lenta_ua

........ "Когда нужно стрелять — стреляй, а не болтай." ........

Горіла сосна, палала…
І не сосна то була, а зовсім степ. І степ горів після обстрілів, вогонь перекидався на хати, хати займали вогнем та димом нові хати.
Діло було у зоні прифронтовій, та вже брешу – якій там прифронтовій, у самій фронтовій зоні то все було.
А як вже люди зупиняли той вогонь – розказали нам скупо і коротко, а ми, як завжди, почитали між рядків і трохи здивувались:

«Українська та російська сторони Спільного центру з контролю та координації питань припинення вогню та стабілізації лінії розмежування сторін у взаємодії з представниками ОБСЄ та ДСНС України забезпечили заведення та утримання режиму «Тиша» під час гасіння пожежі 14 серпня в населених пунктах Авдіївка, Катеринівка, Мар’їнка та Опитне. Загоряння виникли внаслідок як обстрілу позицій сил АТО силами НЗФ ОРДО, так і самозаймання або перекидання вогню з прилеглих полів.
Завдяки таким скоординованим діям сторін вдалося відвести загрозу пожежі від житлових кварталів населених пунктів, упередити майнові втрати, а можливо і людські жертви.
Організовані спільні дії свідчать про те, що сторони здатні ефективно виконувати раптововиникаючі завдання, пов’язані з ліквідацією наслідків надзвичайних ситуацій.»
https://www.facebook.com/ato.news/posts/1664141573596642

Тобто, ви зрозуміли? – російські представники та українська сторона разом гасили те полум»я. Принаймні домовлялись про фронтову тишу під час гасіння.
Не знаю як ви, а я ледь не розридалась від розчулення, уявивши таку картину.
(схлипує й зараз)

І що воно таке – українська та російська сторони Спільного центру? – може виникнути питання. Що там за спільний центр, які там в української сторони спільні справи з російською стороною?
А є, виявляється, в нас на фронті така організація. Де якась кількість російських офіцерів разом з українськими офіцерами моніторять лінію фронту.
- Договорняк??? – ревне обурений читач.
Та ні, не договорняк, скоріше наша відповідь ОБСЄ. Хоча і відповідь не зовсім наша – кажуть, що такий Спільний центр був ініціативою російської сторони, а наші згодились, та й по всьому.
І «разом моніторять» - то надто сильно сказано. Бо хто бував у Спільному центрі, той бачив, як обережно поводять себе українські офіцери з російськими. І як старанно роблять вигляд російські офіцери, що не бачать та не чують вибухів та обстрілів з сторони російських військ.
Але живуть разом в одній великій хаті. Їдять з одного столу, ба навіть за український рахунок. Іноді разом дивляться футбол – демонстративно сідаючи купками різного камуфляжу.
Хоча іноді, як бачте, спільна робота ведеться. Вчитайтесь в наведений текст. Прес-центр АТО нам кагбе каже:
- От бачте, бачте! Виявляється, ми зможемо працювати разом з російською стороною! І перед спільною небезпекою ми зовсім не вороги, ба навіть можемо бути партнерами!

«Водяное перемирие. Хатхи возвестил водяное перемирие!»

А я одразу бачу картинку – біжить Наталя Варлєй, прекрасна кавказька полонянка, тікає від бандитів. В погоні за нею Трус, Бувалий та Балбєс. І уся ця кавалькада раптом натикається на ведмежий барліг.
Розлючений ведмідь одразу розвертає погоню і миттю формує з ворогів команду, поєднану єдиною метою – втекти від нього ж, ведмедя.
Розчулений глядач ридає, дивлячись, як зворушливо пригортає і захищає полонянку її ж тюремщик. Ах, Варлєй, як ніжно ти схилилась на плече Балбєсу-Нікуліну...
… на кілька секунд.
Спини ридання, читачу. За мить Нікулін знову поженеться за Варлєй, і наміри його серйозні. Та й вона досить безжальна до цих дрібних, хоч досить симпатичних бандюків. Тобто, війна не на життя, а на смерть, або принаймні сіль в жопі у товаріща Саа…. ах, какого хорошего чєловєка!
- Сєстра, включі погромчє тєлєвізор!

Але поки що Наталья Варлєй безсило й зворушливо пригортається до свого тюремника.
На кілька секунд.

Це, до речі, безпрограшний хід сценарістів та режисерів – на якусь мить кинути до учорашніх ворогів якусь спільну, ще страшнішу небезпеку, і спостерігати, як вороги миттю об»єднуються в єдину армію. Я прямо вже зараз бачу, і заявляю це офіційним спойлером - як Серсея та Дейнеріс Буренароджена разом летять на драконах, аби видихнути королівським дуетом:
- ДРАКАРІС!
і впаде армія мертвих.

Глядач обов»язково взридне на цьому епізоді. Обов»язково розчулиться.
Десь в нас живе оця потаємна думка – а може, вони замиряться?
Може, усе ж таки Хороший, Плохой, Злой створять одну непереможну команду?
Мауглі приручить Шерхана.
А Наталья Варлєй вийде заміж за Моргунова.

Наче ми самі не розуміємо, що буде після такого штучного замирення. Нічого не буде. Кінець фільми буде, та й по всьому.
Кіна не буде, включать світло в сільському клубі. І поповзе розчарована юрба на вихід, якось розгублено озираючись на великі літери «THE END» - шо, усьо? А так цікаво починалось.
Бо мистецтво кіна, воно таке – яким би фантастичним не було, усе ж воліє наближатись до суворої правди життя. А у житті примирення назавжди та й по всьому неможливе.

Знаєте, в житті воно не так як у фільмі. Але буває дуже схоже.
Я бачила на фронті кілька таких епізодів.
Я була учасницею майже братніх зустрічей запеклих ворогів – і я навіть стояла між ними.
Я бачила моменти, коли вороги змушені робити одну спільну справу або разом втікати від одного ведмедя. І я й досі не знаю, як до цього ставитись.

ЕПІЗОД ПЕРШИЙ

Ми їхали в селище недалеко від Дебальцева. На наші автобуси там вже чекали люди.
Люди знаходились у бомбосховищі. Вони буквально жили там останніх пару тижнів. Евакуацію до мирних територій забезпечували волонтери. З кожним днем зростала інтенсивність обстрілів, з кожним днем бажаючих втекти з пекла ставало більше.
Ми їхали в те селище і знали вже, що за однією сім»єю нам прийдеться їхати ще далі, в село, яке знаходилось тоді зовсім поруч з лінією фронту. В сім»ї було троє малих дітей. І мати, як би того не хотіла – не могла дотягти трьох дітей до бомбосховища, від якого відправляли ми наші автобуси.
Ми виділили автобус для тієї експедиції. І помчали хтозна куди. Нам кричали в телефони – куди, назад! Там вже неясно хто, там може вже не бути наших!
Але там були діти, і ми вже не могли повернути назад.
По дорозі ми зустріли групу наших військових, вони вирішили нас супроводжувати.
Ми влетіли в село. Військові як військові – вони стали таким широким колом і моніторили обстановку. Ми вдягали дітей і передавали конвеєром до нашого автобусу.
Я якраз несла до автобуса чергового карапуза, коли побачила цього дядьку. Чи навіть хлопця, не пам»ятаю.
Він вискочив з погреба, на шиї в нього висів автомат. То, мабуть, було уперше, коли я стикнулась носом до носа з типовим сепаром. Наші військові теж кинули на нього носами.
Я запам»ятала цю картину – озброєний сепар, що невчасно вискочив і напоровся на українських військових, українські військові з такими ж автоматами в руках і ошелешеністю в очах, і ми тут, між ними усіма, з малими капризулями на руках.
Мовчання впало тоді над дворищем та вулицею. Здається, навіть собаки перестали гавкати і зацікавлено спостерігали за мізансценою – ух ти, що зараз буууууде…
Командир повільно похитав головою.
Сепар тихенько позадкував до погреба.
Хлопці та дівчата видихнули і трохи менш судомно приопустили автомати.
Ми засунули дітей та матір в автобус, скочили самі – і наша невеличка колона рушила. Під поглядами сепарів, які ховались в погребах та хатах.

«Водяное перемирие! Хатхи возвестил водяное перемирие!»

3. ЕПІЗОД ДРУГИЙ.

Ми готуємо Зелений коридор.
Ідея була нашою (принаймні нам тоді так здавалось), вирішення ідеї лягло на українського та російського генералів Спільного центру, також представників Л/ДНР та ОБСЄ (принаймні так здавалось публічно, насправді зрозуміло, що рішення залежало від багатьох осіб та організацій)
Колона української сторони мала увійти до Дебальцево, і на цій визначеній хвилі обстріли міста припинялись на чотири години.
Усього чотири години давалось нам, аби ми вивезли усіх бажаючих – але це було щастям. Чотири години без обстрілів – та ми ж за цей час гори звернемо!
Гори звертати мали два з половиною десятки наших машин та автобусів, волонтери, МЧСники та кілька офіцерів Спільного центру.
Нашим проханням (читай – вимогою) було, аби нас супроводжував російський генерал. Вимогу ми озвучили публічно – і рос-генерал мусів згодитись. Коли тебе просять про послугу дві жінки, і уся ця розмова відбувається між своїми й чужими офіцерами, практично гусарами – ти просто не зможеш відмовити. Генерал зблід, повів шиєю, наче комірець вже стис його смертельним зашморгом, але їхати згодився. Разом з ним їхало кілька російських офіцерів.
Український генерал похихикував в кулак, розуміючи та заохочуючи інтригу. Він теж їхав, однозначно. Разом з ним їхало кілька українських офіцерів.

От і весь наш захист, як раптом що – захист волонтерів, МЧСників та тих сотень людей, яких ми збирались вивезти.
У останній момент ми подзвонили группі CIMIC, і Юрка Сокол привів свій бойовий загін. П»ятеро офіцерів. По два рожки до автомата та по дві гранати в кожного.
Усіх трохи забавляла присутність російського генерала як нашого заручника. Якщо в тій ситуації взагалі щось могло забавляти – адже лише півроку тому був зелений коридор у Іловайську. Ми пам»ятали, чим він закінчився.
І ми всі вже давно і твердо знали – росіянам вірити не можна ні в чому. Якщо ти повірив росіянам – читай пункт перший.
Російський генерал це знав чи не найкраще від усіх. Гадаю, він розумів також, що якщо раптом потрібна буде жертва – то неважливо, якої національності та рангу буде та жертва.

Колонна лаштувалась на трасі. Йшло злагодження. Більшість присутніх військовими не була, часу було мало. І російський генерал раптом так розхвилювався, що виліз наперед і почав керувати бойовим злагодженням небойових оцих людей.
Цивільні виструнчились і почали слухати дещо здивовано. Військові звели брови на лоба. Але російський генерал керував чітко й по ділу. До рекомендацій прислухатись було варто.
- Кхе-кхе… - покашляв український генерал.
Присутні почали трохи надуватись зо сміху. Український генерал загадково й мрійливо всміхався у простір і в нікуди.
- Ой, извините… Увльокся. – зробив вигляд, що знітився рос-генерал.
- Нічего, у вас хорошо получаєтся. – поблажливо покивав український генерал.
Усі тихенько засміялись.
Колона вирушила, далі працювали разом – росіяни стояли у центрі міста, кучкуючись поруч з генералами – українська сторона літала містом, забираючи людей від бомбосховищ та розміщаючи їх в автобусах.
Російський та український генерали однаково тривожними рухами смикали годинники – у час Ікс обстріли Дебальцево буде продовжено. І якщо колона не виїде до того часу з міста – дістанеться усім. Міна не розбирає, хто якої національності. Тому ми усі разом мусіли драпати в час Ікс, і ні хвилиною пізніше – рятуючись від того ведмедя, як чарівна Наталія Варлєй та трохи прибабахнутий Трус-Нікулін.
Поруч з нашою колоною стояла сепарська колона, яка вповзла від сторони Донецька – то було вимогою російської сторони. Вимогою, про яку вони потім дуже пожалкували, бо ж з російською колоною виїхало аж 46 людей. З нами – до тисячі.
Рос-колона притягла з собою купу рос-журналістів, і ті змушені були знімати порожні автобуси російської колони.
Але поки що усі, й російські, й українські представники та журналісти, одниково тривожними рухами смикали годинники – бо ж у час Ікс обидві колони мусіли покинути Дебальцеве. Після того російська сторона починала обстріл. А міна не розбирає, якої ти національності. Небезпека чекала на всіх.

«Водяное перемирие. Хатхи возвестил водяное перемирие!»

ЕПІЗОД ТРЕТІЙ

Нам ніколи було тертись у центрі міста. Усі площадки, на яких ми мали працювати, було поділено між МЧСниками, волонтерами та місцевою міліцією.
Ми повзли колоною по трасі. Доки ще був зв»язок – ловились в моєму телефоні повідомлення:
«В Дебальцево зашло много мужчин от 18 до 50 лет. Одеты в гражданское» - і я показувала друзям ті смс-ки.
Ми розуміли, що то означає. Дебальцево було вже не нашим. Але іще й не російським. «Ні вашим і ні нашим» – так називається такий стан. Він означає, що місто начебто ще контролюється українськими військовими, але вже є такі райони, куди потикатись не слід. Саме з такого району нас з нашими автобусами, мирними жителями, дітьми, бабусями, пораненими цивільними і крили мінометами кілька днів тому невідомі люди, вдягнені в цивільне.

Побачили ми їх одразу, щойно під»їхали до одного з таких райончиків. Площадки – називались вони там.
На черговій тій, віддаленій від центру міста, площадці нас зустріли:
- розлючений, аж наче накачаний злістю, натовп людей, які зовсім не збирались нікуди їхати, але були налаштовані роздерти нас на шматки, якщо ми зараз же, отут, не видамо їм ліки, їжу, і не передзвонимо особисто Порошенку, «чтобі прекратил єто безобразие, скажите ему, пусть прекратит стрелять!»
- трохи менший натовп розгублених людей з клунками. Ці люди мали готовність тікати, рятуватись, подалі від пекла, а там хоч трава не рости, і ми вже бачили, що наших автобусів не вистачить на всіх
- і очеплення по периметру, ці самі чоловіки, про яких нас попереджали друзі. Чоловіки були як на підбір, вдягнені в чорне, похмурі обличчя, але місцями зацікавлені обличчя. Ці останні вертіли головами, озираючись довкола, здавалось, вони в цьому місті вперше в житті. Мабуть, так і було.

Звичайно, одразу справдились усі побоювання наших друзів, які обривали нам телефони напередодні:
- Не смійте туди їхати! Вас там обов»язково чекатиме якась провокація!

Звичайно, без провокації не могло обійтись в такій тонкій роботі, як Зелений коридор, забезпечений росіянами.
І, звичайно, натовп розлючених бабів одразу схлопнувся кругом нас, і потяглись вже до нас розкрячені пальці рук, готові рвати на шматки. Зблідли наші захисники – по два рожки та дві гранати в кожного, стріляти все одно не можна, навіть в повітря, бо Хатхі возвєстіл водяноє пєрєміріє – і зацікавлено підібралось та приготувалось до дій чорна п»ята колона.
Як ми видерлись з того натовпу – то окрема історія. Видерлись та й побігли у своїх справах.
Моєю справою був двір сусіднього багатоквартирного будинку. Нам сказали, що там є бомбосховище, в ньому давно ховаються старі та немічні. І я помчала туди. За мною кинувся шалений Дід Мороз, перевізник Ф.О.Н.Д.у. В нас був мій пістолетик у косметичці, до нього одна обойма – і все. Так ми влетіли до дворика і побачили там раптом досить багато людей.
Чоловіки, вдягнені загалом в цивільне чорне, стояли в тому дворику купками по троє, п»ятеро, зображуючи місцевих жителів.
- Де бомбосховище? – крикнула я їм.
Вони трохи отетеріли, але хтось показав пальцем на підвал. І ми з дідом Морозом, два придурки, кинулись до підвалу, як в мишоловку.
Наш урожай з цього підвалу був таким – дві бабусі, які від голоду вже й сидіти не могли, лежали на якихось ящиках та тряпках в тому підвалі. Та дядько, про якого нам розповіли – він мав хворі ноги, був лежачим, навіть до підвалу спускатись не міг, так обстріли й перечікував, лежачи на ліжку у своїй квартирі.
Бабусі дійшли до автобусів самі, там ми їх посадили, вони склали свої клуночки на колінах і дисципліновано чекали, доки їх заберуть з пекла.
Дядька мусіли спускати у двір з квартири, потім шукати саночки, аби доправити лежачого до автобуса.
Саночки знайшли швидко. Дядька поклали на них, а мав він більше сотні кілограмів – і як би ми не перли ті саночки, ми б не зрушили їх з місця по снігу й льоду, змішаних з грязюкою.

- Чого стоїте? Впрягайтесь! – крикнули ми дядькам та хлопцям в чорному, які стояли осторонь та спостерігали за нашими потугами.

Вони перезирнулись. Ледь знизали плечима – от, мовляв, ідіоти. І…
… підійшли до саночок та впряглись в мотузку.
Такою вервечкою ми й вийшли з-за рогу до наших військових – сепари та росіяни, що впряглись в саночки, дядько з опухлими багряними ногами, покрикуючи на своїх добровільних «коней», далі ми з Морозом, трохи ошелешені від свого хороброго нахабства. І уся ця туса практично вперлась у військових, які підігнали свій бус до рогу – бо заїхати в самий двір було неможливо.

Я пам»ятаю очі наших військових і обличчя тих сепарів. То було класичне «стінка на стінку» – а посереду ми та дядько-каліка на санчатах.
Обидві сторони видихнули, трохи істерично посміхнулись вбік – і почали разом затягувати дядька в машину.
Далі обережно відступали – машина тихим ходом рушила до площадки, де всі наші – ті, в чорному, позадкували назад, на подвір»я.
Регіт істерики був потім.

«Водяное перемирие. Хатхи возвестил водяное перемирие!»

ЕПІЗОД ЧЕТВЕРТИЙ

- Там было село, с одной стороны стояли наши, с другой сепары и чеченцы. Ну, и по законам жанра, единственный магазин в центре села. Понятно, магазином пользовались все. И мы как-то пошли за сигаретами и водичкой. Как раз что-то завезли в магазин. А завозили редко, местные торопились накупить. Ну, сколько их там осталось, местных… Двадцать хат от силы. Но народу из этих хат набежало. Очередь, шум, мы встали в очередь. И вдруг слышим, упала тишина. Мы осторожно оборачиваемся, смотрим, в магазин зашли три чеченца с той стороны села. Их трое, нас трое. И полный магазин местных. И тишина. Продавщица побелела. Чечня на нас смотрит, мы на них. Скулы ходят. А ничего нельзя. И те тоже встали в очередь.
- И что потом?
- А ничего. Мы купили сигарет и водички, они там что-то купили, вышли вместе из магазина. Встали, демонстративно закурили и разошлись по своим сторонам. Магазин-то один на всё село.
- Без перестрелки, без всякого такого?
- Ты что? Конечно. Нельзя стрелять, мы ж тогда сами без сигарет останемся. Магазин в центре села – это святое. Успеем пострелять. Тем более, что перевеса ни у кого не было.

«Водяное перемирие. Хатхи возвестил водяное перемирие!»

Таких епізодів вам кожен, хто був на фронті, навалить два вагони – ще й невеликий возик.
І кожен вам підтвердить – так, це зворушує.
Це зворушує так, що по зустрічі на Ельбі й досі знімають фільми та пишуть книги. Братання на фронтах першої світової і досі викликає сльози розчулення і – дайошЪ пацифізм! Солдати усех окопов, объединяйсь!

Це дивує й часом навіть зближує з ворогом, бо ж врешті-решт, усі ми люди, усі ми з плоті й крові, всіх народили мами.
Я й досі не знаю, як до такого ставитись – втім, знаю.

… я згадую, чим закінчилось водне перемир»я, яке оголосив Хатхі – прийшов Шерхан і почав пити воду. А з його ікол потекла кров.
- О, Шерхан! Як ти міг порушити водне перемир»я?
- Тю, ідіоти. Для ідіотів перемир»я, а ми, Шерхани, полюємо завжди. З тією лише різницею, що під час перемир»я нам, Шерханам, полювати найлегше. Бо ж ідіоти вірять в перемир»я і втрачають пильність.

Таке або щось подібне відповів би Шерхан, якби захотів говорити з простодушними тваринками, які взяли та необережно повірили у перемир»я.
Яке, звичайно, насправді неможливе – коли ти маєш справу з тиграми-людоїдами. А саме людоїди нам оголосили війну. І саме вони найперше вміють користуватись перемир»ями, аби винищувати нас, довірливих та простодушних.

… втім, довірливі та простодушні закінчились давно.
Ще під час виходу з Іловайську – під час того зеленого коридору, який перетворимся у коридор, червоний від крові.

Не вірте перемир»ям.
Ті, з ким ми маємо нещастя воювати, не мають честі й совісті. Тому не буде зустрічі на Ельбі.
Не дасть прикурити російський солдат українському та навпаки, не буде обіймів та спільних танців на брустверах окопних – бо між цими окопами вже ріки крові, і ту кров ми не пробачимо ніколи.
Не треба розчулено схлипувати під час якоїсь спільної роботи української сторони з російською – бо дивіться, дивіться, он вже Шерхан іде до водопою.
З його ікол капа кров…

... літає коршун Чілі над полем бою, розгублено та звично волаючи щось там про перемир"я. Трубить зовсім потєряний Хатхі, оголошуючи перемир"я.
Перемир"я, в які ніхто уже не вірить.
І правильно.