lenta_ua

ТІ, ХТО РОЗКРУЧУЄ ПЛАНЕТУ

(присв"ячується видатним психологам фронту Rita Mazankova Олександра Макарова, тій, що подарувала самокат Татьяна Лабунец (Tatiana Labunets), дарується цей текст тому, хто зрозуміє і почне реготати від захвату Татьяна Рожкова - і усім тим бійцям, завдяки яким ще крутиться наша планета)

- А самокат беремо? – спитала Санді, складаючи речі в фронтову машину Ф.О.Н.Д.а
- Що за питання? Звичайно, беремо. – злегка здивовано, ба навіть обурено відповіла я.

І дійсно – як на фронті без самоката?
Ви уявляєте собі фронтовий рейс без самоката? – Я ні.

… самокат нам подарували якраз під час попереднього рейсу. І крім того, що це виявилось очікуваною шаленою дитячою радістю – ми ще на цьому зробили самокатний звіт по нашому прольоту по фронту.
Ми ж раді красного словца не пожаліємо і самоката.
https://www.facebook.com/diana.makarova.37/posts/1430606493666714?pnref=story

А потім виявилось, що самокат – насправді архіпотрібна в господарстві річ.
Як пробігтись двором, аби відкрити ворота чи хвіртку?
Звичайно, на самокаті. Не ноги ж бити.
Помчати в магазин чи до аптеки, що на розі?
На самокаті, ясний пінь!
А як по супермаркетам та торгівельним центрам долати кілометри?
Конєшно, самокатом!
І як ми жили без нього раніше?
І як взагалі можна жити без самоката?
Це ще не забуваючи шалену дитячу радість – оте саме почуття, яке включається, лишень стаєш ти на підніжку ногою однією, і починаєш відштовхуватись другою ногою від землі, і вона, земля, починає сама котитись під твоїми ногами, і вітер б»є в обличчя, і настає така хвилина, коли ти впевнишся, що саме ти штовхаєш цю планету. Саме завдяки тобі і твоєму вірному другу самокату крутиться вона!

Тому питання, брати самокат на фронт чи ні, взагалі не постало перед нами. Звичайно, брати. Досвідченим волонтерам на фронті й самокат знадобиться.
Тим більш, що самокатів скоро виявилось аж два – шалена наша Рітка, найкращий драйвер Ф.О.Н.Д.у уже як знала й приготувала ще один самокат.

Дорога котилась під колеса автомобілю. Нас чекало п»ятнадцять точок, п»ятнадцять позицій на фронті. Ми йшли від моря і до лісу. Знизу по карті – й догори.
На кожній позиції чи станції ми починали відігравати мізансцену, відрежисовану без репетицій – а які потрібні репетиції тим, хто вже третій рік катається по фронтових дорогах, ділячи на чотирьох і хліб, і воду, і пилюку, а також дощ і сніг, і всі можливі небезпеки, і всю радість від зустрічей і від роботи, яку ми добровільно звалили собі на плечі.

Отже, ми спинялись і починали розгортати дійство.
Командор рейсу (це я, звиняйте) виходила з машини, знайомилась з стрічаючими, діставала папери дорожніх документів – там в нас записано, кому яка посилка, кому яка коробка а чи мішок – і починала ділове свої спілкування з військовими.
Паша теж мовчки йшов до багажного відсіку і починав вергати коробки та мішки, відшукуючи саме цю передачу для саме цієї точки.
А Рітка й Санді діловито й зосереджено діставали з автомобіля самокати, розкладали їх та починали нарізати кола – там, де було можна нарізати кола.

Звичайно, ми усі стиха спостерігали за реакцією.
Військові одразу дивувались. брови злітали високо, так що підстрибували на стрижених головах кепки. Потім обов»язкова посмішка злітала на обличчя усіх без виключення.
А Санді й Рітка продовжували зосереджено кататись на самокатах, і вітер бив в обличчя, і земля крутилась від того, що штовхали вони її своїми ніжками.
А потім ставалось те, чого ми чекали, для чого, власне, й брали ці самокати, символ дитячого шаленого щастя – без причини й без пояснення, щастя, просто тому що щастя є. І ось воно, під тобою, і ти штовхаєш землю ногами.
Військові набирали повітря в легені, перезирались, і раптом бігли до Санді чи до Рітки й просили:
- А можна?
- А мені дасте покататись?
- Звичайно. - відповідала ясноока Санді, зіскакуючи з самокату і сміючись щиро та щасливо.
- Я тобі самокат, а ти мені м»ячика, добре? – торгувалась пацаняста наша Рітка, ховаючи усмішку під козир кепки.

І хапались руки, попечені сонцем та гарячою зброєю, за роги самокатні. І нога в запиленому берці ставала на підніжку, а нога друга, не менш запилена, торкала Землю, і нісся боєць по колу, і усміхався, а то і реготав – бо коли мчиш ти на самокаті, не можеш не сміятись, та навіть реготати. Бо хіба можна бути серйозним чи суворим у час прозріння, що саме ти штовхаєш цю планету?
Стрибали на підніжку і мчали на самокатах офіцери й рядові, медики й капелани. Катались артилерія, сапери та розвідка.
Махав рукою відчайдушно хлопець на блокпості і ледь не плакав, що ось усім можна на самокаті, а в нього служба...

… ми їхали далі, попрощавшись з бійцями та склавши самокати до багажника.
Дивились нам услід бійці, і на тих, сонцем палених, обличчях сяяли такі дитячі усмішки, які можуть бути лише у того, кому дали досхочу покататись на самокаті.

Ми їхали до нових бійців. Ми несли їм благую вєсть - саме вони і є ті люди, що штовхають цю планету.
І просто ми несли шалену дитячу радість, таку, виявляється, необхідну на фронті.
Просто самокат!