lenta_ua

........ "бо я давно не вірю в силу слова, а вірю в силу звіздюлєй"
(цитата) ........

Люди, пробі, рятуйте, потопаю!
… так патосно я вирішила почати свою чергову повість врємєнних лєт – а саме ці літа ми з вами й маємо час та натхнення проживати.
Якщо не втопнемо, як я – я, яка волає, вже давно потопаючи у пафосних панегіріках останніх днів
Я, королева пафосу!

Так-так, я королева пафосу. Мені це вже так часто говорили, що навіть я й сама у це повірила, смірєнно і пріскорбно.
Я намагалась перекласти на українську слова «смірєнно і пріскорбно» - але ж виходить не так влучно, як російською. І не так пафосно.
І я замислилась. Чому російське пафосне смірєніє і пріскорбіє так важко раптом перекласти на українську мову?
Виходить якийсь сум та покірність. О, ні, цього нам замало, в нашому розділі патосу.
Ну, звиняйте, іншого немає – відповідає нам українська мова, і ми починаємо щось петрати – отже, чомусь російська мова вдало та влучно підкидає та підкладає нам пафосні слова, тоді як українська їх просто не знає. Чому?

Та врешті-решт, тому що українська мова взагалі стоїть далекувато від того вкрай серйозного грецького патосу. Бо чого-чого, а вкрай серйозного, серйозного надміру, серйозного до скону - в українських базових поняттях просто не існує.
З тієї простої й дивної причини, що українець, навіть говорячи про найсвятіше та найсерйозніше – візьме та й видасть під кінець панегірику якусь таку хохму, якийсь злий та небезпечний жарт. Ще й люлькою пихне, як печаткою жахне поверх своїх же слів, насмішкувато зиркнувши по головам аудиторії, яка завмерла у очікуванні пафосних промов.
Не варто очікувати, аудиторіє. Не буде пафосу від цих насмішників – а якщо вони навіть спроможуться на якесь публічне урочисте слово, то або самі його й обрегочуть, або пом»януть чорта чи ще якусь нечисть. Бо ж з нечистю українці давно на ти. Давно запозичаючи у неї сам підхід. А з нечистю говорячи, підхід до патосу короткий – сатирою його! Іронією вищого калібру!
Чого-чого, а іронію нечисть не виносить, страшніше це для неї від святої води – бо ж в нас на Запоріжжі нечисть ту святу воду давно відрами хлебче, хоч в ЛТП відправляй.
З іншого боку – у нас на Запоріжжі з ЛТП питання стоїть руба – пий, доки градус тримаєш. Градус не втримав – сідай до ями!
І там вже, в прохолоді, на хлібі та воді, вчись тримати свою норму.

А чому ви обурюєтесь? – я знала не один і не два батальйони, де саме так викорінювали надмірне споживання святих вод різного градусу.
І славно ж воювали потім ті батальйони. А деякі і досі воюють.

Та досить про запорізьку вольницю, ми ж почали з королевств, то далі й будемо йти за геральдичним порядком.
Отже, як сталось, що я, самопроголошена інтернет-спільнотою та самоє собою королева пафосу, раптом почала захлинатись у патосних хвилях того логосу, який заполонив сторінки нашої країни в минулі дні, та ще й сьогодні хвилі стоять неабиякі.
Як сталось, що я почала кричати – людоньки, пробі, рятуйте, потопаю!

… почнемо спочатку.
А початок пафосу – він завжди зароджується з трагедії. Як не крути, як ти не розкладай, друже Арістотелю, пафосні напрямки – а трагедія стає наріжним каменем, який насправді є кришкою тієї скриньки Пандори, яка відчиняється завжди, коли в душі і слів вже не лишається від болю.
Так було в дві тисячі чотирнадцятому році.
Не мали сліз плакати – але плакали, ревіли білугами, ридали, і солоні ріки нашого болю чистими бороздами плили по закіптюжених гумовим димом щоках.
Не мали слів говорити – бо ж вже кричали.
Не мали змоги жартувати – але жартували безмірно, іноді на істеричній ноті.
Тоді інакше не можна було, тоді кричали душі і рвались серця.

Зараз інакше. За ці три з половиною роки наші душі покрились твердим панцирем засохшого, закям"янівшого болю. Інакше ніяк. Інакше ми б не вижили.
Вже взимку п"ятнадцятого стало зрозуміло, що нема чистого й нечистого, що нема єдиного фронту – і воюємо ми на два чи навіть три фронти. Бо ворог попереду, та ворог і позаду. І хто з них першим вистрілись тобі в обличчя чи у спину – спитай-но в долі, запорожцю.
А краще не питай, бо ж знає воїн – можна брататись з чортом, давати Богу відпровіді на питання (о, наш Бог, він такий допитливий), ба можна навіть випити зі Смертю на брудершафт, але не можна говорити з Долею. І – де ти бродиш, моя доле, не докличусь я тебе… - можна лише співати риторичне це запитання, не дай Боже не сподіваючись, що Доля раптом стрінеться на твоєму шляху. Бо як зустрінеться, то може власне і спинитись, глянути на тебе, всміхнутись і сказати:
- Ну, давай поговоримо…
І це найгірше, що може статись з тобою, запорожцю. Бо Доля тобі не добрий Бог, не наскрізь зрозумілий чорт з усіма його пакостями та підлостями (тю, ми й самі такі!)
А ж запитання в Долі можуть бути дуже несподівними – ще несподіваніші відповіді.

Отже, йди собі вперед, пам"ятай про Бога згори, чорта поруч, Смерть за плечем – і не шукай іншої Долі. Яка вже є – вона наша.

Ну, це все зрозуміло, але ж до чого тут старий наш добрий Патос? – спитає вкрай заморений читач.
О, Патос чи Пафос, з усіма його етосами та логосами – то ті ще камінюки на дорозі запорожця.

От їде собі наш козак, коник тихенько бреде степом, козак роздумує, і думи його нелегкі – де б взяти грошей на нову шаблю, і коника б підкувати, та й тютюн вже на денці. І чи не краде козацьких грошей підскарбій, і чи обозний не продає запасів війська. А як вони можуть не красти й не продавати – де таке видано, аби обозний та й не крав? То ж треба думати, як теє довести та вивести на чисту воду, якщо хоружий не стане наперекір – у хорунжих-замполітів завжди своя гра. І чи не тягнеться та гра аж до самого гетьмана. Он подивись, яким прийшов наш гетьман до війська – одні штани та й ті драні, а зараз вже третій палац собі будує. А нам тут думати, вуса покусуючи, де б взяти грошей бодай на смолу для чайок та пороху хоч кілька бочок. Бо ж хлопці просяться до походу, та й тобі той похід би дуже був потрібен. А грошей ніц нема.
Ох, догуляєшся, підскарбій!
Ох, як почну похід я з тебе!

Таку звичайну думу думає наш запорожець, аж тут над вухом раптом різко, як постріл:
- Звитяга!
- Га? – лякається козак, та й ви б злякались.
- Непереможність нашого війська!
- Чого? – питається козак не знати в кого, озираючись довкола.
- Навчена армія! За мушкетерськими стандартами! І гетьман наш кращий від інших гетьманів, попереду свого війська! Звитяга! Поруч з нами йдуть ті ж мушкетери! Польські гусари! Навіть турки наші союзники віднині! Литовські барони прийшли на допомогу! Ось їх аж п"ятеро! Звитяга! Непереможність! Разом ми ворога поб"ємо!
- Чорте, це ти, чи що? – кривиться наш козак. – Ти що, святої води перепив?
- Ні, я не чорт! Я вже підчортій! Гетьманський улюбленець.
- Тю. І що тобі це дає? – дивується козак.
- Нічого, крім задоволення служити Україні! – кричить чорт та пошепки додає – Ти що, дурний, козаче? Чи дійсно не знаєш, що дає підгетьманство?
- Та звідки ж мені знати? – ховає посмішку у вуса наш запорожець, що давно вивчив ту науку балакати з чортами.
- Та гроші ж… - шипить пошепки чорт, і знову, похапливо озирнувшись, вигукує завчено: - Моя любов до України безмежна!
- Ти бач, як ти навчився… - захоплено підіграє козак. – Ану ще!
- По Хресту идет Армия - злая, жестокая, немного безумная, умелая, хваткая, опытная и совершенно, абсолютно наша. – вигукує чорт, граючи голосом та хвостом.
- Бач, як гарно… Ще давай. – заохочує запорожець.
- Страна, которая выкарабкалась — которой уже не грозит ни вражеское вторжение, ни экономический коллапс, ни внутренний раскол, ни развал вцепившимся в руль идиотом. Страна, у которой будущее будет и без нас. Страна, чьё создание мы поставим себе в зачёт и запишем в achievements, страна, в которой потом напечатают учебники с нашими фотографиями. – вигукує чорт, роблячи «глазки» молодичці біля колодязя. – Правда, из такой мы не сможем уехать. Потому что мы уже будем не просто её жителями, а её частью.
И так и будет выглядеть наша победа.
- Ой… - закочує очі козак.
- А я ще можу ще, ось слухай. – входить в раж чорт. – И вот в центре всего этого водоворота стоит Украина. Атакуемая с Востока, поддерживаемая с Запада. Поддерживаемая однозначно, недвусмысленно. За нас не будут воевать, но нас будут поддерживать и помогать.
И когда мы выстояли, когда мы показали и доказали свою вменяемость, цивилизованность, договороспособность - нам отдают честь.
- Як же ж гарно… - смалить люльку козак. – А чому російською?

Я ж кажу – давно вміє наш запорожець розмовляти з чортами. Давно знає, як збити пафос простим питанням.

- Та ані іщо нє научілісь. – сором"язливо опускає гарні очі чорт.
- Жаль… Я б навчив. – гладить рукою свою пощерблену шаблюку запорожець.
- Любіть Україну, як сонце, любіть,
як вітер, і трави, і води…
В годину щасливу і в радості мить,
любіть у годину негоди. – раптом вигукує чорт.
- Тьху на тебе. – жахається козак. – А це ти до чого?
- Та здалось, наче підскарбій. Он бачиш, он за рогом? – знічено виправдується чорт.
- Так він же мені й потрібен! – реве козак, хапаючись за шаблюку. – Ось я в нього запитаю, куди пішли гроші, які громада збирала. І куди він дів той свій зиск за чоботи для всієго війська запорізького…
- От ти дурний. – регочеться чорт. – Кому вони потрібні, твої чоботи? Звитяга! Непереможність! Ось іде наша армія, наша навчена й непереможна армія!
- Ось я їм покажу непереможність! – хапається за мушкет козак. – А козак Гора як їм загинув? Один проти трьох танків, бо ж вчасно арта не включилась. А козаки Твердохліб на Тягнирядно, що й досі на тім світі чекають на допомогу, яка не прийшла, бо наказ був відступати. А козаки Іван та Василь, які і досі у полоні? Про них забули, а, пся крев!
- Стій, куди ти, дурень! – хапає за полу драної свити чорт козака. – Ти що, не можна. Тут знаєш, скільки одразу підчортиків у коменти прибіжить, ти й до Криму не виберешся.
- А звідки ти взяв, що я збираюсь до Криму? – хитро мружить очі козак.
- Ой, нє нада… Вас, дабравольцев, хлєбом нє кармі, дай паваєвать. Да і птічкі донєслі. – мрійливо закочує очі під лоба чортик.
- Птічкі кажеш… - пильно зирить на чорта козак і щось собі думає. – І що, багато в тебе таких пташок?
- Да в каждом полкє, сотнє і курєнє! – регочеться чорт. – С вамі, дабравольцамі, іначє нікак. Вам, єслі волю дать, так ви нас прівєдьотє прямо…
- Прямо до перемоги, так? – питається козак.
І це питання в лоб раптом зовсім знічує чорта.
Чорт їде мовчки поруч, щось теж собі там думає.

А поки вони там думають, поїдемо ми з вами теж назад, чи то пак вперед, до самого початку нашого пафосу.
Звичайно, він був потрібен тоді, коли ми не могли говорити інакше. Нам заважав біль – бо наші серця тоді як стиснулись на Майдані, так і не відпускає їх невидима залізна рука й досі. Кому не знайомий той постійний серцевий біль, коли ти думаєш про загиблих, поранених, тих що в полоні?
Той біль живе в наших серцях і досі. Але серця наші покрились таким товстим панцирем, заросли такою жорсткою облочкою – що всі, кому болить насправді, просто не можуть вже говорити гаслами.
Парадними вигуками.
Пафосними фразами, які так полюбляє телевізорний глядач.
Нема вже віри в нас в ті слова і нема сил в наших сердець. Сили лишились тільки на роботу.
Звичайну, таку просту й таку складну військову нашу роботу, про яку колись сказано було:

КОЛИ НЕ ЗНАЄШ, ЩО РОБИТИ – РОБИ ЩО МУСИШ, І НЕХАЙ БУДЕ ЩО БУДЕ

… їде собі наш козак степом, степом-долиною.
Давно чкурнув подалі чорт, вигукуючи на скаку:
- Звитяга!
- Непереможність славного війська!
- Гетьман попереду і це найкращий гетьман!
- Заграніца нам паможет!

Чмихає на ті слова старий наш козак, думає звичну свою думу – де взяти грошей на підкови для коня і на нову шаблюку, а ще б смоли для чайок, бо на Крим же треба йти, доки усіх козаків не перетягли та не повбивали, треба б послати звістку козакам Перекиньногу та Вертишию, Дзюбі та Півторапавлу, козак Данило хоч старий та одноокий, та все ж від походу не відмовиться, бо й син його там, у полоні.
Ох, де б то взяти грошей, бо ж до підскарбія з цим лізти смішно – поганий був би той підскарбій, якби не розкрав увесь козацький скарб.
А чи до гетьмана піти? – ет, таке смішне говориш ти, козаче. Легше, мабуть, домовитись з Долею та Смертю, аніж примусити нашого гетьмана йти до перемоги.

А я тут чую козацьку думку і теж запалюю, мабуть, люльку – бо ж ті самі думи і в мене.
Бо я давно не вірю в пафос парадних вигуків.
А вірю просто в роботу.
Таку страшну, таку звичайну. Яку ми мусимо зробити – хоч іноді здається, що легше, мабуть, домовитись зі Смертю, Долею та паном Богом.
Ну, треба – домовимось.
Вірно кажу, козаки?

і без пафосу.