![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
nazavzhdy posting in ![[community profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/community.png){kind=small}
lenta_uaКоли ти загинеш – одразу в це не повірить ніхто. Потім почнуть дзвонити одне одному, перевіряти інформацію. І врешті зрозуміють – так, це правда, ти загинув.
Так завжди бува, ти знаєш.
Коли ти загинеш – твої друзі кинуться одне до одного, тулячись плечима, ділячись силою, яку залишаєш в них ти.
І чим більшу хвилю здійматиме твоя смерть – тим більше друзів у тебе з»являтиметься щомиті, аж до твого похорону, а потім знову, у геометричній прогресії.
Але для твоїх справжніх друзів так буде недовго.
Десь у натовпі вже побіжать вісниці. Вісниці будуть прошивати натовп голками і нашіптувати у певні вуха «одну-єдину, ексклюзивну правду» про твої останні дні.
З ким ти посварився напередодні – а ти ж любиш гаряче грюкнути дверима, сам знаєш. І з ким ти лише не сварився.
З ким ти говорив напередодні. А ти ж любиш поговорити, і з ким ти тільки не говорив, сам чуєш.
На кого ти поглянув відверто чи скоса – а ти ж умієш кидати такі красномовні погляди, сам бачиш.
І ті, кого ти сам вважав своїми друзями, раптово відсахнуться одне від одного. Паранойя побіжить слідком, метучи спідницею бруківку та дороги, якими ходив ти. Широким непомітним тилом за нею підтягнуться ввічливі люди певних служб. Ці люди поговорять майже з усіма твоїми друзями і попередять їх про повне мовчання відносно твоїх справ. Бо ж зараз все може нашкодити розслідуванню, сам розумієш. Будуть поважно говорити ввічливі люди.
І ті, кого ти вважав своїми друзями, раптово замовкнуть, розвернуться одне до одного і втупляться у очі одне одному підозріливо та вороже. Бо ж ввічливі люди вже встигли розповісти тим, кого ти вважав своїми друзями – адже усі під підозрою. Геть усі. І якщо ви не хочете неприємностей – скажуть ввіливі люди – то ходіть під наші крила, ми вас захистимо.
От ти всміхаєшся й киваєш згідливо – так, ти сам знаєш, як вони працюють. І ти сам знаєш, як заткнути рота усім, хто може щось сказати – натякнути або сказати прямо, що кожне слово може бути повернуте проти них, твоїх друзів. Когось посадити на гачок компромату. Комусь показати широкий шлях нових можливостей. Когось просто залякати. Когось викликати на килим і стиха попросити не лізти у цю справу, а то…
Оте, що йде після «а то…» люди додумають і самі, пояснювати не треба. І друзі твої замовкнуть, про це ти знаєш теж.
Натомість вилізуть з усіх шпарин ті, хто дуже захоче вважатись твоїм другом. І почнуть розказувати про свою дружбу з тобою, про те, як ви познайомились, як ти довіряв, що ви робили разом та про що ви говорили – адже уже не перевіриш. Адже тебе вже не буде, розумієш. І хто спростує? Та ніхто.
А бути твоїм другом вигідно, і ось вже почується в телефонах, і не раз:
- Хто я? А ви ТАКОГО-ТО знаєте? То я його найближчий друг!
Ну, ти й сам розумієш. Чого регочеш, правду кажу? – правду.
От уяви, скільки у тебе одразу стане «друзів» - та капець. Хоч ти й не любиш цього слова.
Чекай-чекай, то ще не все. Потім підуть мемуари. Отут ти нарегочешся. Я завжди регочу, коли читаю подібні мемуари – хоча, грішна, і сама їх часом пишу.
Розбивши групи твоїх справжніх друзів та примусивши їх не довіряти одне одному – далі розумні ввічливі люди включать серйознішу роботу. Почнеться злив інформації. Зливати інформацію стануть групи по розслідуванню – а цих груп з"явиться вагон та ще й маленький возик. Через кого буде йти злив? – та через одне-одному тих же твоїх друзів. Хтось з них стане на постійну службу. І побіжить твоїми дорогами, нашіптуючи в вухо – одним одне, іншим інше. В святій своїй меті – заплутати конкурентів. Ага, ти знаєш, це робиться саме так.
Дрібних зливників інформації вистачить на три місяці, не більше. Але на більше їх і не брали - адже цього досить для збільшення плутанини.
Дехто з них потім сам заплутається в тому, кому що говорив – непрофесіонали, що з них взяти?
Дехто побарбається у залишках совісті та дасть зрозуміти друзям – друзі, я оце брешу, то ви не вірте, бо ж мене примусили.
Не прямо скаже звісно – бо ж раптом пряму мову передадуть кураторам? Нікому ж вірити, нікому. Але дасть зрозуміти тонко й недвозначно.
А хтось зовсім заграється у Штірліца та Мата Харі, та й полишиться у цій пісочниці, вважаючи себе крутим агентом. Не помічаючи жалісливих поглядів оточуючих. Люди завжди жаліють неповних розуму співплемінників.
Ну, так. Я жорстока. І ти вмієш бути жорстоким, коли заглядуєш в майбутнє. І вмієш вірити в людину абсолютно, не вірячи їй до кінця. Так, оксюморон, я знаю. Але він про тебе. Не розумію, як ти уживаєшся з тим оксюмороном.
Єдиний, кому ти віриш дійсно абсолютно – це ти сам. І тут твоя помилка, я вже втомилась тобі на це вказувати. Та не крути вухами, слухай ще раз, що скажу – припини закохуватись в людей!
Припини малювати людину такою, як тобі хочеться її побачити – а не такою, яка вона насправді є.
Ти ж сам першим на це й напорешся.
Ось дивись – я ж точно знаю. Твій друг, який ладен за тебе віддати життя – він буде в загоні, який поставлено, щоб не пускати твоїх друзів до місця розслідування. І не пустить, бо такий наказ. І розвернуться стволи назустріч твоїм друзям – і будуть тримати ці стволи теж твої друзі.
А інші твої друзі зроблять усе можливе, аби приховати сліди, які ще можна знайти.
Ось поглянь – люди, які вважали тебе захистом і опорою, почнуть будувати на твоїх кістках свої кар»єри, лишень коли ти загинеш. І знову й знову кричати в телефон:
- А ви ТАКОГО-ТО знаєте? Так я его ближайший друг!
Ось лише зиркни – твій учень тебе продасть, і зовсім скоро після того як ти загинеш.
Глянь, як чисто підметено твої дороги – там пройшли вісники й вісниці, метучи ті шляхи своїми спідницями. Їм треба приховати свою якусь там таємничу правду. І задля приховування тієї правди вони підуть на все.
А як же дружба їхня з тобою, як же повага та любов до тебе?
Ет, смішні. Усе це лишається на місці. Усі тебе люблять, як і любили. Поважають, як і поважали. Але ж тебе уже нема. А вони лишились. То ж треба влаштовувати життя.
- І нє трогайтє нашу любовь к нему! – закричать вони раптом розпачливо. – Она на мєстє! Ми і только ми любілі єго больше всех.
- … но нада ж как-то жить. – додадуть пошепки.
Так, що ніхто і не почує.
А ось дивись, як смішно – хтось навіть збудував церкву свідків твоєї загибелі.
Ну, так, давай-но порегочемо разом. Ми знаємо, так обов"язково буде, коли ти загинеш. Але…
У всьому є своє «але» - побач, як бачу я.
Інші твої учні ба навіть твої вчителі будуть стояти розгубленою маленькою купкою. І то буде найменша купка серед величезного Майдану твоїх безкінечних «друзів» - найменша, але справжня.
Учні. Пара-трійка друзів. Один журналіст.
Ті, хто не підписався ні на які пропозиції ввічливих людей. Ті, хто відмовився від публічних заяв про вашу дружбу. Ті, хто і зараз живе з певною метою – знайти та розірвати тих, хто вбив тебе.
Їх мало, але вони є. Ти сам їх збив в крутий загін навколо себе. Ти сам ось зараз вчиш їх чекати стільки, скільки треба.
І не прощати те, чого прощати не можна.
І битись за друзів до кінця.
- Але одне скажу тобі точно…
я слухаю, я нашерстила вуха. Що це ти мені таке хочеш сказати урочисте?
- Якщо з тобою щось станется, я землю рити буду. Але тебе знайду і витягну.
Тю. Було б для чого так урочисто починати. Я й так це знаю. Бо ти, коли вже прикриваєш – прикриваєш до самого кінця. Аж до того моменту, коли раптом загинеш. А ще і після того.
Кинь цей пафос, він тобі не личить. Я так завжди боюсь свого написаного пафосу, коли ти його читаєш. Ти тоді смієшся, я червонію. Я завжди червонію, коли мене ловлять на пафосі.
Але потім ти говориш, помовчавши:
- А загалом правильно. Бий ще.
а іноді кричиш мені у телефон:
- Включай свій пафос! І бий із всіх орудій!
Таке буває лише коли хтось сміє шкодити твоїм друзям, тим, кого назвав ти своєю командою. І я б"ю тоді із всіх орудій. Бо я ж живу з твоїми отими пафосними словами – і стою у цій маленькій купці розгублених і досі, але і досі твоїх людей. І я ладна повторити за тобою – друзі, коли з вами щось станеться, я землю буду рити, але знайду вас і витягну.
Тому ти усе робиш правильно. Ти будуєш круту платформу для своєї справи. Ти цементуєш її своєю безмежною любов"ю до тих, кого ти назвав своїми друзями. Своїм вмінням прощати навіть тих, хто продасть – аж до того певного моменту, коли прощати вже не можна.
Ти напевно це знаєш. І ця платформа не трісне.
Навіть коли ти загинеш.
… та що це я?
Ти ж і насправді загинув.
А я знову про те забула. І говорю з тобою як з живим.
Але ж невже ти мертвий? Фігня якась. Немає смерті на тих шляхах, де йдуть такі як ти – як ті шляхи не підмітай.
Правда?..
https://www.facebook.com/diana.makarova.37/posts/1532474123479950
Реквізити Ф.О.Н.Ду Діани Макарової.
Так завжди бува, ти знаєш.
Коли ти загинеш – твої друзі кинуться одне до одного, тулячись плечима, ділячись силою, яку залишаєш в них ти.
І чим більшу хвилю здійматиме твоя смерть – тим більше друзів у тебе з»являтиметься щомиті, аж до твого похорону, а потім знову, у геометричній прогресії.
Але для твоїх справжніх друзів так буде недовго.
Десь у натовпі вже побіжать вісниці. Вісниці будуть прошивати натовп голками і нашіптувати у певні вуха «одну-єдину, ексклюзивну правду» про твої останні дні.
З ким ти посварився напередодні – а ти ж любиш гаряче грюкнути дверима, сам знаєш. І з ким ти лише не сварився.
З ким ти говорив напередодні. А ти ж любиш поговорити, і з ким ти тільки не говорив, сам чуєш.
На кого ти поглянув відверто чи скоса – а ти ж умієш кидати такі красномовні погляди, сам бачиш.
І ті, кого ти сам вважав своїми друзями, раптово відсахнуться одне від одного. Паранойя побіжить слідком, метучи спідницею бруківку та дороги, якими ходив ти. Широким непомітним тилом за нею підтягнуться ввічливі люди певних служб. Ці люди поговорять майже з усіма твоїми друзями і попередять їх про повне мовчання відносно твоїх справ. Бо ж зараз все може нашкодити розслідуванню, сам розумієш. Будуть поважно говорити ввічливі люди.
І ті, кого ти вважав своїми друзями, раптово замовкнуть, розвернуться одне до одного і втупляться у очі одне одному підозріливо та вороже. Бо ж ввічливі люди вже встигли розповісти тим, кого ти вважав своїми друзями – адже усі під підозрою. Геть усі. І якщо ви не хочете неприємностей – скажуть ввіливі люди – то ходіть під наші крила, ми вас захистимо.
От ти всміхаєшся й киваєш згідливо – так, ти сам знаєш, як вони працюють. І ти сам знаєш, як заткнути рота усім, хто може щось сказати – натякнути або сказати прямо, що кожне слово може бути повернуте проти них, твоїх друзів. Когось посадити на гачок компромату. Комусь показати широкий шлях нових можливостей. Когось просто залякати. Когось викликати на килим і стиха попросити не лізти у цю справу, а то…
Оте, що йде після «а то…» люди додумають і самі, пояснювати не треба. І друзі твої замовкнуть, про це ти знаєш теж.
Натомість вилізуть з усіх шпарин ті, хто дуже захоче вважатись твоїм другом. І почнуть розказувати про свою дружбу з тобою, про те, як ви познайомились, як ти довіряв, що ви робили разом та про що ви говорили – адже уже не перевіриш. Адже тебе вже не буде, розумієш. І хто спростує? Та ніхто.
А бути твоїм другом вигідно, і ось вже почується в телефонах, і не раз:
- Хто я? А ви ТАКОГО-ТО знаєте? То я його найближчий друг!
Ну, ти й сам розумієш. Чого регочеш, правду кажу? – правду.
От уяви, скільки у тебе одразу стане «друзів» - та капець. Хоч ти й не любиш цього слова.
Чекай-чекай, то ще не все. Потім підуть мемуари. Отут ти нарегочешся. Я завжди регочу, коли читаю подібні мемуари – хоча, грішна, і сама їх часом пишу.
Розбивши групи твоїх справжніх друзів та примусивши їх не довіряти одне одному – далі розумні ввічливі люди включать серйознішу роботу. Почнеться злив інформації. Зливати інформацію стануть групи по розслідуванню – а цих груп з"явиться вагон та ще й маленький возик. Через кого буде йти злив? – та через одне-одному тих же твоїх друзів. Хтось з них стане на постійну службу. І побіжить твоїми дорогами, нашіптуючи в вухо – одним одне, іншим інше. В святій своїй меті – заплутати конкурентів. Ага, ти знаєш, це робиться саме так.
Дрібних зливників інформації вистачить на три місяці, не більше. Але на більше їх і не брали - адже цього досить для збільшення плутанини.
Дехто з них потім сам заплутається в тому, кому що говорив – непрофесіонали, що з них взяти?
Дехто побарбається у залишках совісті та дасть зрозуміти друзям – друзі, я оце брешу, то ви не вірте, бо ж мене примусили.
Не прямо скаже звісно – бо ж раптом пряму мову передадуть кураторам? Нікому ж вірити, нікому. Але дасть зрозуміти тонко й недвозначно.
А хтось зовсім заграється у Штірліца та Мата Харі, та й полишиться у цій пісочниці, вважаючи себе крутим агентом. Не помічаючи жалісливих поглядів оточуючих. Люди завжди жаліють неповних розуму співплемінників.
Ну, так. Я жорстока. І ти вмієш бути жорстоким, коли заглядуєш в майбутнє. І вмієш вірити в людину абсолютно, не вірячи їй до кінця. Так, оксюморон, я знаю. Але він про тебе. Не розумію, як ти уживаєшся з тим оксюмороном.
Єдиний, кому ти віриш дійсно абсолютно – це ти сам. І тут твоя помилка, я вже втомилась тобі на це вказувати. Та не крути вухами, слухай ще раз, що скажу – припини закохуватись в людей!
Припини малювати людину такою, як тобі хочеться її побачити – а не такою, яка вона насправді є.
Ти ж сам першим на це й напорешся.
Ось дивись – я ж точно знаю. Твій друг, який ладен за тебе віддати життя – він буде в загоні, який поставлено, щоб не пускати твоїх друзів до місця розслідування. І не пустить, бо такий наказ. І розвернуться стволи назустріч твоїм друзям – і будуть тримати ці стволи теж твої друзі.
А інші твої друзі зроблять усе можливе, аби приховати сліди, які ще можна знайти.
Ось поглянь – люди, які вважали тебе захистом і опорою, почнуть будувати на твоїх кістках свої кар»єри, лишень коли ти загинеш. І знову й знову кричати в телефон:
- А ви ТАКОГО-ТО знаєте? Так я его ближайший друг!
Ось лише зиркни – твій учень тебе продасть, і зовсім скоро після того як ти загинеш.
Глянь, як чисто підметено твої дороги – там пройшли вісники й вісниці, метучи ті шляхи своїми спідницями. Їм треба приховати свою якусь там таємничу правду. І задля приховування тієї правди вони підуть на все.
А як же дружба їхня з тобою, як же повага та любов до тебе?
Ет, смішні. Усе це лишається на місці. Усі тебе люблять, як і любили. Поважають, як і поважали. Але ж тебе уже нема. А вони лишились. То ж треба влаштовувати життя.
- І нє трогайтє нашу любовь к нему! – закричать вони раптом розпачливо. – Она на мєстє! Ми і только ми любілі єго больше всех.
- … но нада ж как-то жить. – додадуть пошепки.
Так, що ніхто і не почує.
А ось дивись, як смішно – хтось навіть збудував церкву свідків твоєї загибелі.
Ну, так, давай-но порегочемо разом. Ми знаємо, так обов"язково буде, коли ти загинеш. Але…
У всьому є своє «але» - побач, як бачу я.
Інші твої учні ба навіть твої вчителі будуть стояти розгубленою маленькою купкою. І то буде найменша купка серед величезного Майдану твоїх безкінечних «друзів» - найменша, але справжня.
Учні. Пара-трійка друзів. Один журналіст.
Ті, хто не підписався ні на які пропозиції ввічливих людей. Ті, хто відмовився від публічних заяв про вашу дружбу. Ті, хто і зараз живе з певною метою – знайти та розірвати тих, хто вбив тебе.
Їх мало, але вони є. Ти сам їх збив в крутий загін навколо себе. Ти сам ось зараз вчиш їх чекати стільки, скільки треба.
І не прощати те, чого прощати не можна.
І битись за друзів до кінця.
- Але одне скажу тобі точно…
я слухаю, я нашерстила вуха. Що це ти мені таке хочеш сказати урочисте?
- Якщо з тобою щось станется, я землю рити буду. Але тебе знайду і витягну.
Тю. Було б для чого так урочисто починати. Я й так це знаю. Бо ти, коли вже прикриваєш – прикриваєш до самого кінця. Аж до того моменту, коли раптом загинеш. А ще і після того.
Кинь цей пафос, він тобі не личить. Я так завжди боюсь свого написаного пафосу, коли ти його читаєш. Ти тоді смієшся, я червонію. Я завжди червонію, коли мене ловлять на пафосі.
Але потім ти говориш, помовчавши:
- А загалом правильно. Бий ще.
а іноді кричиш мені у телефон:
- Включай свій пафос! І бий із всіх орудій!
Таке буває лише коли хтось сміє шкодити твоїм друзям, тим, кого назвав ти своєю командою. І я б"ю тоді із всіх орудій. Бо я ж живу з твоїми отими пафосними словами – і стою у цій маленькій купці розгублених і досі, але і досі твоїх людей. І я ладна повторити за тобою – друзі, коли з вами щось станеться, я землю буду рити, але знайду вас і витягну.
Тому ти усе робиш правильно. Ти будуєш круту платформу для своєї справи. Ти цементуєш її своєю безмежною любов"ю до тих, кого ти назвав своїми друзями. Своїм вмінням прощати навіть тих, хто продасть – аж до того певного моменту, коли прощати вже не можна.
Ти напевно це знаєш. І ця платформа не трісне.
Навіть коли ти загинеш.
… та що це я?
Ти ж і насправді загинув.
А я знову про те забула. І говорю з тобою як з живим.
Але ж невже ти мертвий? Фігня якась. Немає смерті на тих шляхах, де йдуть такі як ти – як ті шляхи не підмітай.
Правда?..
https://www.facebook.com/diana.makarova.37/posts/1532474123479950
Реквізити Ф.О.Н.Ду Діани Макарової.
