lenta_ua

........ "Аты-баты, шли солдаты. — Ать-два, ать… — Иноземца-супостата Воевать.
Перелесками, лугами - два-ать-два!
Шелестела под ногами
Трын-трава"........

- Всьо, дістало, йду на дембель!
Я чую це останнім часом дуже часто.
Вони прийшли в 14-му, вони нікуди не рипались з фронту. Ставали інвалідами - поранення, контузії, хронічні захворювання, запалення, загострення. Але уперто перлись на фронт - із госпіталів, відпусток, яких, до речі, вони не бачать по року.
Вони чесно воювали.
Чому вони так раптом йдуть на дембєль?
Чому в нас раптом вибухнула статистика оцих повернень в тилове життя?
Що їх дістало?

... лише одне.
Командири.
Офіцерьйо, яке ставало над ними - якесь нове офіцерьйо, і офіцерами їх навіть важко назвати.

........ "Позади пылит в коляске генерал.
От дорожной этой тряски
задремал.
На глаза надвинул шапку - благодать!
И посапывает сладко:
- Ать-два-ать."........

- Ти розумієш, ми самі не знаємо, звідки він взявся. Але він реальний сєпар, і не приховує цього.
- Догана за доганою, неначе я солдатик першого року служби у воїнській частині. За що догани? А ось нема червоного куточка. А ось доріжки на нулі не підметено. Або й просто - вліпити догану, навіть не виводячи формулювання, за що.
- Ну, стрельнув. Я сюди воювати прийшов, чи ні. Ми завжди стріляли у відповідь. Все. Відізвано назад, шиють мало не уголовку - чому стріляв? Я тебе питаю, чому це я стріляв у ворога, який нас щойно накрив вогнем? Чому я стрельнув у відповідь? Чому зробив те, що робив усі ці три роки?
- Контрабанда. Не можу вже на це дивитись.
- Наші зідзвонюються з сепарами, домовляються, щоб постріляти. Ми їх, вони нас. Слухай, я усе розумію, але що це за командир такий, який на короткій нозі з ворогом, я не розумію.

Насправді це усе дрібниці. Це було і раніше, вони з цим мирились. Бо йшла війна. А зараз?

- Я вже нічого не знаю. Так, нас обстрілюють. І вони не жартують, які можуть бути жарти? А ми мовчимо. Знову і знову наказ - мовчати у відповідь. Нє, я знаю, що де-інде хлопці відповідають. Але найбільше по фронту - сидіти і мовчати. У нас поранені, у нас двісті. Але ми мовчимо. Не можу я так воювати. Не вмію.

- Совок. Та ж сама армія, в якій я служив ще за союзу. І якось наче раніше такого не було. А зараз - звідки вони беруться? Лізуть з перевірками, якісь тилові генерали вказують, де в нас мусить бути місце для розряджання зброї, і коли політінформація. Яка політінформація? Нам якраз учора таку політінформацію прочитали з тієї сторони, не знаю, як живі лишились. І де були ті генерали? Посиділи б з нами під обстрілом, почитали б політінформацію.

- Але тільки не полігон. Я готовий бути тут, готовий навіть не стріляти, я вже на все готовий - тільки не полігон.

А що полігон?

- А на полігоні ми раби. Ми й тут раби. А на полігоні - це зовсім страшно.

Ми, волонтери, усе це знаємо.
Ми знаємо про узаконене рабство військовослужбовців - рабство й повна залежність від командира. Це якось раптом повернулось і запанувало на фронті.
Ми знаємо про совкову армію, мрію наших генералів - яку вони так хочуть повернути назад. І вже, здається, повертають.
Ми не можемо бачити оці медичні картки людей, здоров"я яких фронт вбив назавжди - і вбив не тому, що фронт є фронт, там завжди нелегко - а тому, що вибити виїзд до госпіталю, на лікування, відпустку, часом дуже нелегко.
Ми намагаємось пробитись до людини, долаючи оту пустку в очах, оту безмежну втому - і розуміємо, що всі наші плюшки та концертики, наші стандартні розважальні волонтерські виїзди цю пустку не подолають.

Ми їдемо по фронту і бачимо смертельно втомлених, змучених найперше бойовою БЕЗДІЯЛЬНІСТЮ людей.
Людей, які прийшли воювати.
Самі прийшли, ніхто їх на налигачі не тягнув.
Одразу прийшли і стали на захист країни.

А країна з усих сил показує їм своє скотське відношення до них.
А країна волає бравурні звіти про браву нашу армію, яка переможно..... тьху"
Переможно вчергове відсиділась в бліндажах та окопах. Як наче не було чотирнадцятого року. Як наче не було нашого переможного поступу.
Як наче ми дійсно не можемо відбити атаки ворога і піти вперед.

Чому вони йдуть на дембель?
Бо навіть в таких залізних людей колись закінчується надія.

... тіха, тіха. Ти що тут написала? Ти що, не знаєш, що нас ворог читає? Тіха, бо путін нападе.
Іди краще почитай звіти Прес-центру АТО. Отам переможність, отам брава армія.
Почитала?
От і вір у це.
Люди он вірять, то чому б і тобі не повірити?
Стрілять вони хочуть. Ач які!
Перемоги їм подавай. А що ви зробили для тієї перемоги?
берці начистили?
Ліжка заправили?
Подушки під шнурок?
Отож. Вчіться, синки! Лише коли ви навчитесь підмітати доріжки на нулях і фарбувати там дерева, лише коли у вас будуть в порядку усі стоси потрібних паперів, лише коли ви навчитесь підставляти другу щоку ворогу -

- отоді ви нарешті переможете.
Мабуть.
Можливо...

А власне, навіщо вона вам здалась, ота перемога?
Он скоро буде парад у Києві - отам наша перемога. А усе інше від лукавого.

Стррррройся!
Шагом маррррш!