lenta_ua

ДОРОГИ, КОТОРЫЕ НАС ВЫБИРАЮТ

ЧАСТЬ ТРЕТЬЯ
БУДЕ НАМ З ТОБОЮ ЩО ЗГАДАТИ...
Ч.1 https://www.facebook.com/fondDM/posts/1862330944025675
Ч.2 https://www.facebook.com/fondDM/posts/1862359504022819
Ч.3 https://www.facebook.com/fondDM/posts/1862380694020700

Утихал мат из-под умкиного брюха, уже слышалось благостное «Ща попробуем!» - а мы замерзали, танцуя на сельской площади, мгновенно опустевшей, лишь закрылся прекрасный магазин, украшенный лепниной и гордыми, но благожелательными продавщицами.
И с чего бы им не быть благожелательными, если мы сделали недельную выручку магазину, закрыв дыры рейса, скупив в сельском этом супермаркете мышеловки, вёдра, игрушки для детей и прочие ценности. Экономя немало, исходя из смешных местных цен
Подъехал автобус.
- Ничего себе! Здесь даже ходят рейсовые автобусы? – удивилась Санди.
- Это последний. – послышалось из-под Умки.

Наш весёлый незнакомец, который на самом деле оказался искомым дядей Васей со сварочным аппаратом, всё видел и всё слышал. Даром что уже второй час лежал под Умкой, наплевав, ради дорожного товарищества, на собственный радикулит и приличную рабочую одежду.
Паша тоже понимал святость жертвы, поэтому наплевал на один из новеньких военных бушлатов, достав его из грузового отсека и заботливо подложив под нашего спасителя. Так что наш «товар» и специфика рейса, повторяю, стали понятны всем сразу и безоговорочно.

Последний рейсовый автобус осветил пятачок возле тёмного магазина, раскрыл гармошку двери и выплеснул на минимальную эту сельскую площадь кругленькое существо, укутанное в розовые меха.
И уехал, оставив за собой выхлоп грязной солярки.

- Ой. А хде это я? – пьяненько икнуло существо.
- А в селе Таком-то. - ответил из-под Умки наш дядя Вася.
- Ой. Так мне ж не сюда. – удивилось существо.
Мы вздохнули, приостановили танец, оглядывая розовую пришелицу.
Она выглядела насколько прилично, настолько и неуместно в реалиях зимнего засыпающего села. Она выглядела даже более неуместно, чем мы, топающие по площади под повстанские песни Тараса Чубая.
Розовая шубка, шапочка, щедро усыпанная стразами, расплывшиеся румяна на скуластом мордовском лице, такие модные в прошлом веке унты – и пьяное пошатывание. Не так, чтобы совсем уж омерзительно пьяное – но в меру, не более чем весёленько и пьяненько.

- ДефчЁнки! – засеменило к нам по льду существо, едва не падая в объятия. – А как отсюда… ик! Уехать!
- Это смотря куда уехать… - поинтересовались мы, осторожно сдавая назад, подальше от розовых объятий.
- Дык в Север же! Я ж в Севере живу. Просто не туда заехала. – удивилась она, и нам даже стало немножко неудобно.
Ну, что мы, право, сами догадаться не могли – она же в Севере живёт!
- Как тебя зовут? – спросила я.
- Лена. Ленкой зАааавите, чо! – отменно Чокнула и Акнула она, аж захлебнулся в возмущении наш Тарас Чубай.
- І звідки ти їдеш? – суворо перейшла я на українську мову.
Лєнка українську зрозуміла, замислилась, згадуючи якісь слова, але так і не згадала, знову махнула рукою і чокаючи розповіла сумну історію.
Як вона їхала в село «там к ааадним, а аааани каааазлы, чо. Так я и пааааехала назад, а автобусы перепутала, и чо теперь делать? А вы меня пааадвезите, я вам патом мяса атсыплю и уступлю, я мясам таргую, меня все знают, так и спросите Ленку с рынка, чо…»
Мы перезирнулись, в очах у кожної з нас стояв біль та розуміння – на Лєнку ми тепер приречені.
Поїхати звідси, не забравши Лєнку, не можна. Ніч, мороз і п"яна істота - о, ні, ми віримо, що Бог любить п"яних, але ж не настільки. А раптом Він задрімає, і нашу бідну Лєнку не помітить - отже, так ризикувати ми не могли.
До Сєвєра кілометрів двадцять, чо.
Але перспектива мати в салоні перегарне чокаюче словоблуддя теж не радувала.

- Значит так. Слухай мене, Лєна. – сказала я.
- С-с-слушаюсь. – кивнула головою Лєна, заточилась і ледве втрималась на ногах.
- Ми зламались. Коли відремонтуємось, не знаю. Отже, поки що тобі нічим не допоможемо. Але тут іноді бігають таксі. Ставай отам і лови. Ти мене розумієш?
- А как же. Чо непонятно? Стала. Ловлю. – сказала Лєнка.
Вправно сковзнула на протилежну сторону дороги, відставила руку, схилила голову і закрила очі, враз заснувши.
- О Господи. – сказала я.
- Ми приречені. – сказала Санді.
- Таксі, таксі! Розбудіть її. – сказала Ріта

І ми разом закричали:
- Лєна, таксі. Лови, Лєна!
- Чо? – прокинулась Лєнка і замахала рукою, знову ледь не впавши. Таксі зробило трохи вальсу, спиняючись перед Лєнкою. Лєнка трохи подумала і зробила реверанс перед тим як відкрити дверцята.

- Сфотографуй номер таксі. – попросила я Санді.
- Я вже. – сказала Санді. – Але там діла не буде, здається.

Діла не було. Фиркнувши, Лєнка випала з таксі, те рвонуло з місця перелякано й гнівно.
- Лєна… - простогнала я. – Що там не так?
- Не хочет без денег! – весело-обурено кричала Лєнка. – Я ему гаварю, заплачу, как приедем, меня там все знают, чо! А он не хочет. Кааааазёл!
- Тааааак… - кивнула я. – От дійсно. І чого ж він не хоче без грошей, от негодяй. А де твої гроші, Лєна?
- Дык украли же! И сумочку украли, и всё, чо было. – дивуючись нашому дурному питанню, обурено чокнула вона.

Дійсно, тут ми якось не подумали. Дивно вважати, що в такої Лєнки будуть з собою гроші.
Ми знову перезирнулись. Потім оцінили лєнкині рожеві шати плюс рівень алкоголю. Усе разом виглядало непогано. Схоже було, що годину на холоді Лєнка протримається безболісно.
- Так. Стань отам і лови таксі. Коли зупинеш – клич мене. – веліла я, а Санді з Ритою схвально й знову ж приречено кивнули.

Лєнка теж досить слухняно стала обабч дороги і покірно виставила руку. Час від часу вона голосно заявляла, що «а мєня всє знают, чо. Я вам и мяса, и баранину, и свинину, чо скажете. И уступлю хорошо, я мааагу, чо…», але голос ставав слабшим - здається, вона знову засинала.
Ми згоджувались на все і танцювали під повстанські пісні. зупиняти танок не можна, замерзнеш одразу, а алкоголю в крові було лише від тих ватних тампонів, якими закривали наші нескорені вени. Отже, сподіватись, що Бог помітить ще й нас, сенсу було мало. В Нього й з Лєнкою клопоту вистачало.

Наступне таксі мчало в пролежну сторону.
- Ох, де наша не пропадала! – подумала я і підняла руку.
Машина зупинилась досить різко, й на мою долю теж випало трохи вальсу. Я подумала й зробила реверанс перед тим як відчинити дверцята.
- До Сєвєра. Скільки? – запитала я.

Таксист мгновенно оценил ситуацию и заломил небывалую для этих мест сумму. Я с облегчением вздохнула и для порядку поторговалась. Таксист огорчился, кажется, он понял, что продешевил, и не уступил ни гривны.
- Садись, Лена. – с облегчением велела я.
Ленка, трезвея на глазах, притихла и втеснила свои розовые меха на переднее сиденье.
- Дамочка нетрезва, но денег нет. Платим мы. Ваш номер сфотографируем. – сказала я таксисту, вкладывая в го ладонь неприличную для этих мест, но такую смешную как для Киева, например, сумму.
Всё познаётся в сравнении – подумала я.
Человеческая жизнь равна ста гривнам – подумала я.
За двадцать километров по морозу – ещё подумала я.
и добавила вслух:
- Одним словом, довезите, мы проверим. Чо…
И снова сделала реверанс. Подламывались замёрзшие ноги. Нельзя прекращать танец, я ж говорю.

Таксист ухмыльнулся понимающе, Ленка забормотала что-то о мясе, которое и баранина, и свинина, и что хочешь…
И уехала.

- Ох и Ленка. – хором сказали мы.
- Я була впевнена, що на цій дорозі на нас впаде така Лєнка, або щось подібне. – сказала Санді. – І звідки вони на нас беруться?

І ми знову затупали ногами й загорлали на усю цю порожню сільську площу:
- Ах, лента за лентою набої подавай!...

- Готово. – сказав наш новий рятівник, виповзаючи з-під Умки.
- Як вас звати? – усміхнулась я йому.
- Юра. – усміхнувся він мені.

В його посмішці було одне – я зміг це зробити!
- Я зміг. – сказав він, давно перейшовши на українську, навыть матюкаючись з-під Умки. – Я ніколи цього не робив, і вийшло. Надо ж…
Я засміялась і подала йому руку. Він показав свою брудну долоню, але я усе одно потиснула її.
Звичайно, така робота варта була грошей, звичайно, ми заплатили. Але оце – я ніколи цього не робив, але зміг! – це було головним для нього зараз.

… а ще було в його очах Головне Правило.
Допоможи в дорозі.
Сьогодні допоможеш ти – завтра поможуть тобі.

… ми їхали назад. Нас чекали на СТО в Славянську. Бліц-ремонт треба було закріпити нормальним оглядом та якісною зваркою.
Ми їхали по нічній дорозі, Тарас Чубай, добрий друг наших фронтових доріг, співав повстанських пісень.

… Буде нам з тобою що згадати
Після довгих збавлених ночей.
Вивчив я далекий звук гармати
І тривожний блиск твоїх очей…

- І я думаю так. – сказала твердо я. – Завтра ми вийдемо на цю дорогу і усе ж доїдемо до хлопців. Рейс мусить бути завершеним.
- Я теж так думаю. – сказала Санді.
- Однозначно. – кивнула Рита.
- Згоден. – сказав Паша.

Его Величество График вырисовывал перед нами ещё один день рейса. День, когда мы пройдём всё же эту непройденную, надломанную дорогу, потом выйдем на другие – и снова звёзды встанут ровно и густо, но некоторые из них уже будут движимыми, неуклонно плывущими над горизонтом, и мы снова будем мчаться, вальсируя на скользкой дороге, навстречу этим движущимся звёздам, тревожно поглядывая на них и вычисляя траектории…
… но это уже совсем другая история.

… На дорогах, которые нас выбирают,
Дорогах, которые смеются нам в лицо.
Дороги, дороги - без просвета и края.
Одним дорога - млечный путь,
Другим - трамвайное кольцо…