lenta_ua

- Кому вірити? - питається фейсбук?
- Ми їм так вірили, а вони... - лунає плач в коментах.
Чого б не стосувалось. Чи волонтерів, чиї, колись дзвінкі, імена лопаються мильними бульками. Ось нещодавно фейсбуком пройшли чергові скандали - хтось витяг брудну білизну із старих волонтерських корзин і понєслось...
Героїв, які раптом у мирному житті виявляються звичайними людьми, а дехто ще й неабиякими паршивцями.
І завєртє...
Я вже мовчу про політиків. Тут Vox pópuli стоїть постійною стіною плачу.

Я знизую плечима. Ви мені пробачите це знизування, як раптом що?

Чому я не вважаю поганим оце витягування старої брудної білизни та руйнування п"єдесталів?
Чому я не ридаю, заламуючи руки - кому ж вірити, хто чесний і бездоганний?
Чому я регочу, коли ховають в шафу чиєсь, колись дзвінке та навіть майже святе ім"я?
Чому я не заламую руки в німому крику - хто ж лишається, кому вірити, якщо он аж такі......
Та чорт його знає, тобто чорт зна мене, чому я не ридаю. Чому сміюсь, трохи насмішкувато, читаючи та чуючи оці безсилі плачі - кому вірити, кому?

А ви не пробували вірити нікому?

Так, це важко, я розумію. Так хочеться, аби хтось впєрєді, на ліхом конє, і прапор в руках, і всі равняйсь на того, хто попереду.
Так хочеться, аби колись потиснути руку і три дні потім не мити - я ж руку святої людини у своїй пітній долоні тримав!
Так віриться, що десь є люди, які вище вот етого вот нашего всєго - і тою ж пітною рукою повертіти, наче збиваючи докупи вот ето вот наше всьо.
Підлість, жадібність, брехню, хамство, боягузство - тобто все, що може мати звичайна людина - а провідник, той, що попереду та на ліхом конє - о, ні, він якраз того не має. Бо недарма ж ми його висунули наперед колони. Бо ж не просто так всунули в руку його наш прапор.

Має.
Принаймні може мати.
Бо той, хто попереду - він же такий самий як усі ми. Просто так сталось, що він став попереду. І змушений тягти наш прапор. І час від часу починати крик - УРАААААААА...
а ми вже підхопимо.
Або не підхопимо.

Але коли спіткнеться той, що попереду. Коли виявиться, що прапор той він взяв облудою, брехнею та підлістю - скажу вам чесно, я...
от особисто я...
ридати не буду.
Бо я чомусь точно знаю, що кожен може.
Кожен має можливість бути гімнюком.
І коли ти ставиш такі рамки, коли ти вже не віриш достеменно нікому, коли при святих іменах ти знизуєш плечима - тоді вже легше чути отой звук, знаєте? Такий, коли рушаться пам"ятники та погруддя, коли летить каміння з п"єдсталів. І лише глухий тупіт ліхого коня долинає здалеку - і ти вже розумієш, що поскакав той кінь далі без вершника, лише прапором сідло його прикрите.
Власне, увесь цей спіч можна було вкласти в один короткий пост:

"Не хочеш розчаровуватись - не зачаровуйся!"

та я не вмію ще писати короткі пости.
Ось вчора. Спитались в мене, кого могла б я порадити з госпітальних волонтерів. Кому можна вірити.
І я назвала одне ім"я.
Потім спитали, кого б з активістів могла би порекомендувати.
Я і назвала три імені.
Потім постало питання - хто з фронтових волонтерів заслуговує на довіру?
І я назвала п"ять імен.

Мало???
Багато, я вам скажу.
- І ти їм віриш абсолютно? - спитались в мене.
- Ні. - я відповіла. - Як я можу вірити абсолютно, коли я абсолютно не вірю нікому? Просто це люди, до яких за всі роки війни не виникло жодних питань. А що там далі буде, ми не знаємо. Розумієте?
- Не розуміємо. - відповіли мені. - То вірити нам цим людям, чи ні?

Тоді я знизала плечима та засміялась. Посмійтесь і ви зі мною - ті, хто давно прийшов до того ж. До розуміння, що "не хочеш розчаровуватись - не зачаровуйся"

- То кому ж вірити? - гукнули мені вслід мої співрозмовники.
- Собі. - відповіла я тихо.
Не знаю, чи вони почули.

Спробуй вірити собі. Бо це найважче. Себе ми можемо обманути найскорше. Але ми самі про той обман все ж будемо знати.

А коли ти вже повіриш самому собі - отоді й про інших поговоримо. А доти - не зачаровуйся. Й не буде тобі розчарування.
Дарую вам це вміння. Не треба дякувати. Це вміння нелегке. Он, чуєте - далеко десь попереду лунає стукіт підков того коня. Він скаче сам, без вершника. І все, що іноді ти бачиш - його жопу та хвіст.
А ти тут йдеш пішки, і прапор той несеш в своєму запилюженому рюкзаку. І спраглими губами час від часу шепочеш - ураааааа...
І сам у себе тривожно заглядаєш - я собі вірю? Ще ні? От же біда. Ну, я ще трохи пройду, он до того бархану, он до тієї гори.

... І знаєте - це тяжка дорога.
Але вона єдино правильна.