ФОНД Дианы Макаровой: ДОБРОПІЛЛЯ НАЙСТРАШНІША КАЗКА ДИТИНСТВА

[nazavzhdy]

ДОБРОПІЛЛЯ
НАЙСТРАШНІША КАЗКА ДИТИНСТВА

Добропілля фантастичне.
... Зима 14-15-го. Сніг, замети. Ми йдемо в колоні.
В Краматорську стаємо - попереду підйом, застряло з десяток машин. Задні лізуть, штовхають передніх, сигналять, мат не тане в морозному повітрі, так і стоїть морозним акомпанементом.
Ендрю бере на себе розрулювання. десь знаходить трактор. Організовує якусь більш-менш упорядочену валку, підтягує перехожих - проходить година, перш ніж ми можемо їхати.
Одразу Добропілля. Ми знову влітаємо в нечищені замети доріг. Колеса буксують, але...
... звідкись беруться люди. Здається, нікого не було на порожніх вулицях - а ось вони вже біжать, стають на раз-два, піднімають задок машини, ми навіть не встигаємо вискочити, аби допомогти - нас просто переносять на вже розбиту частину дороги.
- Дякуємо! - кричимо ми.
А подякувати вже й нікому. Порожні вулиці. Люди зробили добре діло й розійшлись.

Через пару вулиць ми знову стаємо. І знову та ж картина - звідкись беруться люди, підважують нашу валку, виштовхують її з заметів - і знову зникають, навіть не отримавши своє законне "Дякуємо!"

Взнавати дорогу в Добропіллі - саме задоволення.
Нам буде відповідь українською, на якій би мові ми не питались.
Ну, ви зрозуміли - ми любимо Добропілля.
Ми там буваємо рідко, наші дороги по передньому краю - але усе ж буваємо.

Перший день рейсу. Важка дорога. Вже вечір. Донбас, Добропілля. Терикони чорними силуетами на небі.
На повороті група людей. Люди оточили камінь, в руках у людей свічки. Хтось щось стиха говорить.
- Зупини. - прошу водія.
Ми вискакуємо з машини, йдемо до людей.

Ми кожного року на цей день в рейсі.
Ми навіть не можемо запалити свічку. Свічку у вікні поставить той, хто лишився вдома.
Для нас страшний цей день, цей вечір. Він - епілог найстрашнішої казки нашого дитинства. Мого дитинства. Дитинства моїх дітей.
У кожного була бабуся, яка розповідала про це.
У мене ще й мама, тато, тітки...

Ми йдемо до того каменю, аби згадати найстрашнішу казку нашого дитинства.
Люди майже мовчки стоять біля каменю. Сутінки. Найстрашніший вечір України. Скрізь зараз горять свічки.
Круг каменю стоять і діти. Я дивлюсь на них, наче вітаю в них нове покоління, яке мусить вислухати страшну казку.
Діти, це страшно, це обов"язково потім насниться - але ви мусите це знати. Хоча б для того, щоб ваші діти колись прийшли до цього каменю.
Бо поки ми знаємо - ми не дозволимо повторити.

- Вас зібрала якась організація? - стиха питаю я в жінки, що стоїть поруч.
- Ні, ми самі прийшли. - здивовано відповідає вона. - Сьогодні ж вечір скорботи. Голодомор же ж...

Вона мені пояснює. Вона. Мені.
Я ховаю сумну посмішку.
Я бачу свою бабусю в цьому майже зимовому вечорі. Бабуся вбрана в латану спідницю, кофту, пошиту із старої шинелі, драну хустку.
Ноги в бабусі пухлі. Це голод.
Моя ще молода бабуся поспішає до темної хати, де на неї чекає шестеро дітей.
Там лежить на печі моя мама. Вона помирає. Я знаю, що бабуся її врятує - але це лишиться каліцтвом на все життя.

Я бачу іншу темну хату - там троє сиріт чотирьох, шести та дванадцяти років. Вони сироти при живих батьках. Мати сидить за колосок, батько втік. Мого дванадцятилітнього тата чекає страшна зима - він мусить вижити сам та врятувати від голоду молодших брата та сестру.
Вони виживуть, але ця зима лишиться найстрашнішою казкою їхнього дитинства.
Мого дитинства.
Дитинства моїх дітей.

Ми сідаємо в машину, ми їдемо на фронт.
Там зараз точиться бій - і це не громадянська війна, і мало сказати, що це війна з окупантами.
Це останній бій безкінечної війни України за те, аби ніколи не мали діти майбутнього найстрашнішої казки дитинства.

Санді стиха включає музику.
Санді вміє підбирати музику до кожного рейсу.
Цей рейс особливий.

https://www.youtube.com/watch?v=ukZolJEt7g0

І я вкотре повторюю - Донбас це Україна.

Дивитись фото тут:
https://www.facebook.com/fondDM/posts/1845205815738188

Реквизиты Ф.О.Н.Да Дианы Макаровой.