lenta_ua

ПРО НЮАНСИ ВІЙСЬКОВОЇ ТОПОГРАФІЇ

…….. «и, зная топографию, он топает по гравию» ……..
(епіграф)

Була у мене колись дитяча книжка про радянську армію. Ура-патріотизм і все таке. І там рефреном проходила фраза – «Граніца рядом»
Ну, тіпа так: «Промчался мимо танк. Дети машут руками ему вослед. Граница рядом.»
«Идёт по улице приезжий. Дедушка вышел из ворот своего дома, прищурился, намотал портянки на ноги, обул сапоги и пошёл к сельсовету, звонить внучку-командиру. Незнакомый человек появился в селе. Надо предупредить. Граница рядом.»
І цей рефрен тривожно налаштовував малого читача. І падав важким акордом. Граніца рядом. Враг нє дрємлєт. Понімать надо.
Вміли ж люди писати!

Та що ми знали про ті кордони.
Та нам війна була лише в книжках.
Але вбивалось всім нам в голови, що десь є така Зона, де всі як один, тривожні і налаштовані на небезпеку. Бо ж враг нє пройдьот! Бо ж граніца, де до ворога рукою домахнути – поруч.
І чи могла я думати, що колись у моє життя, та й у життя цілої країни увірветься оце тривожне очікування.
Оце поняття – Зона…

Відкриймо карту. Відкриймо, дуже прошу. Тут буде багато топонімів, ̶б̶е̶з̶ ̶с̶т̶а̶ ̶г̶р̶а̶м̶ без карти не розберемось.

… Зона АТО. Так називають її дедалі рідше. Ця назва навіть непристойна. Просто – фронт.
Що знають люди про цей фронт? – та, мабуть, немало. Довжина фронтової зони, ширина, площа. (до речі, я досі не знаю усього цього – а хтось насправді знає?)
Що скаже про фронт житель тилової частини України – при умові, що він не був у цій зоні жодного разу з квітня 2014-го року?
- Ну, це таке місце, де йшли бої. І зараз начебто йдуть. Скрізь там. Стріляють, кароче.
Якось так. Тобто, маємо таку частину країни, де вже четвертий рік стріляють, і там ідуть бої.
На цьому місці фронт починає нестримно реготати. Натомість місцеві жителі починають обурено щось пояснювати.

Але пояснюй не пояснюй – інша частина України цих вимушенофронтових людей не дуже зрозуміє. Чому?
Дивіться самі.
Візьмемо недавню історію, коли я звинуватила одного співака у тому, що він жодного разу не виступив на передовій.
Фронт те підтвердив.
А нефронт того не зрозумів. Як це не виступив? Ну, брехня ж. Чиста брехня. Ось дивіться, які концерти були у співака – у Краматорську, Лисичанську і навіть в Маріуполі!
Ну, якщо це не фронт, то що ж тоді фронт???

На цьому місці фронт знову починає реготати. А тил щиро не розуміє – а що в тому смішного?
- Ну як що? – починаємо пояснювати ми.
А ми щось середнє – не фронт, не тил, таке собі – місточок між ними.
Так, кажемо ми - теоретично Лисичанськ та Маріуполь, не кажучи вже про страхітливо загрозливий Краматорськ, є Зоною АТО.
Тут ми збиваємось, бо знову починаємо реготати над страхами, які чекають нас у Краматорську. У Лисичанську. У Маріуполі.
Відреготавши, намагаємось продовжити. Але люди вже образились і пішли.
Ну, дісно ж. Це Зона чи ні?
Так, Зона. Але не фронт.
Ну, добре. А Курахово фронт? Воно ж он поруч з Мар»їнкою.

Десь цього року один лікар, якого я категорично поважаю – лікар, який працює у Дніпропетровську і там же рятує наших поранених бійців, написав:
- Привозять поранених. Привозять їх з пекельних місць нашого фронту. З Авдіївки, Мар»їнки, Курахово…
Я поважаю лікаря і не хотіла, аби він так явно проявляв некомпетентність. І я порекомендувала Курахово прибрати із списку. Бо ж люди засміють. Яке ж там пекельне місто, що ви, там вже давно спокійно і повний тил.
Лікар образився.
І що вони так усі ображаються?

Десь у минулому році я запитала у знайомого – ти зараз де?
Знайомий відповів – дивись у фейсбуці, щойно написав.
Я у фейсбуці подивилась і прочитала: «Знаходжусь зараз під Мар»їнкою. Працюємо.»
Я зраділа, бо ж ми якраз мчали до Мар»їнки, там йшли бої. І добре було б нам зустрітись.
І я почала уточнювати, де саме під Мар»їнкою перебуває зараз наш друг. Георгієвка? Максиміліановка? Красногорівка?
Виявилось - Велика Новоселка.
упс…
Ну, що б ви зрозуміли – це було настільки «під Мар»їнкою» - наскільки Курахово міститься «під Донецьком»
- Тю! Та що вона верзе? – спитає обурений читач. – Курахово розташоване безпосередньо під Донецьком!

І я безсило розводжу руками. Тому що читач правий. Теоретично.
А я підхожу до топографії фронту, виходячи з практики.
І отут ми втикаємось в прірву. Прірву, яка за ці три плюс роки виросла між фронтом та тилом. Прірву, про яку ми сто разів попереджали – але нічого з нею вдіяти не могли, і виростала вона, і буде рости далі.
Одна з особливостей тієї прірви, яка заважає тилу та фронту зрозуміти одне одного – та, що фронт мислить метрами. Там плюс десять метрів до тилу – і ти вже у якійсь безпеці.
В тилу ж вважається – плюс тридцять кілометрів від лінії фронту – то ще фронт, і там страшно.
Теоретично так. Так, тридцять кілометрів, і сто кілометрів від передової – це теж фронтова зона.
На практиці ж вирішують метри.

- Женю, де зараз фронт? – кричу я, перекрикуючи сухий жаркий вітер, який вривається до відкритих вікон нашого буса, рве слова й музику. забирає їх з собою і виносить через щілясті старі двері багажного відсіку.
- Отам. – безпомилково вказує рукою Женя.

Женя лише починає їздити на фронт – а початківцям я завжди задаю таке питання. Оце «Де фронт?» - це наш командний мем. Бо ж люди мусять орієнтуватись. Бо ж повинні знати, хоча б теоретично – де наші, де чужі. І я отим «Де фронт?» просто задовбую усі екіпажі.
А спробуй одразу відповісти на це питання, коли дорога крутить, іноді звертає аж наче до самісінького фронту, а потім знову веде наче до тилу, але ж чомусь Діана говорить, що ми їдемо на самий передок.
Дорога – вона така. Її проклали колись, а фронт – він був вже потім. І різав згини тієї дороги, як того вимагає стратегія, не кажучи вже про тактику.
Женя завжди безпомилково вказує на лінію фронта. Або хоча б напрямок, де знаходиться ота гаряча лінія. Женя готується до виїздів та вивчає карту.
Мені свого часу вивчати карту було ніколи, і куди мене везе перевізник, я взагалі не розуміла. Оті дороги крутились, нагадували одне одну, змішувались у пам»яті і аж ніяк не хотіли стати в той стрій, якого я так чекала.
- Чекай, все стане на свої місця. – посміювався Ендрю.
- Леди, ну чего вы шарахаетесь? Мы далеко от линии фронта. – реготав Дід Мороз.

А потім якось – раз! І всі дороги стали на свої місця, наклались реальними своїми картинками на карту. І відбулось оте священне, без чого ти ніхто, і нічого тобі робити на фронті – прив»язка.
Я прив»язалась до фронту та до його карт. Я вже знала, де що, хоч розбуди мене раптово вночі і задай питання.

- Отам фронт. – вказує безпомилково Женя.
- Правильно. – кажу я задоволено і прошу Пашу спинити машину.
Мені потрібно вийти. На колесо. Бо далі не піду, там може бути казна-що в землі.
- Діано, я не розумію. – каже Женя. – Чому ви отут так спокійно зупинились та вийшли з машини? Наскільки я розумію, фронт зовсім поруч?
- Так. Фронт зовсім поруч. Он бачиш ту посадку на горизонті? То вже не наші. Але тут біль-менш безпечно.

ну, якщо може бути взагалі безпечно на фронті.

- А чому ми їдемо отут обочинами, а там, де фронт подалі, ви обочинами їхати не дозволяєте? – питається Ріта.

Так. Тут фронт далеченько. Але обочинами їздити не слід, бо тут небезпечно. Ще не вистачало напоротись на якусь халепу, дбайливо закопану на тій обочині. А саме тут чомусь халепа може бути.
Тобто – безпека чи там небезпека не завжди залежить від близькості чи віддаленності від лінії фронту.

- А чому отут, в кілометрі від фронту, ви просите нас гнати пошвидше, а отам, де до лінії півкілометра, ви кажете, що можна тримати невелику швидкість?

Чому…
А щоб я знала, чому. Мабуть, тому що тут дуже можуть ходити погані люди. Я не сказала – ДРГ. Я не люблю те слово, та й хто його любить. Просто – тут можуть бути погані люди. А наша лінія саме отут дірява, і наші можуть пропустити поганих людей на раз. Так, ми далеко від фронту. Але погані люди ходять.
А отам, де до лінії півкілометра, ми можемо їхати спокійно. Бо лінія міцна, нерозривна. І снайпер тут не сидить, а сидить он там оночки, за тим горбочком, коротше, якраз там, куди ми їдемо. І коли ми туди доїдемо, і я скажу – жени щодуху, то ти жени щодуху, ок? А поки можемо тихенько. Так, ми близько до фронту. Але поки що тут більш-менш безпечно.

- Добре. Тоді поясніть по нашим нічним польотам. Чому ми легко й запросто можемо скакати вночі отут, де до фронту лишається хіба кілометр. А там де до фронту аж шість кілометрів, ви ніколи не поїдете вночі. Адже шість кілометрів більше ніж один кілометр? І шість кілометрів далі від фронту ніж один кілометр?
- Поясню. Так, дійсно. Тут, де шість кілометрів до лінії фронту, вже тил. Але ось тобі хлопці пояснили, що є в цьому тилу одна довга посадка, яка тягнеться усі шість кілометрів і закінчується аж на ворожій позиції. А наша лінія тут дірява. Тому погані люди з ворожої позиції можуть майже безперешкодно ходити і шаритись вночі по цій дорозі. Яка здається такою далекою від фронту. А там, де кілометр від фронту, наших напихано густо-густо. І ніякі погані люди через них не полізуть, якщо вони не ідіоти, звісно. Навіть вночі.

- ЯК ВСЕ ЦЕ МОЖНА ПАМ»ЯТАТИ? – іноді кричить хтось з команди.

- Можна… - відповідаю.

Так, якось можна. Коли ти вчиш оту науку своєю шкірою та своїми нервами. Коли ти відміряєш дальність до фронту гучністю вибухів – ти все запам»ятаєш досить швидко.
І головне.
Коли часто-густо усе вирішують секунди та метри – наука топографії вбивається в голову взагалі блискавично.

… Ми мчимо вулицями фронтового містечка. Воно стоїть безпосередньо на лінії фронту.
Люди на вулицях, весна. Бабуся фарбує бордюр та дерево вапном. Інші бабусі вже вправились і сидять на лавочках, вирішуючи найважливіше – хто проститутка, а хто наркоман. А ось і молода мама пройшла з коляскою – її теж треба обсудити й обов»язково осудити. А ось дядько проїхав на велосипеді. І діти – от малі падлюки, куди ж ви на своїх велосипедах, прямо під колеса, Ріта, обережно, ти бач, які паршивці, тюрма на дорозі!
Сто метрів…
десять метрів…
п»ять метрів…
три метри…
БІЙ!

Та ж сама вулиця, але тут вже йде бій. І ми вриваємось у нього. Ми ледве не наїхали на бійця, який, пригнувшись, перебігає цю дорогу, аби зайняти позицію поліпше. Обережно, Ріта, бо оцей заліг прямо на дорозі. Навіжений.
Десять метрів…
Ріта, жени щодуху!
п»ять метрів…
три…
Безпечно, стоп.

- Ставте машину отут, за хатою, тоді не зачепить, пішли у хату, чай, кава?
Сидимо, переводимо дух. Кулі свистять, але десь метрах в десяти. А тут безпечно.
- А ось ми вам покажемо позиції. Ось у нас бліндажі прямо в городі, ось окопи. Але обходьте хату з цієї сторони, з іншої не варто, там свистять кулі. І у окопи можна, так. Але дуже сильно пригинайтесь, добре? Каски вдягніть.
Пригинаємось. Потім п»ємо чай чи каву. Говоримо. І знову збираємось назад.
- Я хлопцям скажу, вони прикриють, ну, давай!
Рвемо з місця
сто метрів…
хлопці ведуть бій, бій стрілковий…
лишилось десять метрів…
п»ять метрів…
три – все!
Йде вулицею молода мама з коляскою, сидять бабусі на лавочках, летять малі паршивці на велосипедах – ффффууууууу…

Так і живемо – від метра до метра. І зрозуміло, що коли ми переводимо подих на тих останніх небезпечних метрах десь в Мар»їнці чи в Зайцево – то для нас Курахово вже дійсно глибокий тил.
А що ж вже казати про Лисичанськ?
Про Краматорськ?
Про той же Маріуполь?
Та там зараз безпечніше, ніж в Києві. І це не перебільшення.

- Але ж хіба не можуть вдарити Градами по Маріуполю? – питається читач.
- Можуть. І Смерчем по Краматорську. І точкою У по Києву. Теоретично можуть все. І в Києва, зважаючи на близькі навчання в Бєларусі, шанси на таку небезпеку чи не найбільші. Те-о-ре-тич-но.
Та навіть позавчора, виходячи з теорії можливості, було дуже небезпечно гуляти по Бесарабці, місто Київ. Вибухи та постріли в Києві – це вже давно не дивина. У прифронтовому місті таке почуєш рідше. Хто ж ризикне, там стільки військових напихано, що не дай Бог стрельнути – пов»яжуть одразу. А то й – самі розумієте…

- Тобто, ти хочеш оце вказати, що на фронті стріляють не скрізь. Ну, ми ж не дурні, ми це розуміємо. Але навіщо нам знати такі тонкощі, як ота дорога, де сидить снайпер. І та посадочка, з якої можуть вискочити нехороші люди. Адже ми не їздимо по фронту? – кажуть знайомі волонтери.

Так, не всі фронтові волонтери їздять на фронт, і це теж нормально. Іноді такі тилові-фронтові волонтери роблять навіть більше, ніж деякі галасливі суто фронтові. І зовсім необов»язково їхати туди, якщо ти впевнений в своїх підопічних і можеш вислати їм все потрібне посилками.
Але ж…
І я розказую моїм нефронтовим, але таким класнючим волонтерам, ще одну історію.

… «Я військовослужбовець. Прошу допомоги для підрозділу. Бо до нас волонтери не їздять, а в нас такі нагальні потреби…» – читаю лист.
«Які у вас потреби? Де ви стоїте? І який у вас підрозділ?» - задаю звичні питання.
«Потреба одна – тепловізор.»

Ну, братці, тепловізор – це звичайна нагальна потреба в усіх, хто стоїть на лінії фронту.Тепловізорів не вистачає, вони крадуться, даруються заїзжим генералам для полювання, на них моляться – на тепловізори, не на генералів. Про них мріють, ними марять, від них залежать життя. По-різному. Тепловізори – вони стали якимось символом нашої війни. Більше тепловізорів, хороших і різних! – звичне волання фронту давно злилось в єдиний шум Ніагарського водоспаду.

«А стоїмо ми під Авдіївкою» - пояснюють далі.

Під Авдіївкою – хмикаю я. Я це «під» вже не раз чула. Оце «під», воно дуже аморфне, загальне, і іноді «під Чимось» розпливається до сотні кілометрів.

«Де саме?» - уточнюю я.
«Гродовка» - відповідають мені.
«Та нащо вам у Гродовці тепловізор?» - не витримую я.

А щоб ви розуміли – та відкрийте ж нарешті карту! – Гродовка, хоч і розташована теоретично зовсім недалеко від фронту – насправді є таким далеким тилом, що там давно забули про бої.
І далі я чекаю, що мені напишуть – як ходять на виходи, як потаємно, ночами, висуваються на завдання і таке інше. Здається, я вже зрозуміла, хто мені пише. Такі військові теж є. Ми називаємо їх – вимогателі.

«Стоїмо на відкритій точці. Там до нас підповзуть запросто» - відповідають мені.

У Гродовці. Підповзуть. Ага…
Та там хіба до вас п»яний дядя Вася, місцевий тракторист, підповзе – перепивши і добираючись додому поповзом, заблукавши вслєдствіє.
Тобто, наші вимогателі намагаються взяти нас на понт – вони ж на фронті, під Авдіївкою ж, не хухри-мухри!
Колись у мене вже просили тепловізор в Селідово. Теж хоробро заявляли, що стоять «під Авдіївкою»
На кого це розраховано? – а на вас, дорогі мої волонтери, які чесно працюють для фронту, але не знають отих нюансів, які можна взнати, лише покатавшись там з рік. І я вже бачу, о, я чекаю, що скоро наші вимогателі знайдуть таки свого волонтера, і ось-ось з»явиться панічний пост: «Хлопці стоять під Авдіївкою! Просять тепловізор! Давайте скинемось для хлопців!»
Чи винен буде волонтер, збираючи гроші на тепловізор, чия доля швидше за все ОЛХ або ломбард? – так, винен. Бо треба знати, де хто стоїть. Бо треба розуміти, кому потрібно, а кому аби було. Бо найлегше одурити того, хто НЕ ЗНАЄ.

Ну, добре. Це справа волонтерів, розбиратись, кому що потрібно і хто де стоїть. А навіщо знати тонкощі топографії фронтової зони звичайному громадянину, далекому від фронту?
А тут все просто. Знати треба – бо скоро, скоро підуть по школах наші ветерани, обвішані медалями, половина з яких куплена у воєнторгу, а половина вручена волонтерами. І будуть говорити:
- А помню, в 17-м году, на горе Карачун, было горячо. Тяжело было… Почти так, как в 16-м в Святогорске. Столько ребят потеряли…

і ковтати горючі сльози.

… звичайно, читачі моєї чергової палкої промови чудово знають, де містяться усі топографічні прив»язки, які я вам тут привела до прикладу.
Звичайно, читач знає історію війни – нашої війни!
І знає, що Лисичанськ, Маріуполь та Бахмут з Краматорськом – то далеко не передова, а швидше тил.
Але ті, що не знають – а раптом є такі? – цікаво, відкрили вони зараз карту зони АТО?
Ось просто зараз. Щоб зрозуміти.
Цікаво…