягли в житті — далось їм досить нелегко.

... Цю історію я розказувала кілька разів.
Один раз — психологу.
То був насправді єдиний раз, коли я звернулась до психолога. Та й не зверталась я до нього. Просто в гості прийшла до подруги. Просто моя подруга була психологом за фахом.
Просто вона зазирнула мені в очі, взяла за лікоть, підвела до стільця і почала розпитувати.
А я, чи то була неуважною, чи не вистрибувала далеко від своїх думок — чомусь сіла на той стілець та розказала...
І потім незчулась, як вже ридала та кричала — вперше за півроку.

Ті півроку я провела, очоливши групу з порятунку дітей. Спочатку на милицях, потім спираючись на тростину, потім вже на своїх двох — я оббивала пороги інстанцій, вибиваючи для всих дітей цієї школи:
- певні медикаменти для очищення організму (як можна вичистити те, що не вичищається?)
- безкоштовну госпіталізацію для обстеження та лікування в будь-який час, за вимогою батьків (тоді не так вже легко було вкласти дитину до лікарні взагалі, не кажучи про безкоштовність)
- безкоштовне санаторне лікування в будь-який час, за вимогою батьків
- та сякі-такі гроші для реконструкції школи

Усього цього не вистачало, і принаймні наша сім’я тоді розпродала усе що могла — доводячи сім’ю до повного зубожіння, але рятуючи дітей.
І, бігаючи по тих інстанціях, рятуючи своїх та чужих дітей, випалювала я себе все більше в своїй страшній, невимовній провині за все, що сталось.

- Ти здуріла! Ти в чому винувата? - кричала мені моя подруга, психолог.
- Я повірила їм. - казала я. - Вони сказали, що все прибрали, у всьому розібрались. І я їм повірила.
- Забудь і навіть не думай. Ти не винувата ні в чому. - сказала моя подруга, мій перший та єдиний психолог.

Хто був винуватий в тому, що сталось?
Хлопець, який знайшов на місцевому виробництві ртуть та приніс її до школи.
Місцеве виробництво теж було винним — за те що лишило просто неба таке страшне знаряддя.
Директор школи, безумовно, був абсолютно винним — за те, що вирішив приховати ртутну небезпеку.
Усі до єдиного вчителі, які знали про це — були винними. Вони були винними не лише перед селом, але й перед самими собою та своїми дітьми. Адже майже в кожного з них в цій школі навчались тоді або діти, або онуки.
Чи були винними місцеві медики? - так, безумовно. Вони не могли не бачити, що діється з дітьми у школі, і першими повинні були забити тривогу. Але теж, мабуть, боялись сплатити гроші за хибний виклик.
Примітка — у всіх медиків в цій школі тоді навчались діти.
Але, як виявилось, “істерика Макарової”, або, як сказали б зараз “Макарова опять разводит зраду” - рознеслась по селу задовго до закриття школи. І кожна друга-третя сім’я знала, що ось протягом місяця-півтора був від Макарової тривожний дзвінок щодо ртуті. А що у вас, дитинка знову кашляє? Ой, і в нас. Такий ходить бронхіт, що не дай Боже. І чомусь за поперек хапається, чи спину простудило, чи почки?
Та що ви кажете, які там почки в дитини? Придурюється, то воно в вас в школу не хоче! Самі такі були, знаємо, ах-ха-ха...

І я.
Я була винною, ЩО ПОВІРИЛА.

Чим все закінчилось?
Історію одразу приховати не вдалось. Про ртутну катастрофу в маленькому селі писали газети, телебачення знімало репортажі. Наша ініціативна група постаралась зробити все, аби про наше горе стало відомо усій країні.
Наші листи з проханням допомогти дітям, покарати винних, летіли від Районо аж до ООН, аж поки особисто Кучма не розпорядився (кажуть, це пряма цитата) - “бросьте им кость, пусть успокоятся”
Нам кинули кістку — усі оті медичні бонуси, аж до санаторіїв, куди ми розвозили дітей автобусами.
Нам виділили трішки грошей для ремонту школи — але новий директор школи зібрала педраду і запропонувала трішечки зекономити. Замість рекомендованого зняття дощок підлоги - її просто застелили зверху лінолеумом. Замість зняття штукатурки аж до цегли — купили та поклеїли гарненькі шпалери та вклались в нові штори на усі вікна. Старі дошки пофарбували новим шаром фарби, школу протримали півроку відкритою усіма вікнами та дверима (а щоб вивітрювалась) — і першого вересня підліковані діти пішли до оновленої школи...
... і отримали повторне ртутне отруєння.

Нас це вже не стосувалось. Мої діти та ще два-три десятки інших дітей пішли до інших шкіл. Нехай в сусідньому селі, нехай у місті, що за двадцять кілометрів — але не туди, де ледве-ледве двісті тринадцять дітей не стали заручниками:
- слабодухості
- недбалості
- некомпетентності
- фінансової економності
дорослих.
Тих самих дорослих, які за фахом своїм мали найперше думати про життя та здоров’я дітей.

Директора звільнили й перевели до іншої школи. Усі кримінальні впровадження по цій справі тихенько прикрили. Бо ж найперше було винним виробництво - і директор виробництва натиснув на усі можливі важелі для задушення скандалу.
Тому додамо ще один пункт звинувачення:
- корупційності дорослих.

Нарешті ви зрозуміли, чому я знову згадала цю історію, правда?
Зараз шукають винних в трагедії, яка сталась в Одесі. Доходять по вертикалі влади аж догори — і так, люди праві. Якщо в окремому одеському таборі процвітала корупція на рівні “вкрадемо та зекономимо на дітях” - винні як корупціонери, так і найперше очільники країни, в якій буяє аж ТАКА корупція. І мені страшенно боляче, що, виявляється, з часів Кучми в нашій країні мало що змінилось.

А батьки?
Вони чим винні?

... не знаю, що відповісти на це питання.
Коли ти посилаєш дитину кудись від себе — школа, лікарня, санаторій, табір - перевір добре, що там та як. Перевір, не полінуйся.
Інакше винен.
Як винна досі я у тому, в чому наче й вини моєї нема.
НЕ ПЕРЕВІРИЛА.
Повірила.

Перевіряйте.
Не вірте нікому.

https://www.facebook.com/diana.makarova.37/posts/1546226408771388

Реквізити Ф.О.Н.Ду Діани Макарової.